Психолого-педагогічі аспекти дистанційного навчання в освітній роботі

При визначенні поняття  «дистанційне навчання» в  зарубіжній літературі враховується, що основою сучасних форм дистанційного навчання виступають два джерела: а) кореспондентське (заочне) навчання; б) очне навчання з використанням інформаційних технологій. Відповідно існує дві базові моделі: британська ( або асинхронна, індивідуальна) та американська (або синхронна,  групова). Згідно з Концепцією розвитку дистанційної освіти в Україні, визначається як форма навчання, рівноцінна з очною, вечірньою, заочною та екстернатом, що реалізується, в основному, за технологіями дистанційного навчання, які складаються з педагогічних та інформаційних технологій дистанційного навчання [40].

Російська дослідниця Є. С. Полат   підкреслює: «Когда мы говорим о процессе дистанционного обучения, мы предполагаем наличие в этом процессе преподавателя и учащегося, их общение. В этом принципиальная разница, концептуальное отличие дистанционного обучения от систем и программ самообразования». [46,37].

Є. С. Полат виокремлює шість основних моделей дистанційного навчання: навчання за типом екстернату; університетське навчання; навчання, засноване на співробітництві кількох навчальних закладів; навчання в спеціалізованих навчальних закладах; автономні системи навчання; неформальне, інтегроване навчання на основі мультимедійних програм. [46].

Автор зазначає, що використовувати термін «дистанційне навчання» не можна, коли мова йде про самостійну роботу того, хто навчається. Як зазначає Є.С. Полат, розподіл понять заочного і дистанційного навчання принципово важливий, оскільки, якщо розглядати дистанційне навчання як різновид заочного, то цілком логічно прийняти і його ідеологію, тобто достатньо перевести лекції, підручники в електронний вигляд і надіслати за списком розсилання учням що навчаються заочно, що в більшості випадків сьогодні і робиться. Поняття дистанційності відноситься до тієї форми навчання, де викладач та учень віділенні один від одного відстанню й надає процесу навчання специфічні форми взаємодії.

Досліджуючи особливості  дистанційного навчання А. Хуторський визначає п’ять типів дистанційного навчання: „школа – Інтернет”, „школа – Інтернет – школа”, „той хто навчається – Інтернет – викладач”, „той хто навчається –Інтернет – дистанційний центр”; „той хто навчається – Інтернет – ...”, які відрізняються між собою за ступенями дистанційності, індивідуалізації та продуктивності [52,452-454].

Дистанційне навчання –  це цілеспрямований інтерактивний  процес взаємодії викладача та студента, що ґрунтується на використання сучасних інформаційних та телекомунікаційних технологій які дозволяють здійснювати навчання на відстані. 

Аналіз вітчизняних та зарубіжних теорій і практики дистанційного навчання дозволяє виокремити такі характерні його риси: гнучкість та асинхронність, модульність, масовість, рентабельність, інтерактивне спілкування учасників освітнього процесу, наявність засобів комунікації (синхронних або асинхронних), сукупності спеціальних педагогічних технологій, орієнтація на самостійну пізнавальну діяльність учнів, широке застосування освітніх ресурсів Інтернет, специфічні принципи організації електронного навчального матеріалу й оперативність оновлення методичного забезпечення навчального процесу тощо.

Дистанційне навчання в  різних формах та модифікаціях надає  можливість отримувати освіту за місцем проживання у процесі виробничої діяльності, забезпечує широкий доступ до освітніх вітчизняних і світових ресурсів, можливість організації процесу самоосвіти, планування та здійснення індивідуальної освітньої траєкторії залежно від власних можливостей і потреб, поширює коло людей, яким доступні всі види освітніх ресурсів поза віковими, соціальними обмеженнями, станом здоров’я, підвищує соціальну та професійну мобільність населення.

У сучасному освітньому просторі України дистанційне навчання набуває рис соціальної технології, оскільки сприяє ефективному вирішенню низки соціальних завдань, зокрема забезпечення доступу до навчання людей з обмеженими можливостями, створення умов для професійної перепідготовки та перекваліфікації  фахівців з урахуванням запитів ринкової економіки тощо.

Аналіз психолого-педагогічної літератури засвідчує, що організація  дистанційного навчання - це   спланований, цілеспрямований процес створення умов, що забезпечують ефективність суб’єкт-суб’єктних відносин та     суб’єкт-об’єктних  відносин у дистанційному навчанні. Ресурсне забезпечення дистанційного навчання слід розглядати як сукупність нормативно-правових, фінансових, трудових, матеріально-технічних, інформаційних ресурсів, спрямованих на організацію та функціонування дистанційного навчання в системі освіти. 

