Шпаргалкаи по "Філософії"

Основними видами практики є матеріально-виробнича діяльність людей і соціально-перетворююча діяльність мас. (соціальна, духовна, політична сфери). Природничо-науковий  експеримент - це особливий вид практики. Н. теорія і практика є такою єдністю протилежностей, котрій у практиці споконвічно належить вирішальна роль. Але теорія не обмежується простим узагальненням практики, а переробляє емпіричний матеріал і тим самим відкриває нові перспективи для розвивши практики. По відношенню до неї теорія грає програмуючу роль. Якщо практика передує теорії у плані походження пізнання, то на рівні вже розвинутого наук. мислення в значній мірі зростає можливість і необхідність внутрітеоретичного, змістовного оперування ідеальними моделями речей, їхніх властивостей і співвідношень, не звертаючись безпосередньо до практики., що відкриває шлях виходу теоретичного мислення з під влади безпосереднього досвіду.

Історія пізнання свідчить про те, що слідом за застосуванням якого-небудь відкриття починається бурхливий розвиток відповідної області теорії. природничі і суспільні науки, виходячи на арену практичного застосування, створюють механізм зворотного зв'язку між теорією і практикою. Це механізм дозволяє здійснити взаємокоректування теоретичної і практичної діяльності, котра і забезпечує практиці її функцію бути критерієм істини. Тісний взаємозв”язок теорії і практики, чіткість дії механізму зворотного зв'язку особливо відчутні на сучасному етапі розвитку суспільства.

Поняття практики в історії філософії трактувалося по різному. Ідеалізм трактував її як діяльність духу. Гегель - практика є вольова діяльність ідеї”. Суб'єкт ідеалісти розуміли під ін. діяльність обумовлену волею, чи інтуїцією підсвідомим початком., наприклад “релігійний досвід”.

Оскільки практична діяльність носить усвідомлений хар-р, остільки дух початок, безумовно, складає її необхідний момент. І не можна розривати єдину цілісну діяльність на 2 іпостасі і тим більше протиставляти їх.

82. Сфери суспільного життя як елементи цілісності соціального організму

Суспільство - надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. На зорі історії виникло первісне суспільство мисливців і збирачів. Пізніше його змінило рабовласницьке, згодом - феодальне, капіталістичне, соціалістичне суспільство. Є й інші класифікації типів і форм суспільства (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне та ін.).

У межах однієї й тієї ж країни в різні періоди існували різні типи суспільства.

Термін "суспільство" у філософській, економічній та історичній літературі має щонайменше чотири різних значення.

1.              Окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. Прикладом можуть бути суспільства стародавніх Афін, середньовічної Венеції, сучасної Болгарії, України тощо.

Кожне таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиною системою соціальних відносин, цілісним соціальним організмом, що розвивається певною мірою незалежно від інших соціальних організмів. Це дає підстави вживати для означення таких одиничних кон­кретних суспільств термін "соціальний організм".

2.   Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів.

3.   Сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто все людство в цілому.

4.   Суспільство певного типу взагалі, наприклад, феодальне, індустріальне.

Зрозуміти суспільство як об'єктивний процес, пізнати закономірності його функціонування, розвитку - це головне завдання соціальної філософи. І хоч в історико-філософському ракурсі в розумінні суспільства є багато містифікацій, сучасне наукове уявлення про нього не може бути сформоване без скрупульозного аналізу тих пошуків (досягнень та помилок), якими над­звичайно багата історія соціальної філософії.

На думку Платона, суспільство є об'єднанням людей для задоволення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному. За Арістотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального інстинкту людини. Релігійна філософія вважала його проявом божого творіння. Просвітителі (Т.Гоббс, Ж.Ж.Руссо, Ф.М.Вольтер) та французькі матеріалісти XVIIIст. трактували суспільство як форму суспільної угоди, Г.Гегель - як реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсолютної ідеї. І.Бентам визначає суспільство як "фіктивне тіло, що складається з індивідуальних осіб, які розглядаються як його складові члени". Г.Зіммель відроджує Платонову ідею про суспільство як засіб реалізації внутрішніх спонук, потреб, мотивів індивідів. М.Вебер доповнює її тезою про "деякий мінімум взаємоорієнтацій". Е.Дюркгейм підкреслює значення розподілу праці. Т.Парсонс трактує суспільство як соціальну систему, що функціонує завдяки взаємодії людей та соціальних інститутів. Марксистська соціальна філософія суспільство визначає як сукупність історично обумовлених форм спільної діяльності людей. Головною детермінантою суспільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він обумовлює соціальний, політичний та духовний процес життя. Суспільне буття визначає суспільну свідомість, а не навпаки - ось головний висновок марксистської соціальної філософії.

