Шпаргалкаи по "Філософії"

Головними цілями класової боротьби пролетаріату в економічній сфері є ліквідація приватної й створення суспільної власності, в олітичній - злам буржуазної державної машини, встановлення диктатури пролетаріату й побудова соціальне справедливого суспільства. Засобом їх досягнення є соціальна революція.

Джерело революції криється в матеріальній (економічній) основі суспільства. Це - конфлікт між постійно зростаючими продуктивними силами й консервативними виробничими відносинами. Революція постає як засіб вирішення цього конфлікту. Разом з тим вона вносить радикальні зміни в систему суспільних відносин, є головним механізмом розвитку суспільства, «локомотивом історії». Соціалістична революція визріває економічно і може відбутися одночасно в усіх країнах, чи у більшості з них.

Захопивши владу й встановивши власну диктатуру, пролетаріат розпочинає будівництво нового, комуністичного суспільства, економічною підвалиною якого є суспільна власність на головні засоби виробництва, політичною - демократична організація суспільного співжиття, ідеологічною - пріоритет інтересів пролетаріату (робітничого класу), що збігаються з інтересами трудящої частини населення. На основі суспільних перетворень і зростання матеріального добробуту мають бути ліквідовані класи й розпочатися епоха вільної, всебічно розвинутої особистості. Так, за думкою К.Маркса та Ф.Енгельса, відбудеться усунення приватної власності, а з нею - й відчуження людини від людини.

Кконцептуальна канва нового світогляду «виписана» чітко і однозначно, без містифікацій і приховування його соціально-практичного спрямування. Опорними категоріями нового бачення історії є суспільно-економічна формація, продуктивні сили та виробничі відносини, базис і надбудова, соціалістична революція та диктатура пролетаріату. Чіткість концептуальних положень, ясність практичного спрямування, масштабність перспективи, а головне - єдність теоретичних висновків з результатами «практич­ного» осмислення цих проблем пролетарською масою, зумовило надзвичайну популярність марксизму в робітничому середовищі. Через марксизм відбувалось пізнання пролетаріатом себе і світу. З цього моменту розпочинається тріумфальний злет марксизму, поширення його як соціальної філософії, світогляду та ідеології пролетаріату.

Звичайно, з боку офіційної науки та ідеології про визнання марксизму не могло бути й мови. З народження марксизм був вимушений захищатись від офіційної та неофіційної критики, перекручень та фальсифікацій, заборон та гоніння. Його постійна полемічна спрямованість зумовлювала, з одного боку, кристалізацію концептуальних засад, з другого - «войовничість » до протилежної точки зору. Перша тенденція сприяла його тріумфу, друга - вела до самоізоляції і, врешті-решт, до трагедії однозначності.

85. Типології суспільства в сучасних концепціях соціальної філософії (К.Поппер, Р.Арон, Д. Белл, О.Тоффлер )

Поппер Карл (1902—1994). У праці «Відкрите суспільство та його вороги» досліджує не лише давньогрецьку філософію і новітні філософські течії від Канта до наших днів, але й розглядає мистецтво урядування, історію розвитку і занепаду грецьких демократій, подає зразок наукової логіки і критичного аналізу. Із 1946р. розробляв критичний напрям у філософії науки — критичний реалізм. Критицизм Поппер вважав основним методом науки і найбільш раціональною стратегією поведінки вченого. Серед інших його відомих робіт - «Об'єктивне знання», ”Реалізм і мета науки”.

Концепції єдиного індустріального суспільства значну увагу приділив і всесвітньо відомий французький філософ Раймон Арон (1905—1983): «Вступ до філософії історії», «Виміри історичної свідомості», «Три есе про індустріальну добу», «Етапи соціологічної думки», «Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство» та ін. Арон разом із Ростоу і Беллом вважається творцем, провідним теоретиком концепції єдиного «індустріального суспільства». На відміну від марксистського формаційного підходу до соціально-історичного розвитку він розглядає історичний процес як перехід від «традиційного» (аграрного) до промислового («індустріального») суспільства.

