Шпаргалкаи по "Філософії"

90. К. Ясперс ”Про сенс  історії”

Тема філософії Ясперса – людина та історія як первісний вимір людського буття. “...Погляд на людську історію веде до тайни нашого людського буття...”. Минуле, за Ясперсом, в змозі дати відповідь якщо не на запитання щодо майбутнього дійсної долі людства (бо наукове передбачення майбутнього, опосередкованого людською свободою, за ним, неможливе), то на запитання щодо можливостей сучасного розвитку, витоки якого в минулому. Поняття, яке, за задумом філософа, здатне утримувати певне коло проблем з історії людського буття, то є поняття “філософської віри” – віри, загальної для всього людства, яка б об’єднувала, а не роз’єднувала різні культурні регіони планети. Час народження філософської віри – “осьовий час”, час “прориву осі світової історії”.

У роботі К.Ясперса “Витоки і сенс історії” не можна зустріти ретельного аналізу доби Відродження в тих хронологічних межах, які були встановлені за нею, – XIV-XVI ст. Проте поч. XVI ст., а точніше 1500 рік, відіграє в “структуруванні історії” К.Ясперсом визначальну роль. Це період формування засновків “нової західної культури”, “безпосередня передумова нашого духовного життя”.

Для Ясперса духовний здобуток Європи XV-XIX ст. є передумовою виникнення “історії єдиного людства”, справжньою проблемою майбуття якого є віра, а точніше, як і чому буде вірити людина. Отже, за Ясперсом, доба Відродження і той духовний скарб 1500-1800рр. – історична основа, суто європейське явище, найвагоміші століття в закладанні фундаменту європейської культури, джерело міркувань та прагнень. Вони – ці здобутки – не мають значення “осі для всього світу”, “цілком ймовірно, що й не зможуть мати його і в майбутньому”. Але інша діяльність європейців, як про це міркує дослідник, зможе стати віссю – діяльність, яка основана на досягненнях науки і техніки, що можливі в разі занепаду духовного і душевного життя Заходу та стиканням його із Сходом, який в своєму духовному і душевному житті вже досяг низької точки. Проте це – завдання майбутнього; велич теперішнього – ствердження в “єдиній вірі”, що надає сенсу “світовій історії” – діяльності в межах певної перспективи часу, “дуже тривалої історії людства на єдиній тепер земній кулі”.

За Ясперсом для свідомості людей історія має бути єдиною і почленованою таким чином: 1) історія своїми межами відокремлена від інших реальностей – від природи та від космосу; повсюдно її оточує безмежний простір багатоманіття існуючого; 2) історії притаманні внутрішні структури, які формуються шляхом перетворення повсякденної реальності індивідуального й неминуче приреченого на загибель; вона набуває самості через поєднання індивідуального та загального, але таким чином, що виявляє значимість неповторності індивідуального, розкриває одиничне як рівне цілому; вона є перехід як вияв буття; 3) історія стає ідеєю цілісного, коли постає питання: з чого склад. єдність історії; 4) природа поза історією (безодня), як вулканічне підґрунтя історії, спонукає нас якнайглибше усвідомлювати сенс історичного. Усе мусить безперервно змінюватися, оскільки в історії постійно наявна незавершеність.

91 Філософське осягнення феномену техніки

Задовольняючи свої потреби , люди мають справу не лише з природою , яку використовують, пристосовують до своїх вимог , а також із так званою “другою природою”, тобто з тим, що вони створюють. Між людиною і тим, що вона створює діють взаємозумовлені досить складні діалектичні зв’язки, які значною мірою змінюють умови її життєдіяльності.

Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки і виробництва. Обов’язковими елементами виробництва є результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, автоматизовані системи управління, системи наукової організації праці тощо. Щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних об’єктивних тенденцій розвитку науки і техніки.

Будь-яке соціальне явище слід розглядати у розвитку, в чіткому усвідомленні його суті, тобто в сукупності глибинних зв’язків, відношень і внутрішніх законів, які визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища. Сучасний етап науково-технічного прогресу (НТП) прийнято називати науково-технічною революцією(НТР). НТП – це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об’єктивна, постійно діюча закономірність розвитку матеріального виробництва, підвищення його ефективності.

НТР являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом НТР є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у технологічне застосування науки. Методологічною основою дослідження сутності НТР може бути такий підхід до розвитку науки й техніки, коли в процесі аналізу їхньої ролі та значення в виробництві і взагалі в житті суспільства в центр уваги ставиться трудова людська діяльність в її історичному русі. При цьому розвиток техніки слід розглядати не як самостійний, сам по собі, а через призму людської активності, тобто як процес послідовної передачі виробничих функцій від робітника до техніки, як заміну “природних виробничих інструментів “ штучними. В результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині. Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом. Сучасна техніка і технологія не мисливі без втілення в них наукових досягнень. Наука шляхом втілення її в техніці, технологічних процесах а також розвитку творчих здібностей, духовного вдосконалення учасників виробництва безпосередньо підсилює виробничі можливості людини і суспільства, а отже, є продуктивною силою. 