Були спроби пояснити суспільне життя і через призму визначальної ролі суспільної свідомості. Як відомо, велика група філософів виходить з положення про те, що світом правлять ідеї. Найпослідовніше ця позиція проведена в філософії Платона та Гегеля.

Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов'яза­не з аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких забезпечує цілісність суспільства і, навпаки, - дисгармонія яких веде до суттєвих конфліктів і деформацій.

Поняття "сфера суспільного життя" відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні, об'єктивні й суб'єктивні. Сфера - це реальний процес людської життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розгляда­ється нами як реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соціокультурних та природних вимірах.

Доцільно виділяти такі сфери суспільного життя:

а)              матеріальна - охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію;

б)              соціально-політична - включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві - національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна. В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації;

  в)              духовна - це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної), трансформації її від однієї інстанції до іншої (засоби масового інформування), перетворення в індивідуальний духовний світ людини;

г) культурно-побутова - охоплює виробництво культурних цін­ностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім'ї, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіту, виховання тощо.

Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов'язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя призведе до створення деформованої моделі суспільства. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що охоплює всі сфери життєдіяльності, єднає їх.

83. Сартр Ж.-П. „Буття і ніщо. Нарис феноменологічної онтології”

Жан-Поль Сартр - французский філософ, письменник, драматург і ессеіст, однин з найяскравіших апологетів французького екзистенціалізму ХХ століття.  В його книзі “Буття і ніщо” йдеться про суперечливий характер людського буття і неможливість позбутися цих суперечностей, про даровану кожному індивідові свободу, яка сама себе поневолює, про абсолютну відповідальність людини за все, що відбувається з нею, і, водночас, про марність усіх людських зусиль, приреченість людини і її неспроможність змінити своє життя.

Людина (наскільки вона є чесною і відвертою із собою) не може звести себе до буттєвості речі, до єдиного виміру буттєвості, але постає як буття, небуття та “ніщо”, парадоксальним чином розводячи й зводячи їх. І в цьому автентичність людського існування. Це зв’язок із буттям взагалі.

Людина ставить запитання – і в цьому її специфіка, бо, запитуючи, людина здатна відокремитись від усього наявного буття, виділити саму себе як людину на тлі загального наявного буття. “Отже, із запитанням у світ вводиться певна доза негативності: ми бачимо, що ніщо наповнює світ барвами, переливається різними кольорами в речах. Але водночас запитання йде від запитувача, який сам себе у своєму бутті обґрунтовує як той, хто запитує, відділяючись тим самим від буття. Отже, запитання, за визначенням, – це людський процес. Таким чином, людина презентує себе, принаймні в цьому випадку, як якесь буття, що примушує ніщо з’явитися у світ, оскільки вона сама вражена небуттям” пише Сартр у своїй книзі. Людське буття як запитання… Самою можливістю питань людина розбиває злитість, цілісність буття. Формування будьяких питань передбачає альтернативу негативних відповідей (навіщо питати, якщо немає вибору?). Отже, маємо заперечення, негацію, які уможливлюють “ніщо” в якості метафізичного утвердження.

Сартр, подібно до інших представників екзистенціальної філософії, застерігає проти небезпеки втрати людиною істинності, справжності свого буття.  Людина самою своєю людськістю поставлена перед необхідністю осягнення себе. Людина – як відкритий проект. “Людина просто існує, і вона не тільки така, якою себе уявляє, але така, якою вона хоче стати. І оскільки вона уявляє себе вже після того, як починає існувати, і проявляє волю вже після того, як починає існувати, і після цього пориву до існування, тобто вона є лише те, що сама з себе робить” пише він.