Не ставлячи за мету осмислення всесвітньо-історичного процесу як цілісності, Арон мало уваги приділяв аналізу доіндустріальних суспільств. Головним для нього був пошук єдиної вихідної внутрішньої логіки розвитку сучасного йому суспільства і його майбутнього. Будь-яка соціально-економічна система індустріального ґатунку (капіталістична і соціалістична) має єдину економічну основу, універсальні економічні ознаки:

- радикальна відокремленість підприємства від сім'ї;

- технологічний поділ праці;

- нагромадження капіталу й прогресивний характер економіки;

- суворий економічний розрахунок використання енергії та ресурсів;

- концентрація робочої сили на місцях трудової діяльності.

Універсальність таких ознак не означає тотожності капіталізму й соціалізму. Вони мають розбіжності, які Арон зводить до двох важливих аспектів: власність на засоби виробництва (капіталістична – приватна особа, а в соціалістичній – державі); спосіб регулювання економіки (соціалізм – державний плановий комітет, а за капіталізму – реалізується як рішення індивідів - суб'єктів ринку.

Таким чином, рівновага між попитом і пропозицією у першому випадку досягається завдяки плануванню, а в другому - через ринкову оцінку. Обидві соціально-економічні системи мають свої недоліки, які, проте, є не так специфічними, як загальносуспільними або наслідком еволюції. Так, капіталістичний лад уявляється певній частині людей як зло. Він несе з собою експлуатацію робітників, є аморальною системою, заснованою на гонитві за прибутком, призводить до крайньої нерівності в доходах, що у ньому через відсутність планування, свідомого розподілу ресурсів і доходів панує анархія, постійно існує загроза криз. Та перші три недоліки характерні для будь-якої економічної системи, оскільки нагромадження капіталу та перерозподіл його з метою розширення виробництва є рушійною силою будь-якого суспільства. Щодо загрози криз, то цей недолік особливо характерний для ранніх стадій розвитку капіталізму, а після вступу його в пору зрілості настає пора більш врівноважених відносин.

Розбіжності між капіталізмом і соціалізмом лише в різних формах регулювання. Для всіх розвинутих країн неминучою є стадія індустріалізації, що призводить до утвердження в соціально-економічній сфері «індустріальної раціональності». Вона має як позитивні, так і негативні аспекти, спричиняючи небажані зміни у мистецтві, моралі, духовній культурі загалом, що призводить до послідовної дегуманізації всіх сфер суспільного буття. Тому людство, щоб виконати своє призначення, мусить вирватися із індустріально та науково орієнтованого розвитку. Його майбутнє є безрадісним, а історична доля - в компетенції Абсолюта. Визнаючи єдність «індустріального суспільства», він відмовляє в такій єдності світовій історії в цілому, не визнає ідею суспільного прогресу як сходження людства певними ступенями розвитку. І все ж погляди Арона мали величезний резонанс і значною мірою сприяли формуванню у 70-ті роки XX ст. концепції постіндустріального суспільства (суспільство інформаційне).

Отже, еволюціоністська{неоеволюціоністська) ідея стадійного лінійного поступу людства, не охоплює всіх основних сфер людського буття, не осмислює історичного розвитку людства протягом усього часу його існування. Вона піддається постійній теоретич­ній кореляції, змінам, ранжуванню, засвідчуючи, що об'єкт дослідження є занадто складним для неї.

86. Циклічна та лінійна моделі розвитку історії

Лінійний (унітарно-стадійний, формаційний) підхід до вивчення істор. процесу виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбач. існування взаємопов. стадій соціокультурного розвитку людства. Його появу пов’язують із сприйняттям просторово-часових реалій ще скотарськими кочовими племенами, які, перебуваючи у постійному русі, моделювали у своїй уяві світ як лінію. Перша лінійна історіософська модель була зумовлена виникненням монотеїстичних релігій (передусім християнства та ісламу). Найвідоміші її прихильники: Августин Блаженний, Йоахим Флорський, А.Фергюсон, Сен-Сімон, О.Конт, К.Маркс, К.Поланьї, В.Ростоу, Д.Белл та інші. Проблематичним є намагання зрозуміти з позиції однолінійної концепції занепад культури (і філософії) у ранньому Середньовіччі. Якщо розвиток є лінійним, прогресивним, то про занепад не може бути й мови. Найвпливовіші напрями моделі лінійн. історії: марксизм (із його сусп.-економ. формаціями: первісно-общинна, азійська, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична); позитивістський еволюціонізм (Г.Спенсер) та неоеволюціонізм (згідно К.Поланьї в історії економіки є 3 основні періоди: первісна економіка, економіка ранніх цивілізацій, ринкова економіка).

