Стрес як фактор ймовірності інструментального виявлення прихованої інформації у осіб з різним рівнем емоційної стійкості

Переважна більшість досліджуваних повідомляють про хвилювання, емоційну напругу, стурбованість через процедуру, яку вони мають пройти, та через її результати. Попереднім етапом кожного ОВП є передтестова бесіда, під час якої також можна спостерігати такі поведінкові ознаки стресу, як важке нерівне дихання, напруга, горзання, «нервові рухи», тощо. Хвилюються всі, але, тим не менш, за допомогою цього метода можна відрізнити правдивих досліджуваних від «брехунів». Таке становище змушує визнати, що мова йде про складніші психофізіологічні механізми, які приводяться до дії під час ОВП, аніж просто дихотомна категорична наявність чи відсутність стресу. Стає все ясніше, що не уявляється можливим збагнути природу психофізіологічного феномену без того, щоб добре розуміти, що таке стрес.

Допусти́мо, що організм досліджуваного відчуває на собі дію одразу декількох потенційно стресогенних факторів, загрозу яких він оцінює, виходячи з власного досвіду, відомого йому одному. Причому, правдивий досліджуваний оцінюватиме як загрожуючі одні стимули, в той час як неправдивий – інші.

1. Теоретичні підходи до визначення поняття стресу

Живий організм є ансамблем погоджено працюючих  систем, які забезпечують та підтримують  параметри його життєдіяльності  у функціональній нормі. Будь-які  зміни в зовнішньому середовищі або у внутрішньому стані організму  вимагають від нього адаптації  до них, певних внутрішніх змін задля  набуття рівноважного стану в  нових змінених умовах. Зусилля організму  повернути порушений гомеостаз, які характеризуються змінами активності на фізіологічному, психічному та поведінковому  рівнях визначено називати стресом  [16; 117].

Вивчення  стресу є одним з найпопулярніших  напрямів в психології, започатковане в тридцятих роках минулого століття. Незважаючи на свою дослідженість та відносно довгу історію, визначення поняття стресу все ще не позбавлено проблематичності, але, на щастя, це не має відчутного ефекту на розвиток прикладної науки [64].

Існує три  класичних ракурси бачення стресу: 1) стрес як стимул, або збудник; 2) стрес як реакція; 3) стрес як процес взаємодії між першим та другим [45]. Науковий дискурс з питання визначення стресу відбувається навколо того, чи є стрес об’єктивною характеристикою оточення  [114], чи є він індивідуальною рисою або схильністю, як, наприклад, нейротизм McCrae [116], або ж стрес є особистою оцінкою, яка виходить з взаємодії між індивідом та середою, як запропоновано Lazarus & Folkman [98].

Оцінимо кожну з цих позицій в поняттях інструментального виявлення прихованої інформації.

Хоча  є стимули з більшою стресоіндукуючою потенцією, наприклад, такі, що ображають  почуття або шокують, релевантний  стимул стресогенним є тільки для  досліджуваного, що приховує інформацію, але він є нейтральним для правдивого досліджуваного. Тому стрес суто як стимул розглядати неможливо. Цей висновок збігається з висновками Contrada [64] про надмірну інклюзивність визначення стресу як стимулу. З іншого боку, розглядаючи стрес як реакцію, що не залежить від стимулу, як наприклад, Ганс Сельє [133;134], неможна пов'язати її появлення із стимулом, що ліквідує взагалі всі починання інструментального виявлення прихованої інформації. В підтримку цієї критики можна привести позицію Сельє, що когніція взагалі не приймає участі в індукції стресової реакції, а це ніяк не укладається із практикою поліграфології [105].

Долає вище описані труднощі когнітивна (або  когнітивно-реляційна) теорія емоцій Річарда  С. Лазаруса та С'юзен Фолкман, яка домінує  в дослідженні стресу вже три  десятиріччя та всесвітньо вважається найбільшим внеском до його розуміння [64]. Головним досягненням концепції  Лазаруса та Фолкман є врозумливе поєднання емоційного пану особистості  з когнітивними функціями її психіки [54]. Основу запропонованої теорії складають  положення про пізнавальну оцінку загрозі, яку несе стимул, та власних  можливостей індивіда щодо зволодання з цією загрозою [95; 5]. Завдяки врахуванню опосередкуючої ролі когніції пояснюється  диференційність реагування, як з  боку індивіда, так і з боку стимулу [98].