92. Поняття екологічної ситуації. Екологічна ситуація як функція цивілізації

Сучасна екологічна ситуація виникла стихійно, незалежно від волі і свідомості людей, виникла як серйозна перешкода для розвитку матеріальних благ. Екологічна ситуація спонукала до нового відкриття природи людиною в тому відношенні, що вона постала перед нею як особливого ряду цілісна система, якій притаманні в повній мірі певні вразливі, з боку сучасної техніки, умови збереження цілісності і життєздатності.

Отже, природа, як і будь-яка інша система, має свої „потреби”, які потрібно враховувати людині при зміні чи перетворенні її зі своєю практичною метою.

Потрібно сказати, що ці ідеї не є абсолютно новими. Люди давно здогадувались про те, що природа являє собою не просте скупчення предметів, а цілісне утворення, але ці здогади були, як правило, стихійно-інтуїтивного характеру. І якщо в роботах видатних вчених піднімались до теоретичних узагальнень, то все ж залишались розумово-споглядальними. В сучасних умовах використання природних умов без додаткових знань про те, якими будуть результати новоутворених змін в природі, стає неприпустимим. Внаслідок цього, екологічна ситуація вимагає переходу знань та переконань. Формування екологічної свідомості передбачає перебудову поглядів і уявлень людини, коли засвоєні ним екологічні норми стають одночасно нормами його поведінки по відношенню до природи. Екологічна свідомість в тій мірі, в якій вона правильно відображає сучасну екологічну ситуацію, повинна відіграти вирішальну роль для її подолання, тому, що потрібно правильно розрахувати та забезпечити відповідними діями оптимальними умовами природокористування при збереженні життєздатних властивостей середовища.

Сучасне людство надзвичайно занепокоєне відчуттям загрози глобальної екологічної катастрофи, яка здатна згубити все життя на Землі. Нині екологія опинилася в центрі уваги людської спільноти. ЮНЕСКО – спеціалізована установа ООН з питань освіти, науки і культури – безумовним пріоритетом своєї діяльності в останній третині ХХ ст. Визначила осягнення комплексної проблеми „Людина і біосфера” (МАВ ). Цим окреслено головний напрямок спрямованості пошуку людського розуму та діяльності людини на саму себе та на домівку власного буття. Наукові факти стверджують : упродовж величезного часу розвиток на Землі постійно зумовлювався і корелював зі змінами складу і структури біосфери, бо, як справедливо зазначив В.І.Вернадський, ні саме життя, ні еволюція його форм не можуть бути незалежними, від біосфери, не можуть бути протиставлені їй як самостійні природні сутності. У добу індустріальної та постіндустріальної цивілізацій ціннісні аспекти багато в чому пов’язані з конкретним філософським і природничо-науковим осмисленням неминучості процесу антропогенного перетворення біосфери. Очевидне становлення цього земного феномену, яке передбачали В.І.Вернадський і П.Теяр де Шарден, ставить перед людством грандіозні завдання його наукового осмислення, прогнозування і управління, специфічні проблеми „геогігієні” і „геоетіології”, „екологічної етики „ тощо.

93. Шелер Макс „Сутність моральної особистості”

Макс Шелер – німецький філософ, представник феноменології, один з основоположників сучасної філософської антропології. В роботі “Формалізм в етиці і матеріальна етика цінностей” (1913-16рр.) Шерл критикує етику канта, вважаючи, що сформульований ним моральний закон закриває для філософії шлях до побудови конкретного вчення про моральні цінності і включення цих цінностей в життя людини. Цінності, по Шелеру, представляють собою об’єктивні феномени, які прописують людині норми повинності і оцінок, дані їй апріорі і ідеально в актах відчуття і пов’язані з особистістю як з центром всіх актів. Сутність людини Шелер вбачає не в мисленні чи волі, а в любові: людина є істота любляча. Всяке пізнання і прийняття цінності основується на здатності “участі” у бутті, що коріниться у любові. Особистість розуміється Шелером як єдність різних актів: почуття, волі, мислення і любові. Особистість унікальна і недоступна для будь-якого упредметнення. Вона пізнає себе тільки в здійсненні своїх власних актів, а інших людей – тільки в здійсненні чи реконструкції їх актів. Шелер каже також про “колективні особистості” – нації і державі, яким, за його думкою, притаманна особлива форма свідомості. Особливе місце займає особистість Бога, у напрямку якого спрямовує своє прагнення людина як особистість. В своїй основоположній роботі по філософській антропології “Становище людини в космосі” (1928) Шелер виділяє наступні сходинки розвитку психологічного: чуттєве прагнення (притаманне усьому живому – від рослини до людини); інстинкт; асоціативна пам’ять; практичний інтелект, що заключається в здатності вибору і передбачення; дух (притаманний лише людині) – принцип, протилежний життю, бо дух залежить від органічної природи. Принцип усього живого – це порив, в якому дійсність, що переживається в досвіді спротиву, пізнається як “існування”. Дух же дає можливість пізнання буття як “сутність”. Співвідношення Духа і життєвого пориву предстає в розвитку культури і суспільства як взаємодія “ідеальних” і “реальних” факторів – оскільки дух сам по собі не здатний втілити в дійсність свої ідеї, які набувають дійсності лише там, де з’єднуються з реальними факторами: інстинктами, інтересами, суспільними тенденціями і т.п.