Дистанційне навчання розглядається  як процес, який реалізується на основі спеціальних педагогічних технологій. Педагогічні технології дистанційного  навчання – це технології опосередкованого активного спілкування викладачів зі студентами з використанням телекомунікаційного зв’язку та методології індивідуальної роботи студентів із структурованим навчальними матеріалом, поданим у електронному вигляді. Вони мають яскраво виражену особистісно орієнтовану спрямованість і здатні забезпечити активізацію пізнавальної діяльності учнів, зворотній зв’язок, кваліфіковану тьюторську допомогу та інтеграцію учня в спеціально створений освітній простір.

При організації дистанційного  навчання необхідно враховувати  певні обмеження та проблемні  аспекти, які виникають унаслідок його специфіки й зумовлюють додаткову увагу з боку викладачів, тьюторів, зокрема: повна відсутність або обмеження  соціального контексту, живої комунікації, яка «породжує емоції, почуття, переживання, афекти, що сприяють особистісному та професійному зростанню» (В. Зінченко); орієнтація більшості випускників на традиційну форму навчання; збільшення часових та матеріальних витрат з боку викладачів тощо.

Дослідження історичного  аспекту та аналіз сучасного стану  впровадження дистанційного навчання в освітню практику зарубіжжя та України дозволили дійти висновку про: необхідність дистанційного навчання, яка зумовлена стрімким розвитком інформаційного суспільства, швидким старінням знань фахівців, що потребує неперервної освіти протягом усього життя; формування системи дистанційного навчання на базі здобутків заочної та кореспондентської форми навчання; становлення дистанційного навчання як відкритої та гнучкої форми освіти.

Система дистанційного  навчання в Україні перебуває  на етапі становлення: вивчається  світовий досвід у галузі дистанційного навчання, розробляється відповідна теоретична база, створюються центри дистанційного навчання, накопичується практичний досвід, але потенціал професійно-технічних навчальних закладів використовується недостатньо.

Стосовно існуючих підходів до організації дистанційного навчання в професійно-технічних навчальних закладах України виокремлюють такі напрями:

– як окрема форма навчання для підготовки фахівців (перепідготовка, підвищення кваліфікації);

– як педагогічна технологія для підтримки викладання окремих спеціальних дисциплін;

– для просвітницької діяльності та популяризації робітничих професій.

Характерна модель системи  дистанційного навчання передбачає: підготовку конкретного навчального  курсу на основі освітніх потреб певної групи людей; організацію доступу до матеріалів курсу; організацію спілкування учасників навчального процесу; проходження учнями точок контролю і завершення курсу іспитом. Утім, слід підкреслити, що повноцінний проект oн-лайнового дистанційного навчання, за М. Згуровським, повинен складатися [32]: з блоку керування навчанням (інструктивного блоку), інформаційного блоку (системи інформаційного наповнення ресурсу), контрольного блоку (механізму тестування й оцінки), комунікативного блоку (системи інтерактивного викладання) і сервісної системи.

Відповідно, серед особливостей дистанційного навчання у порівнянні з традиційною формою визначають такі: гнучкість та асинхронність, модульність, масовість, рентабельність, інтерактивне спілкування учасників освітнього процесу, наявність засобів комунікації (синхронних або асинхронних), сукупності спеціальних педагогічних технологій, орієнтація на самостійну пізнавальну діяльність студентів, широке застосування освітніх ресурсів Internet, специфічні принципи організації електронного навчального матеріалу й оперативність оновлення методичного забезпечення навчального процесу тощо [50,10]. Таким чином, дистанційний навчальний процес має складну структуру і поєднує не тільки вивчення теоретичного матеріалу, а й взаємодію між тими, хто навчається та викладачем, тобто розробки дистанційних курсів з окремих дисциплін лише у вигляді електронного підручника та розміщенні його в мережі Internet недостатньо.

Так, досліджуючи актуальні  психолого-педагогічні проблеми дистанційного навчання, М. Смульсон однією з найбільш пріоритетних виокремлює проблему діалогової взаємодії учня з комп’ютером. Авторка зауважує, що реальна можливість кожного навчатися в будь-якому місці, у будь-який час, причому навчатися індивідуально, призвела до появи нових психологічних проблем у тих, хто навчається. У декого з них з’являється почуття ізольованості, а невміння налагодити контакти інколи є навіть причиною стресів. На жаль, дослідженню цих проблем приділяють недостатню увагу. Тим часом їх актуальність збільшується в міру поширення дистанційного навчання і охоплення все більшого контингенту користувачів, починаючи від фахівців з вищою освітою, і закінчуючи школярами [49].