В контексті  когнітивно-реляційної теорії стрес  розуміється як окремий випадок  відношення між людиною та оточенням, як результат сприйняття та індивідуальної інтерпретації стимулу як такого, що вимагає від людини надмірних  зусиль для його подолання. Інтерпретація  людиною свого співвідношення з  оточенням як стресового приводить  до дії процеси зволодання (coping processes), які закликані владнати ці порушенні стосунки. Саме ці процеси зволодання впливають на подальшу когнітивну оцінку людини і, таким чином, визначають силу стресової реакції [97].

Концепція когнітивних механізмів зволодання, що регулюють силу стресової реакції  підтримуються фізіологічними даними, отриманими при вивченні шкірно-електричної  лабільності. Міра шкірно-електричної  лабільності є сталою індивідуальною рисою, яка, всупереч очікуванням, не виявилась  пов’язаною з диспозиційною або  клінічною тривогою. Намість того, був виявлений зворотній зв'язок між шкірно-електричною лабільністю  та відкритим вираженням емоційних  та антагоністичних імпульсів. Такі знайдення вказують на те, що фазна  шкірно-електрична реакція зумовлена  когнітивним зусиллям контролювати емоційне вираження, що укладається  з теорією зволодання [65]. Видження такої психологічної етіології фазних шкірно-електричних реакцій дуже цікаво в світі інструментального виявлення прихованої інформації, оскільки воно пояснює фізіологічну реакцію на пред’явлений стимул когнітивним зусиллям контролювати свої емоції відносно цього стимулу скоріше, ніж стресом як таким.

Врешті, після аналізу основних теоретичних  підходів до вивчення стресу, видно, що еволюція поглядів рухалась від повного  ігнорування ролі когніції у формуванні стресової реакції, як у [134], до визнання регулюючої функції когнітивних  механізмів. Визначимо, що тема ролі когнітивних  процесів у детермінації стресової  реакції є наріжним каменем у  досліджуваному дискурсі про стрес  як психофізіологічне явище.

2. Порівняльний аналіз фізіологічного перебігу загального адаптивного синдрому та реакцій, спостережуваних у ОВП

Яким  би не був концептуальний підхід до механізмів організму поратися з  подразниками, що погрожують його гомеостазу, завжди знаходження цього подразника організмом супроводжується конкретною психофізіологічною реакцією, хід якої чітко визначений.

За описом Г. Сельє та Фортьє, загальний адаптивний синдром є стереотипною реакцією організму на дію прямих та непрямих шкідливих чинників. Ця реакція має  три виражених стадії: 1) реакція  тривоги; 2) стадія опору; 3) стадія виснаження [134]. Рекція тривоги характеризується мобілізацією захисних механізмів організму, які, доходячи до максимального рівню, залишаються на ньому, забезпечуючи організму опір шкідливій дії, котра, якщо триватиме, може довести його до стадії виснаження [8].

В підтримку  щільного зв’язку стресу з психофізіологічним феноменом можна привести той  факт, що фізіологічна реакція, досліджувана при інструментальному виявленні  прихованої інформації має аналогічне протікання. Одразу після усвідомлення стимулу, в перші секунди після  його пред’явлення, спостерігається  різка симпатична активація, тривалість якої може варіювати від лічених  секунд до 15-20 секунд, по закінченні яких симпатична активність спадає та замінюється  парасимпатичним тонусом, який свідчить про виснаження симпатичних аферентних нейронів [21].

Цей процес можна проілюструвати за допомогою  аналізу фізіологічної реакції, спостережуваної у поліграмах (рис. 1):

Рис. 1. Зразок фізіологічної реакції  з спостережуваною парасимпатичною  компенсацією.

На підставі ідентичності складових фізіологічного перебігу обох реакцій можна припустити принаймні їх аналогічність, а якщо врахувати, що вегетативна нервова  система є однією з систем, яка  безпосередньо реагує на дію будь-якого  стресора та, серед інших, зумовлює загальний адаптивний синдром, то можна  говорити про те, що за допомогою  поліграфа ми реєструємо ні що інше, як стресову реакцію організму.

3. Деякі фактори стресу наявні при ОВП, що можуть диференційно впливати на ймовірність інструментального виявлення прихованої інформації

«Перевірка  на поліграфі» для іспитника –  це випробування, результати якого  зазвичай можуть потягти за собою  доленосні наслідки. Тобто у «перевірці на поліграфі», ще не торкаючись теми казання  неправди, вже криються принаймні  дві стресогенні потенції: по-перше, екзаменаційний стрес [15], а по-друге  – стрес невизначеності, інтенсивність  якого визначається індивідуальним рівнем інтолерантності до невизначеності [77]. Цікаво, що вплив жодного з  цих конструктів на картину фізіологічних  реакцій під час інструментального  виявлення прихованої інформації досі не вивчений.

