Стрес як фактор ймовірності інструментального виявлення прихованої інформації у осіб з різним рівнем емоційної стійкості

1. Предмет психофізіології та її місце в системі наук

Виходячи  з базового припущення психофізіології, предметом цієї науки є вивчення питань природи та механізмів, за якими  психічні події, такі, як думки або  почуття, призводять до певних змін в  фізіологічній діяльності організму  людини та спроба розрізнення психологічних  подій одна від одної за допомогою  специфічного фізіологічного прояву кожної з них. Психофізіологія тісно  пов’язана з анатомією та фізіологією  в тому, що вона спостерігає та вимірює  фізіологічні явища, але відрізняється  вона тим, що пошук чинників фізичних змін ведеться у психічній сфері життєдіяльності людини [60].

Як дисципліна, психофізіологія розділяє спільні  риси з іншими спеціальностями біологічної  психології, такими, як фізіологічна психологія, нейропсихологія, нейрофізіологія, когнітивна нейронаука: всі ці науки мають  своїм інтересом вивчення взаємозв’язку  між поведінкою та фізіологією різних розділів нервової системи людини, але психофізіологію відокремлює  від них особливий концептуальний та методологічний каркас, спрямований  на вивчення впливу психічних процесів та станів на фізіологічну діяльність організму [142]. Тобто психічні події  розглядаються в полі психофізіології  як незалежна змінна, а фізіологічні зміни – як обов’язкове супроводження  змін психічних [89; 103; 139].

Підсумовуючи  визначимо, що предметом психофізіології є вивчення співвідношення між психологічними явищами та результуючими фізіологічними реакціями з метою поглиблення знання про взаємозв’язок між психічними та тілесними процесами [47].

2. Метафізичне обгрунтування психофізіологічних методів

У пошуках  контексту тих припущень, в рамках яких уможливлюються психофізіологічні  методи, зокрема виявлення прихованої інформації за допомогою поліграфа, ми стикаємось із дискурсом у філософії свідомості, широко відомим як психофізична проблема. Ексклюзивна належність кожного психічного процесу до конкретної людини, в житті якої він проявляється, та співвідношення його до зовнішнього предметного світу, який він відображає, свідчать про зв’язок психічного з фізичним і порушують психофізичну проблему, тобто питання про взаємозв’язок між психічним та фізичним [29].

Психологічні  теорії, які займаються питанням співвідношення психічного та фізичного, можна в цілому розподілити на моністичні та дуалістичні. Представники дуалістичних поглядів, починаючи з Платона та Арістотеля, розглядають тіло та свідомість як принципово окремі сутності, в той час як прихильники моністичних ідей бачать в тілесному та духовному два прояви того, що насправді є єдиною Реальністю [109].

Рене  Декарт запропонував теорію, яка згодом отримала назву Картезіанського  дуалізму. Він постулює положення про те, що дух та тіло є двома принципово різними та окремими об’єктивними сутностями, які підкоряються категорично різним законам та функціонують у вимірах, які не перетинаються [153]. Картезіанський дуалізм при всій своїй, на перший погляд, відповідності здоровому глузду все ж має декілька парадоксальних протиріч. По-перше, одним із головних тезисів Декарта є те, що, хоча фізичне та духовне і є принципово окремими незалежними сутностями, між ними все ж існує каузальна інтеракція [102]. У світлі бачення Декартом радикально сепаратної природи психічного та фізичного, ця взаємодія не знаходить пояснення [130]. Крім того, нагромадження все більшої кількості спостережень, що свідчать про психофізичний зв'язок, як наприклад психічні розлади, які виникають внаслідок уражень кори великих півкуль мозку, очевидна наявність кореляції між розвитком нервової системи та психіки, а також ціла низка припущень декартової доктрини, в рамках якої робиться неможливим досліджувати психічні явища за допомогою фізіологічних методів, змусили шукати іншого погляду на психофізичну проблему [29; 52].

Хоча Картезіанська теорія дуалізму має очевидну вразливість до критики, Декарт зробив фундаментальний внесок, яким є відновлення та теоретичне обрамлення дискусії про психофізичну взаємодію в нові часи. А відвертість недоліків декартового дуалізму зумовила напрям розвитку метою залатати його концептуальний пролом, щоб уможливити теоретичне описання взаємодії фізичного та психічного [125].

На протилежному краю теоретичного континууму знаходяться  ідеї монізму. Вони належать Спинозі та Лейбніцу. Їх відмітна особливість полягає в тому, що вони визнають неспівмірність двох сутностей, про яку говорив Декарт. Барух Спиноза доводив, що дух та матерія, будучи взаємонезалежними одне від одного, є двома аспектами, рівнозалежними від єдиної універсальної бескінечної субстанції, яку він називав богом [48]. Пропонуючи єдину причинну основу, діючу на тіло і душу, Спиноза тим самим відхиляє їх можливість впливати одне на одного. І дійсно, згідно з його ідеєю, тіло не може збудити душу до мислення, так само як і душа не може збудити тіло до дії [26]. Незважаючи на таку скрутну недосконалість, доктрина Спинози стала прототипом цілої плеяди двоаспектних теорій, вплив яких на науку не вгасає і досі та які представляють не останній інтерес для теорії психофізіології.