ЖанПоль Сартр глибоко і різнобічно вивчав феномен свободи. Людське буття, на думку Сартра, є особливим утворенням, яке укорінене в світі через концепт “ніщо”. Однак це не є остаточною відповіддю. “Ніщо” – це лише точка відліку в загальній картині буття. Відштовхуючись від “ніщо”, Сартр рухається далі, до повного розкриття сутності свободи. “Цю можливість людини привносити у світ “ніщо” Сартр назвав “свободою”.

Дія просто неможлива без свободи. Недарма Сартр називає один з розділів своєї праці “Буття і ніщо” так: “Свобода – перша умова дії”. Дія як втілення думки (мотиву та задуму) притаманна саме людському буттю. І через дію розкриває себе та невизначеність людського буття, яка особливо притаманна людині.

Говорячи про дію як про вільну дію, Сартр, звичайно, не уникає питання вибору, вільного вибору людини. Свобода обирати може бути названа одним з найрозповсюдженіших побутовозагальних розумінь свободи. І поняття вибору в розумінні свободи неодноразово підкреслюється французьким філософом. Вибір, за Сартром, – це те, що обумовлює людську свідомість та діяльність. Вибір – це постійне (коли буденне, коли урочисте) здійснення свободи людиною. Саме буття людини постає як вибір.

Сартр підкреслює також відповідальність людини як особливого виду буття. Ця відповідальність постає у нього необхідним двійником, супутником свободи, а ще – продовженням і, що найважливіше, завершенням, здійсненням свободи. Ураховуючи те, що Сартр людину саму по собі визначає як свободу, логічним продовженням його думки може бути і окреслення людини як відповідальності. Отож відповідальність розкриває себе не лише як відповідальність за себе, але також як відповідальність за світ тієї людинореальності, яку кожен творить сам. Відповідальність за ситуацію, за творення її фактичності. Відповідальність за думку і за дію в даній конкретній ситуації зокрема. Відповідальність за свій світ (у своєму світі людина завжди вільна й відповідальна).

84. Проблема відчуження в марксизмі. Можливість подолання відчуження шляхом соціальної революції

Сьогодні людство вступає в нову фазу суспільно-історичного мислення, наближається до третьої революції в суспільствознавстві, розпочинає «теоретичну реконструкцію » реалій та перспектив суспільного співжиття людей на засадах плюралізму власності та гармонійному поєднанні загальнолюдських, класових, національних та інших пріоритетів. Все це, як і в перших двох революціях, не може не привести до змін теоретичних та методологічних засад мислення. Саме в цьому контексті і необхідно оцінювати місце та роль марксистської соціальної філософії в історії суспільної думки, вивчати його поряд з різноманітними соціальними доктринами, якими надзвичайно багате нинішнє суспільство.

Марксистська соціальна концепція досить складна. У концентрованому вигляді ці засади викладені К.Марксом у передмові «До критики політичної економії», в розгорнутому - в «Капіталі» - головному творі марксизму, «Німецькій ідеології» ті інших працях К.Маркса і Ф.Енгельса.

За думкою К.Маркса, суть різнобарвних суспільних відносин між людьми зумовлена відносинами власності, що відповідають певному рівню розвитку виробництва та його продуктивних сил. Суперечності власності позначаються на ставленні людини до суспільства, інших людей і до самої себе. Приватновласницькі відносини породжують відчуження людини від продуктів своєї праці і родової сутності, розмежовують людей на різні соціальні групи, класи й зумовлюють їх боротьбу між собою. Класова боротьба пронизує історію цивілізації з моменту появи приватної власності; буржуазії та пролетаріату. Останній як. клас пригноблений та експлуатований, самими умовами виробництва поставлений в ситуацію, що сприяє його зростанню та консолідації, розпочинає активну боротьбу, яка, зрештою, виливається в боротьбу за владу. Без оволодіння владою шляхом насильства пролетаріат не може звільнитися від експлуатації, створити людські умови праці та життя, здобути волю.