Шпаргалкаи по "Філософії"

Теорія означає систематизацію, логічне узагальнення результатів досвіду, що відображають об’єктивні закономірності. Теорія узагальнює, систематизує результати застосування емпіричних і теоретичних методів, забезпечує вироблення достовірного знання про об’єкт, його можливості, властивості, закономірності. Це вища форма наукового пізнання, система аргументованого, підтвердженого знання істотних рис об’єкта. Її прикметні ознаки: достовірність, узагальнений характер представлених у ній знань, можливість формування шляхом логічних міркувань у її межах нових висновків.

У сучасній науці є різні види теорій: описові – їх призначенням є систематизація класичного матеріалу, обґрунтування загальних закономірностей об’єкта; математизовані теорії, в межах яких дослідження розгортається на основі створеної математичної моделі об’єкта і відповідними засобами математики; дедуктивні теорії, вихідна теоретична основа яких формулюється на початку і затим у теорію включаються лише ті твердження, що можуть логічно висновуватись на цій основі.

Теорія виконує важливі функції при проведенні наукового дослідження: евристичну – як форми продукування нового знання; епістемологічну – як властивості теоретичного знання відображати визначену дослідженням сферу діяльності; генетичну, яка полягає в тому, що за допомогою нових теоретичних висновків і положень врегульовується „когнітивна спадковість”, збагачується потенціал наукового мислення новими дослідницькими результатами.

Теорія органічно поєднана з логікою. Логічна послідовність, взаємозумовленість тверджень і положень – неодмінні умови її формування. При створенні теорії не ставиться під сумнів застосування логіки, яка дисциплінує дослідження. Але знання – саме об’єктивного, а не фантастичних припущень, хоча можливо й цілком логічних. Логіка у теорії повинна репрезентувати предметний зміст і не є самодостатньою.

Вираз „проблема” досить широко вживаний не лише у науці. Власне ж наукова проблема має специфічний статус і відноситься до системи наукового дослідження. У науковому дослідженні розмежовують проблему і „проблемну ситуацію”. Остання передує появі проблеми і, за визначенням, є виявами зовнішніх щодо логіки освоєння об’єкта суперечностей. Наукова ж проблема – внутрішнє протиріччя, воно спостерігається в актуалізованому дослідженням знанні – між „знанням” і „знанням про незнання”. Не втратили своєї актуальності і нині запропоновані українськими філософами в 60-ті роки 20 століття принципи класифікації наукових проблем. 1) об’єктний – принцип, за яким всі проблеми поділяються на конструктивні (зорієнтовують на пошук об’єктів із наперед визначеними властивостями) і аналітичні (пов’язані із подоланням суперечності між суб’єктом і об’єктом). 2) функціональний – принцип, згідно з яким проблеми поділяються на стратегічні й тактичні. 3) структурний – принцип розмежування проблем на спеціальні, які вирішуються в межах однієї науки, і комплексні – такі, що з’являються на перетині різних наукових галузей. 4) загальності – принцип, за яким всі наукові проблеми поділяються на універсальні і часткові.

63.Методологія та основні групи методів наукового пізнання

Метод - конкретно визначена щодо мети сукупність засобів теоретичної і практичної діяльності, які забезпечують її реалізацію. Метод – поняття універсальне. Людина – істота діяльна, неперервно створює і відтворює, розвиває світ культури і відповідно до кожної сфери, виду діяльності, виробляє й підходи, прийоми, засоби. Метод використовується у виробництві, художньо-образній творчості, науці.

Методологія – сукупність способів і прийомів організації та здійснення теоретичної та практичної діяльності, що у статусі відповідного вчення носить системний характер.

Розвиток методології, як вчення про метод, пов’язано із зародженням класичної науки, природознавства у 17 столітті, із розширенням змісту самосвідомості науки. Інтенсивний розвиток останньої супроводжувався загостренням потреби вироблення відповідної системи методів, прийомів, засобів дослідження. Формування науково-методологічного знання засвідчило про відмежування від науки і конституювання, як відносно самостійного значимого, поняття наукового методу.