Припущення  про те, що ментальне та матеріальне  є двома аспектами однієї і тієї ж сутності, має ряд переваг. Наприклад, користування концепцією моністичної онтології при порізненості властивостей та проявів, можливість виходу із складностей каузальності, тощо. Двоаспектна теорія залишається цікавою тим, що вона, не позиціонуючи каузального зв’язку між психічним та фізичним, дозволяє в рамках своїх припущень на основі спостережень психофізичних кореляцій встановлювати психофізичні закони таких кореляцій [67]. Ця ідея поглиблюється далі у роботах Г. Т. Фехнера, одного з перших експериментальних психологів, засновника психофізики, як наукової дисципліни.               

Г. Т. Фехнер визначає психофізичний зв’язок  як функціональне співвідношення або  взаємозалежність між душею та тілом, де під функціональним співвідношенням  він розуміє такий закономірний зв’язок між матеріальною та ментальною сутностями, при якому ми можемо робити висновок про існування та зміни однієї сутності, виходячи з  існування та змін в іншій. Згідно з цими ідеями, можна встановити що, за наявністю такого функціонального  зв’язку, взаємозалежність між фізичним та духовним ідентична математичній залежності функції у від змінної х [86]. Привабливість цих ідей для теоретиків психофізіологічного виявлення прихованої інформації полягає у тому, що вона передбачає специфічність фізіологічних реакцій психічним процесам, що дозволяє на основі фізіологічних спостережень робити однозначні висновки про психічні процеси, які лежать в їх основі, без додаткових вимірювань.

Останніми десятиріччями окреслюється тенденція  розглядати мозок як фундаментальну рушійну силу у поясненні поведінки та мислення [4]. Психологічне функціонування людини все більше розглядаються в рамках нейрокогнітивного та нейробіологічного пояснення. Когнітивні функції пов’язуються з нейронними мережами та ланцюгами та мозковими структурами до все більшої міри. Повсякденна психічна діяльність людини, соціальні аспекти її поведінки, навіть її релігійні перживання та моральні судження, все частіше розглядаються як продукт мозкової нейробіологічної активності. Така тенденція пояснюється тим явищем, що багато дослідників мовчазно керуються припущенням онтологічного матеріалізму, яке полягає в тому, що психічні явища – це фактично електричні імпульси нервових клітин. Внаслідок попадання в пастку автоматичного прийняття цього припущення, інтерпретація деяких емпіричних даних не вміщується в межі методологічних обмежень того чи іншого дослідження [79].

Ідеї  матеріалізму докладно описані науковцями всього Світу, але ж найяскравішими та найвпливовішими представниками цих ідей, явились радянські вчені, геній яких проявився в рамках марксистсько-ленінської філософії  [144]. Психологічна наука взагалі, а психофізіологія в особливості, не мала б її сьогоднішнього вигляду без понять, розроблених І. П. Павловим та В. М. Бехтєрєвим, Л. С. Виготським та А. Р. Лурією, І. М. Сеченовим,       С. Л. Рубінштейном та  М. О. Бернштейном, К. М. Корніловим, Б. Г. Ананьєвим, О. О. Смірновим, Б. М. Тєпловим, А. М. Лєонтьєвим,                  Я. О. Пономарьовим, П. Я. Гальперіним, Б. Ф. Ломовим, Л. М. Веккером,      К. К. Платоновим, Є. І. Бойко, а також цілої низки видатних вчених, які присвячували центральне місце у своїй праці вирішенню психофізіологічної проблеми [32]. Внесок радянських вчених зробив можливим скорочення прірви та подолання завад, створених принципом психофізичного дуалізму.

Простежуючи розвиток думки вітчизняних психологів та фізіологів, можна побачити поступовий перехід від ідей механістичного/онтологічного  матеріалізму, згідно з якими психічна діяльність є прямою фізіологічною  функцією, до ідей діалектичного взаємозв’язку  між психічним та фізичним.

Метатеоретична  ідея радянської психології полягає  в строго науковому підході до вивчення психічної реальності, як і будь-якого іншого явища, неухильне  дотримання принципу причинно-наслідкового детермінізму, тобто виокремлення та з’ясування законів, яким підкоряється психічна діяльність аж до самих її найвищих форм, радянська психологія розуміє психічну діяльність як рефлекторну  [112]. Якщо до відкриття та формулювання І. М. Сеченовим явища «центрального гальмування» вважалось, що здійснення довільних актів поведінки пояснюється «духовним», виходячим за рамки фізичного детермінізму, принципом свободи волі, то зробивши це відкриття І. М. Сеченов дійшов висновку, що навіть найвищі психічні функції людини також здійснюються завдяки рефлекторним механізмам. Таким чином, Сеченов сформулював ідею про рефлекторний принцип здійснення будь-якої психічної діяльності [30].