Нелінійна, або плюралістично-циклічна, концепція є другою найзагальнішою просторовою моделлю історичного часу, яка визнає існування множинності самодостатніх історичних утворень із власною історією. Вона сягає своїми витоками форм сприйняття навколишнього світу первісними людьми, зокрема давньоземлеробського сприйн. простору у формі концентричних кіл на зразок їх поселень, що уявлялися своєрідними центрами світу і часу як кругообігу змін сезонів у межах земного річного циклу. Архетип циклічності набув розвитку і в античній філософ. традиції (Платон, Демокріт, Геракліт), що була значно ближчою до науки і до нагромаджуваного на той час емпірич. матеріалу. Давні греки вбачали кругообіг у всьому– від Космосу до життя конкретної людини. Ідея циклічності в Європі знову виходить на чільне місце лише в епоху Відродження (у мусульман вона зберігалася), яку обстоювали Кузанський, Макіавеллі, Бруно, Кампанелла та особливо Дж. Віко. Останній, розвиваючи парадигму циклічності, зосереджувався на дослідженні трансформації культури. У культурній історії кожного народу Дж.Віко виокремлював 3 родові періоди: первісне варварство; героїчний (феодалізм); класичний (людський). Ці періоди мають тенденцію повторюватися у тій самій послідовності, проте цей циклічний рух не є простим періодичним повторенням історії через певний цикл фіксованих фаз; історія ніколи не повторюється, а підходить до кожної нової фази в такій формі, яка суттєво відрізняється від того, що відійшло раніше. Дж. Віко значно випередив свій час, його ідеї згодом стали теоретичною основою цивілізаційного напрямку у світовій філософії історії російського мислителя Данилевського, Шпенглера, Тойнбі, для яких історія людства постає у формі реальних, окремих, самодостатніх соціокультурних світів. Історія постає як походження і розвиток людських суспільств та їхніх інституцій.

87. Філософський зміст принципу історизму

Історизм – принцип пізнання речей та явищ в їх становленні та розвитку, в органічному зв’язку з умовами, які їх породжують. Історизм означає такий підхід до явищ, котрий включає в себе дослідження їх виникнення та тенденцій наступного розвитку, розглядає їх в аспекті як минулого, так і майбутнього. В якості визначеного способу теоретичного дослідження історизм є фіксацією не будь-якої зміни (нехай навіть якісної), а такої зміни, в якій виражається формування специфічних властивостей і зв’язків речей, що визначають їх сутність, своєрідність. Історизм передбачає визнання незворотнього та успадкованого характеру зміни речей. Історизм став одним із найважливіших принципів науки, які дозволили їй створити об’єктивну картину природи та виявити закономірності її розвитку (напр., дарвінівська теорія еволюції). Завдяки цьому принципу, що складає невід’ємну частину наукового методу, пояснюється сутність складних суспільних явищ.

88. Вернадський В. „Про науковий світогляд”

Наука (н.) прагне знайти у всьому якісь співвідношення, якусь гармонію. Ідея світової гармоніїї в н. прийшла із інших сфер людської діяльності. Але не варто гадати, що складання математичних формул чи логічних законів для опису явищ є самоціллю н. Головне – отримати точне, істине знання.

Н. тісно пов’язана з іншими течіями дух. життя людини: мистецтво, релігія, філософія, сус-не життя тощо. Це призводить до протистоянь між ними та н. (особливо н. з філософією та релігією). Конфлікт н. з філос. та релігією з’являється на тому грунті, що сфера наук. вивчення невпинно зростає і поширюється на ті ділянки, що раніше належали філос. та релігії. Одночасно наук. відкриття ставлять нові проблеми й питання перед релігією та філос., чим сприяють їхньому розвитку. Всі наук. положення, що формальноспівпадають з дійсністю, є безумовно необхідними для будь-якого релег. та філос. вчення, для прояву будь-якої людської свідомості. У разі ж, коли релег. чи філос. положення будуть протирічити наук. істинами, то релег. і філос. мислителі повинні змінити свої твердження.