У сучасних наукових дослідженнях використовуються методи традиційні і такі, що розробляються спеціально з метою освоєння конкретного об’єкта. Розрізняють методи емпіричні, теоретичні, загально-логічні.

На емпіричному рівні наукового пізнання застосовуються методи спостереження, вимірювання, експеримент. Спостереження відзначається цілеспрямованістю, послідовністю, повторюваністю, систематичністю. Вимірювання – це метод наукового пізнання, завдяки якому формуються кількісні дані про об’єкт внаслідок порівняння його фізичних характеристик із еталоном, загальноприйнятою нормою. Експеримент – це цілеспрямоване змірювання об’єкта і умов його існування з метою чіткого виявлення та змістовного дослідження певних його властивостей.

На теоретичному рівні наукового пізнання застосовуються методи аксіоматичний, формалізації, гіпотетико-дедуктивний, історизму, єдності історичного і логічного. Формалізація – відображення визначеної сукупності знань за допомогою формалізованої мови. Застосування гіпотетико-дедуктивного методу передбачає формування системи наукових, припущень, гіпотез на основі послідовності яких пропонуються і обстоюються положення про наявність нових фактів. Метод історизму зорієнтовує на розгляд об’єкта пізнання в історичному плані – як такого, що пройшов визначені стадії становлення, втілюючись у певних результатах. Досліджувати предмет і виробляти істотні знання про них ми можемо, формуючи певні уявлення про історію його існування та розвитку. Але це не означає, що ми зосереджуємося на розмаїтті виявів його історичних реалій. Серед цих виявів ми змушені будувати найважливіші, найістотніші риси – вибудовувати визначені логічні зв’язки. Історичний підхід поступово переростає у логічний. Саме в цьому полягає суть методу єдності логічного та історичного.

Серед загальнологічних методів виділяють: аналіз, синтез, дедукція, індукція, аналогія, абстрагування, ідеалізації, моделювання, системний метод, методи вірогідності, мислений експеримент. Абстрагування означає, що думка, мислення, пошук зосереджуються на одних конкретних властивостях чи закономірностях, на які й спрямовуються дослідницькі зусилля. Процес поєднання реального та мисленого та формування на основі цього нового формування називається ідеалізацією. Завдяки методу моделювання досліджувані факти і зв’язки визначаються на основі більш широких емпіричних і теоретичних знань. Метод моделювання дає змогу до певної міри спрощувати об’єкт та забезпечувати ріст об’єктивних наукових знань. Системний метод зорієнтовує на розгляд, освоєння об’єкта як цілісної системи, на те, аби особливості системи вивчалися на основі дослідження її структури, як результат визначеного впливу елементів. Мислений експеримент – розмисли, міркування про можливий хід подій за тих чи інших умов, які реально поки що створити або неможливо, або не доцільно.

64. Структура емпіричного знання і методи емпіричного дослідження

На емпіричному рівні переважає живе споглядан­ня — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його фор­ми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості. Тому об'єкт, який досліджується, відображається переважно через його зовнішні зв'язки та вияви, що є до­ступними для живого споглядання. Значною мірою вони відображають і внутрішні відносини. Збір фактів, їх пер­винне узагальнення, аналіз експериментальних даних та їх систематизація і класифікація — це специфічні ознаки емпіричного пізнання.

Емпіричне дос­лідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження, відбува­ється на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експери­менту, аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів, відкриття ем­піричних законів, формування класифікацій (розбивка класу об'єк­тів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне дослідження — це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Така діяль­ність потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експе­риментатора, спостережливості польового дослідника, особистої контактності і такту психологів і соціологів, які займаються проведенням досліджень та ін.

Згідно емпіризму, першою і головною частиною досліду є результати діяльності органів відчуття. При цьому предмет пізнання є активним початком, а суб’єкт пізнання є пасивним, займає споглядальну позицію. Другою частиною досліду є результати діяльності розуму. Немає нічого в розумі, чого б не було у відчуттях. Межа творчої активності розуму обмежена тим матеріалом, який вже отриманий за допомогою органів відчуття. Найважливішим структурним елементом в емпіричній моделі пізнання виступає досвід.