1. Екзаменаційний стрес або тестова тривожність

Перебування в ролі іспитника як таке має потужний стресогенний потенціал для людини. У вітчизняній літературі це явище  детально описано Лурією та Лєонтьєвим у 1929 році в їх роботі «Екзамен та психіка» [12]. В зарубіжних джерелах цей феномен  має назву тестової тривожності (test anxiety) [157]. Його робоче визначення пропонується Спілбергером та ін. [138], де тестова тривожність тлумачиться як ситуативно-специфічна риса особистості, що характеризується схильністю індивіду реагувати надмірним хвилюванням, нав'язливими думками, розумовою дезорганізацією, напругою та фізіологічним збудженням під час перебування в ролі об’єкту оцінювання. Феномен тестової тривожності є дуже популярним серед дослідників психологічним конструктом, внаслідок чого існує велика маса релевантних до неї публікацій. Зокрема цікаві ті, що стосуються природи та змісту цього явища, індивідуальних розбіжностей за його показниками та проявами, а особливо, його супровідних процесів та корелятів.

Прояви  тестової тривожності, аналогічно з  «теоріями поліграфу», підрозділяються  на емоційні та когнітивні, а саме: занепокоєння (worry) та емоційна напруга (emotionality) [59; 137]. Причому, занепокоєння є когнітивним компонентом тестової тривожності, який відображає демобілізуючі нав’язливі самооцінюючі думки та турбування, що супроводжують іспитника перед та під час складання іспиту. Напруга (або емоційна напруга) відноситься до фізіологічних симптомів, обумовлених збудженням автономної нервової системи та ними вираженими афективними переживаннями [55]. Вважається, що кожна з цих складових тестової тривожності обумовлює успішність складання іспитів незалежно одна від одної, де в цілому тестова тривожність уражає здатність успішно скласти іспит [87].

Психофізіологічне відображення тестової тривожності  було досліджено нещодавно. Хорватські вчені Н. Шимич та І. Маненика [135] отримали дані, що іспитники з високими показниками стресової тривожності  мають більш гостре скорочення  RR-інтервалу, що виражається у підвищенні частоти серцевих скорочень, у порівнянні з менш тривожними іспитниками.

Найважливішими  особистісними корелятами тестової тривожності виступають такі властивості  як емоційна стійкість [49] та емоційний інтелект [43]. Повідомляється, що суб'єкти з високими показниками цих властивостей, по-перше, під час тестування не стурбовані та спроможні з більшою легкістю залучити орієнтовані на завдання моделі поведінки, що уможливлює досягнення кращих результатів. По-друге, якщо вони все-таки відчувають тривогу, то, на відміну від емоційно вразливих суб’єктів, ця тривога виконує фасилітативну функцію та мобілізує їх до виконання положеної на них справи [132].

Крім  того, маються дані, що реакція організму  на перебування в ситуації випробування діаметрально розбіжна між емоційно стійкими та емоційно вразливими суб’єктами на імунологічному рівні. Знайдено, що в організмі емоційно стійких суб’єктів під час випробувань підвищується рівень NK-лімфоцитів, в той час як в організмі емоційно вразливих суб’єктів він понижується [70]. Результати цього дослідження показують, що параметр емоційної стійкості приймає участь у регулюванні реакцій організму на стрес на фізіологічному рівні нейроімунної взаємодії [20; 28].

Досліджень  ролі тестової тривожності у коректності  інструментального виявлення прихованої інформації проведено не було, в  той час як результати досліджень про роль загальної тривожності  неоднозначні (напр.: [154]; [155]; [90]). В світі цього та особливо з урахуванням даних, отриманих Borella та ін. [70] про інтеракційну картину поведінки фізіологічних змінних, які при вимірюванні у вибірки в цілому не дають кореляцій, ще більш наявною стає доречність перевірки впливу стресу на ймовірність виявлення прихованої інформації окремо у осіб з різним рівнем емоційної стійкості.

2. Інтолерантність до невизначеності як предиктор тривожності в умовах очікування на результати значущого випробування

Логічним  продовженням кожного «випробування  на поліграфі» є висновки, в яких зазначається виявлено приховану інформацію чи ні. Усвідомлення цього факту  іспитником має певні наслідки для  його  психічного стану. Багато іспитників під час «перевірки на поліграфі» повідомляють про стан хвилювання, яке підсилюється ще й тривогою, що саме це хвилювання може вплинути на результат перевірки. Хвилювання визначається як стурбованість майбутніми подіями, невизначеними в сенсі наслідків, супроводжувана відчуттям тривоги [108]. Існує специфічна якість особистості, посередництвом хвилювання тісно пов'язана з тривожністю та стресом, яка проявляється в ситуаціях очікування розв’язання ситуації, вислід якої їй невідомий.