Уявлення  про неможливість існування будь-якого  психічного процесу без його фізіологічного «забезпечення» стало характерним  атрибутом вітчизняної психології, притаманним всім її представникам, які торкалися проблеми взаємозв’язку  психіки та тіла. Найкращим чином  ця ідея сформульована у О. Р. Лурії  в його теорії системної динамічної локалізації вищих психічних  функцій [37]. Він прямо постулює: мозок є субстратом вищої психічної діяльності, а автономна нервова система є знаряддям, виконуючим накази вищого нервового органу (тобто мозку) та втілюючим їх в діяльність людини. С. Л. Рубінштейн говорить про єдність психічного та фізичного, убачаючи в психічному продукт найвищої організації матерії та приписуючи психіці функціонально-органічну залежність від тіла [39].

Проте, багаточисленні клінічні та експериментальні дані свідчать про те, що між мозком та психікою існує саме діалектичне взаємовідношення. Вплив на нервову систему може призвести до змін у свідомості людини, перетворювання її особистості. Клінічні дослідження показали, що хімічні  або електричні маніпуляції з  окремими ділянками головного мозку  людини змінюють стан свідомості, викликаючи різноманітні відчуття, галюцинації, спогади, тощо [34]. Таким самим чином, те, що глибоко займає психіку, відбивається у мозку та в організмі в цілому. Прикладами такого впливу можуть послужити психосоматичні захворювання, ефект плацебо, синдром посттравматичного стресу та інші психогенні фізіологічні процеси. В світі цих явищ доводиться визнати, що неможна розуміти відношення психічного до фізичного як результату до причини, оскільки вочевидь наявний вплив «продукту» (психіки) на свого «виробника» (мозку, або нервової системи в цілому). Тому мається потреба припустити існування діалектичного, двобічного причинно-наслідкового зв’язку між психічним та фізичним, який досі не отримав повного наукового пояснення [8; 18].

2. Теоретичні засади інструментального виявлення прихованої інформації та роль стресу у її розпізнаванні

Особливістю психофізіологічного методу виявлення  прихованої інформації за допомогою  поліграфу є його достатньо висока об’єктивність, оскільки за його допомогою  можна розпізнати зміни у психофізіологічному  стані людини під впливом стресогенної ситуації приховування інформації і  високої вірогідності виникнення стресу, фактична наявність (або відсутність) якого власне і розпізнається  за допомогою психофізіологічних показників зміни стану. Тому на практиці він  використовується в усіх цивілізованих  країнах Світу, як в державних  установах, так і в комерційних  структурах. Поліграф знаходить своє використання в усіх сферах людських відносин: від сімейних, трудових до відносин із державою (наприклад при  розслідуванні злочинів) та політичних відносин. Що ж стосується теоретичного боку цього методу, то єдиного наукового  розуміння як працює цей метод  досі не здобуто. Було зроблено дуже багато спроб дати відповідь на це питання, і деякі з них вельми серйозні, але, на жаль, жодна з них не спромоглась  задовільно вичерпно та несуперечливо  описати наукові засади цієї практики.

Іншими  словами, ми маємо справу з деяким явищем, що уможливлює успішне застосування психофізіологічних методів задля  виявлення прихованої інформації, психічні механізми в основі якого з’ясувати ще мається. Це явище ми, за прикладом провідного російського спеціаліста з поліграфології, доктора юридичних наук, професора кафедри криміналістики Академії ФСБ Росії Ю. І. Холодного, називатимемо психофізіологічним феноменом.

1.  Еволюція «теорій поліграфу» та народження тесту прихованої інформації

Інтуїтивно  люди використовували психофізіологічні  методи для викривання брехунів ще з вікодавніх часів, але початком ери наукового інструментального  виявлення прихованого знання заведено вважати лише кінець ХІХ сторіччя, коли італійський фізіолог Анджело  Моссо, піонер інструментальної психофізіологічної діагностики, вивчаючи вплив почуття  страху на діяльність серцево-судинної та респираторної систем, став використовувати  новітній тоді винахід Френсіса Франке – плетизмограф. Тим часом, Чезаре Ломброзо застосовував ці методи в  «польових» умовах – на реальних засуджених  [145]. Кульмінацією їх величезного труда стали монографії, в яких вони записали свої спостереження та висновки: «Страх» (1896)  Моссо та «L’Homme Criminel» Ломброзо, причому вихід останньої у 1895 році став  відпровідною точкою зведення психофізіологічних методів верифікації правдивості в ранг наукового пошуку [115; 143].