Отже, методологічно важливою проблемою для розвитку теорії і практики дистанційної освіти є те, що в заданій системі відносин „людина – комп’ютер” набуває змісту в контексті декількох конкретних відносин: „учитель – комп’ютер”, „комп’ютер – учень”, „учитель – учень” – тобто „вчитель – комп’ютер – учень”. Відповідно до цього вивчаються закономірності й принципи організації різних видів педагогічної діяльності. Однією з основних задач при організації дистанційного навчання є визначення розподілу та спеціалізації змісту функцій людини і комп'ютера в процесі їхньої взаємодії (на мотиваційному етапі, при поданні навчального матеріалу, контролі за знаннями й уміннями, при забезпеченні пізнавальної діяльності із засвоєння навчального матеріалу), що також передбачає використання сучасних телекомунікацій як поєднання поштового, радіо-, телевізійного, електронного зв’язків.

Таким чином, дистанційне  навчання – це особлива педагогічна  технологія організації освітнього простору, яка характеризується особливостями  стратегії взаємодії майбутнього  фахівця з носіями та джерелами  нових для нього знань. Відмітною рисою систем  дистанційного навчання є самостійність і особистісна відповідальність людини за вибір програми дистанційної освіти, терміни і якість її проходження. Дана система повинна бути інтелектуальною, тобто визначати й враховувати індивідуальні когнітивні характеристики майбутнього фахівця й адаптувати процес професійної підготовки відповідно до їх особливостей. Для підвищення ефективності організації процесу дистанційного навчання необхідно проаналізувати існуючі методи і технології адаптації навчальних систем та обґрунтувати доцільність їх використання у професійній підготовці майбутніх фахівців відповідно до різних форм організації дистанційного навчання.

Існує поліфонія підходів до організації дистанційного навчання в професійно-технічних навчальних закладах України: дистанційне навчання використовується  як окрема форма навчання для підготовки кваліфікованих робітників (переважно це підвищення кваліфікації, перепідготовка); дистанційна технологія використовується як педагогічна технологія для підтримки викладення деяких  дисциплін  професійно-теоретичної або загально-професійної підготовки; дистанційна технологія використовується для просвітницької діяльності, профорієнтаційної роботи; ураховуючи наявні ресурси та обмеженість технічних можливостей, професійно-технічних навчальних закладів, використання повноцінної синхронної моделі дистанційного навчання з повноцінним спілкуванням  протягом усього періоду навчання в повному обсязі використовується тільки для окремих курсів; теоретичні педагогічні напрацювання з упровадження дистанційних технологій для учнів ПТНЗ недостатньо впроваджуються в освітянську практику професійно-технічних навчальних закладів.

1.2.Сутність, структура  та функції дистанційного навчання

Офіційно термін «дистанційне навчання» визнали 1982 р., коли Міжнародна рада з кореспондентської освіти змінила свою назву на Міжнародну раду з дистанційного навчання.

В Україні поняття  дистанційного навчання (ДН) належить до тих дидактичних понять, місце  яких серед дидактичних категорій не є суворо визначеним. Цьому сприяла відсутність донедавна єдиної концепції ДН. Нині існують різні погляди на ДН - від його абсолютизації як нової універсальної форми навчання, спроможної змінити традиційну, до технології комплектування засобів і методів передачі навчальної інформації.

Деякі дослідники стверджують, що термін «дистанційне навчання» означає таку організацію навчального процесу, під час якого викладач розробляє навчальну програму, яка в основному базується на самостійному учінні учня. Таке середовище навчання характеризується тим, що учень, переважно, а деколи і зовсім відокремлений від викладача в просторі або часі, водночас учні і викладачі мають змогу вести діалог між собою і за допомогою засобів телекомунікації.

Таке визначення підкреслює аспект самостійності учня в процесі дистанційного навчання, а також його фізичну тимчасову віддаленість від викладача.

Дослідники підкреслюють, що не варто ставити знак рівності між ДН і заочним навчанням, оскільки ДН передбачає не лише розширення спектру носіїв інформації і засобів доступу до них, а й наявність постійного спілкування між викладачем і учнем через телекомунікаційні канали. Тому ДН вони розглядають як елемент навчального процесу інформаційно-освітньої системи віддаленого доступу, основаної на сучасних інформаційних технологіях.

Американські фахівці  з проблеми дистанційного навчання вважають, що ДН, у найширшому розумінні, це «інструкції до навчання, які передаються на відстані одному або багатьом індивідам, що перебувають в одному або декількох місцях». Згідно з цим визначенням, історія дистанційного навчання починається з 30-х років XX ст., коли було створено курси кореспондентського навчання. Але з появою Інтернету роль ДН різко змінилася й ототожнюється на цьому історичному етапі з новими комп'ютерними технологіями.

Українські фахівці  під час створення Українського центру дистанційної освіти погодилися під дистанційною формою навчання розуміти таку форму, яка використовує глобальні  комп'ютерні комунікації (Інтернет) і базується на індивідуальній роботі учнів з чітко підібраним навчальним матеріалом та активному спілкуванні з викладачами та іншими учнями.