Досвід – сукупність переживань людини. Виділяють зовнішній досвід, зумовлений відносинами з іншими людьми чи речами світу, і внутрішній, в основі якого – само рефлексія, роздуми.

Науковими методами емпіричного дослідження є:

спостереження – цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (їх опис та вимірювання);

порівняння – пізнавальна операція, яка лежить в основі суджень щодо схожості чи різності об’єктів (зіставити одне з іншим з метою з’ясування їх можливих відносин);

експеримент – метод пізнання за допомогою якого в контрольованих та керованих умовах досліджуються явища дійсності.

Усі ці методи передбачають активне втручання в процеси.

Аналіз – реальний чи мислений поділ об’єкта на складові.

65. Структура теоретичного знання і методи теоретичного дослідження

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве пере­важання раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпо­рядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутрішніх зв'язках та закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій (понять, умовиводів, законів, категорій, прин­ципів).

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудо­ви й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання. Проблема є процесом, який має два моменти руху пізнання: порушення пробле­ми та її розв'язання. Розв'язання певної проблеми є суттєвим моментом роз­витку знання, під час якого виникають нові проблеми, ви­суваються певні концептуальні ідеї, гіпотези.

Гіпотеза – форма знан­ня, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення. В  процесі  доведення  гіпо­тез  одні  з  них  стають  істинними теоріями, інші – видо­змінюються, конкретизуються, а треті – заперечуються, перетворюються на хибне знання. Якщо гіпотеза перевірена й доведена, вона стає науковою теорією, тобто переходить до розряду достовірного, істинного знання.

Теорія – найрозви­нутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відобра­ження закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності. Важливим елементом теорії є закон (об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами).

Серед наукових методів теоретичного дослідження най­поширенішими є формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи.

Формалізація — відобра­ження змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння.

Йдеться про оперування знаками, формулами у мірку­ванні про об'єкт. Формалізація відіграє важливу роль в уточненні наукових понять.

Аксіоматичний метод — спосіб побудови нау­кової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твер­дження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).

Гіпотетико-дедуктивний метод — спосіб теоретичного досліджен­ня, що передбачає створення системи дедуктивне пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти. Висновки, отримані заданим методом, неминуче матимуть вірогіднісний характер.

66. Методологічні принципи конкретних наук як складова стилю наукового мислення

До методологічних принципів конкретних наук можна віднести принцип редукції (класична фізика), підпорядкованості (синергетика), принцип когерентності, принцип доповняльності та інші.

Редукціонізм являє собою одну з методологічних програм філософії науки. Варіанти її втілення можна знайти в різних науках - математиці, фізиці, хімії, біології.

Спираючись на засади редукціоніської методології філософи і теоретики природознавства намагались розв’язати якнайменше дві фундаментальні проблеми. По-перше, відкрити загальні закони і принципи певних об’єктів - фізичних, хімічних або біологічних і побудувати цілісну картину відповідної реальності. По-друге, здійснити синтез знання в межах відповідної науки. Методологія редукціонізму спирається як на основну пізнавальну дію на процес редукції (від лат. reductio - повернення назад, до попереднього стану). Отже, якщо розуміти редукціонізм як зведення складного до простого, то методологічні процедури цієї моделі відповідають самій суті науки.

Сучасна революція в природознавстві пов'язана зі створенням і реалізацією двох нових дослідницьких програм: фізичної дослідницької програми унітарних калібрувальних теорій і загальнонаукової синергетичної програми (визначає принципові методологічні орієнтації сучасного природознавства). Завдяки синергетиці і теорії нерівноважних систем фізика стає історичною. Теоретична реконструкція таких феноменів привела до появи нового стилю наукового мислення — “нелінійного мислення”.

Методологічні принципи нелінійного стилю мислення орієнтують дослідника на те, щоб бути готовим до появи нового цілого при вивченні нелінійних процесів самоорганізації. Ці принципи вимагають дослідження умов нестійкого стану вихідної системи (принцип спонтанного порушення симетрії) та аналізу альтернативних можливостей появи стійких новоутворень (принцип когерентності, що передбачає узгодженість поведінки елементів вихідного середовища, які утворюють частини нового цілого, що математично виражається в появі нових симетрій).