Философская антропология задумана Шелером как ядро метафизики. В структуре человеческой психики он различает четыре слоя, соответствующие эволюционным ступеням органической природы — чувственный порыв, инстинкт, ассоциативную память и практический интеллект (ум). Им он противопоставляет в качестве абсолютно иного принципа дух, благодаря которому человек возвысился над природой. Человек, как единственно известное в космосе живое существо, наделённое духом, способен сказать "нет" естественному порыву. Шелер называет человека "протестантом жизни". Но как бы ни были сущностно различны жизнь и дух, они неразрывны: дух пронизывает человеческую жизнь идеями и ценностями, без которых она не имела бы никакого смысла, в то время как жизнь предоставляет духу саму возможность деятельного проявления и самоосуществления.

Основная метафизическая проблема Шелера — дуализм "духа" и "порыва", или "духа" и "всеединой жизни". Отталкиваясь от Э.фон Гартмана и ориентируясь на Спинозу, Шелер рассматривает "дух" и "порыв" как два сущностных атрибута божественной "первоосновы бытия". Всемирно-исторический процесс представляет собой постепенно растущее взаимопроникновение двух атрибутов, т.е. реализацию сущностного содержания Абсолютного ("праосновы"). Бог и человек в этом процессе — "соратники". Возможность преодоления противоположностей между духом и природой, между религией и наукой, между восточной и западной культурами знания, физическим и умственным трудом, капитализмом и социализмом, а также не в последнюю очередь между мужским и женским началами в человеке Шелер видит в "сотрудничестве" Бога и человека.

94. Емпіричний рівень наукового пізнання та його методи

Емпіричне дослідж. направлене безпосередньо на об’єкт, що досліджується, та здійснюється шляхом спостереження та експериманту.

Експеримент – дослідження явищ, що вивчаються, в контрольованих та керованих умовах. В експерименті намагаються виділити потрібне явище в чистому вигляді; побічних явищ не повинно бути. Важливе значення тут мають виміри і, в окремих випадках, пристрої, якими здійснюється вимірювання під час експерименту, адже вони теж впливають на його перебіг. Так, вимір А та В означає: встановлення якісної однаковості А та В; вибір одиниці виміру; співставлення А та В з даними пристрою вимірювання, який має ті ж якісні характеристики, що й А та В; читання даних пристрою.

Спостереження – різновид експерименту, але без контрольованих та керованих умов. Спостереження проводиться, коли не можна провести експеримент в повноцінному його розумінні. Наприклад, астрономи спостерігають за зорями, галактиками, планетами. Воно досить широко розповсюджено в біологічних та соціальних науках.

Модельне експериментування – оперують не з оригіналом, а з його моделлю (зразком, що схожий на оригінал), оскільки до об’єкта, що вивчається, не можливо безпосередньо застосувати експеримент. Модель може мати фізичну, математичну, біологічну та іншу природу. Головне, щоб маніпуляції з нею давали змогу переносити отримані дані на оригінал. Зараз широко викор. комп’ютерне моделювання.

95. Юркевич П. „З науки про людський дух”

Памфіл Данилович Юркевич - видатний український філософ, педагог, професор Київської духовної академії, професор філософії Московського університету -- тридцять п'ять років (із 48 відпущених йому долею) жив і творив в Україні. Філософія та педагогіка цього мислителя укорінені в національному ґрунті. Він стояв біля підвалин оригінальної російської філософії. Його праці вводили російського читача до тогочасної проблематики європейської філософської думки. Велика заслуга вченого й у формуванні російської філософської лексики. Памфіл Юркевич - глибокий християнський антрополог, людина, яка упродовж життя прагнула здійснення ідеї, закладеної в основу свого етичного вчення - ідеї “миру з ближнім як умови християнського співжиття".