Розвиток наук. світогляду є складним. Так, відомі випадки спроб розв’язання принципово нерозв’язних проблем. Внаслідок чого було зроблено багато вагомих відкриттів, які дали змогу доведести нерозв’язність початкової проблеми: матем. – задача квадратури кола, механіка – вічний двигун, хімія – філософський камінь, фізіологія – елексир молодості. Також мало місце переслідування відступницьких наук. ідей, що протирічили сучасній домінуючій в сус-ві наук. думці. Відомі випадки помилок (поч. XVIII ст. – курпускулярна теорія світла „перемагає” хвильву, поч. XIX ст – хвильова теорія реабелітована). Саме тому ті наук. твердження, до яких входять надбудови сучасної науки не є безперечними і повинні бути відкриті для критики.Отже, апарат наук. міркування грубий та недосконалий – він удоскон. шляхом філос. праці людської свідомості.

Наук. світогляд з часом змінюється, але в ньому завжди присутні наук. метод пошуку та наук. ставлення до світу. Пануючий наук. світогляд вбирає в себе не лише відомі нам на тепер наук. істини, а й умови зовн. середовища: характер та устрій сус-ва, стан техніки, організацію наук. викладання тощо. Він містить певні ненаук. концепції (релег., філософ., мистецькі і т.д.), пронизаний боротьбою з єретичними наук. поглядами, пристосоване до форми життя, яка домінує в даному сус-ві.

89. Проблема свідомості в історії філософії

В архаїчному сус-ві свідомість (св.) зводилася до сфери невидимого, на яке впливали матеріально-практичними діями. В античному світі духовне вже вважалося особливим витвором зовн. буття (матерії), а витоки св. Були за межами людини (Демокріт вважав, що ми бачимо речі завдяки „витіканню” з них атомів). В середньовіччя св. вважали чимось середім між неусвідомленим життям нашого „Я” в Бозі та мовчазним життям нашого тіла. Ще з часів Платона до Нового часу св. розглядається, як щось вторинне з таких 3-ох причин: людина розуміє, що вона покарана, і це змушує її страждати; трагізм та печаль св. через незворотність часу; людина не лише природна, а й духовна істота – вона починає соромитися своїх природно-тілесних властивостей та захоплень.

Декарт вважав, що св. – це особлива здатність душі, інтелектуальна діяльність суб’єкта, який проектує світ. Він звів її до форми „я мислю”, тобто до мислення (когнітивних актів). Матеріалісти вважали, що св. виникла з матерії, що еволюціонувала від нижчих форм до вищих, та створила живі істоти, психіку, а пізніше й св. людини. Для Маркса св. людини – це засвоєна нею культура сус-ва, що створ. працею поколінь (сус-ний та істор. характер св.). Тобто є св. людини конкретної культури, що відтворює світ у формах цієї культури. Недоліком тут є нехтування специфіки св. конкретної особи. Нітше подолав когнітивну інтерпритацію св. („я хочу (волію)”. Фрейд створив концепцію взаємодії свідомого та несвідомого, що грунтується на біологічній природі. Найбільших успіхів у дослідж. св. в ХХ ст. досяг Гуссерль – аналізував всі її прояви (когнітивні та не когнітивні).

Є дві концепції св.: індивідуалістська та колективістська.

Індивідуалістська: основа – св. окремого індивіда; сус-ні форми св. (мораль, релігія, мистецтво, право) є похідними від неї. Схилялися філософи Нового часу (емпірики та раціоналісти), Кант, позитивісти, представники філос. життя, феноменології.

Колективістська: основа – сус-ні форми св., а індивідуальна св. є похідно від них (Гегель, Маркс).

Взагалі св. виявляє себе двома способами: зовнішньо (у вчинках, словах людей), внутрішньо (безпосереднє спостереження за власними актами св.).