Шпаргалкаи по "Філософії"

56. Співвідношення пізнання та розуміння

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він с предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії що вивчає природу пізнання, закономірності її пізнавальної діяльності людини, пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Головним у теорії пізнання с питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. Розуміння — це процес i результат духовно-практичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об’єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають и предметним змістом. Розуміння — це форма освоєння дійсності (практичного i пізнавального), яка розкриває i відтворює смисловий зміст об’єкта. При цьому оточуюча людину реальність виступає перед нею як носій смислу та значення, які необхідно освоїти, осягнути, інтерпретувати. Все це неможливо здійснити виключно засобами раціонального пізнання. Тут необхідна діяльність усіх людських здібностей у їхній органічній єдності, як усвідомлюваних, так i тих, що функціонують, не усвідомлюючись суб’єктом, в тому числі й інтуїції.

Знання, пояснення та розуміння — це необхідні моменти взаємодії людини з навколишнім світом, за допомогою яких вона накопичує певну інформацію про об’єкти, що включені в суспільну практику. Але таке накопичення та розвиток знань передбачає також їхнє періодичне упорядкування та переосмислення, що веде до переосмислення розуміння світу та способів діяльності в ньому. Це процес одержання нових знань, їх генерування, осмислення та оцінка, пояснення та розуміння, що завжди реалізується лише на основі єдності та взаємодії логічних та інтуїтивних компонентів свідомості.

57. Свідомість та самосвідомість: етапи філософського осмислення

Свідомість – відображення дійсності у формах, пов’язаних (прямо чи опосередковано) з практичною діяльністю. Свідомість людини – нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку. Свідомість людини прийнято розглядати як певний процес, потік переживань, що складається з окремих актів – сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання та Ян. Розрізняють три акти свідомості – мислення, воління та емоційні переживання.

Концепції свідомості що існували в історії філософії умовно можна поділити на два типи: індивідуалістські та колективістські. Індивідуалістські розглядали як вихідне свідомість окремого індивіда, а суспільні форми свідомості (форми культури) – мораль, мистецтво, релігію, право – як похідне, таке, що створене індивідуальною свідомістю (філософи Нового часу, філософії життя, феноменології, позитивісти). Колективістські концепції, навпаки, вихідним вважали суспільні форми свідомості, наявну культуру, а індивідуальну свідомість розглядали як щось похідне (Гегель, Маркс). Основними властивостями свідомості є ідеальність (найзагальніша форма існування світу як суб’єктивної реальності), опосередкованість мовою, інтенціональність ( спрямована на певну предметність), здатність творити і відтворювати ідеї.

Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності через самосвідомість, яку розглядають у двох аспектах: - як усвідомлення людиною самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і перспективи, тобто власного „я”; - як спрямованість свідомості на саму себе або усвідомлення кожного акту свідомості. Ці підходи до розуміння самосвідомості є взаємодоповнюючими. Самосвідомість – здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших.

58. Мислення й мова: форми свіввідношення

Мислення функція людського мозку, вища ступінь відображення дійсності. Завдяки мисленню створюються приховані від безпосереднього сприймання істотні властивості предметів, процеси, тенденції суспільного й культурного буття, взаємовідносини між людьми, виробляються узагальнені знання. Воно спирається на чуттєво емпіричний матеріал, що формується завдяки чуттєвому відображенню у формі відчуттів, сприймань та уяви. Мислення – опосередковане, цілеспрямоване, узагальнене відображення найістотнішого у речах і явища предметного світу, духовного життя. Формами логічного мислення є судження, умовивід поняття. Відображена у реченні форма мислення, у якій стверджується чи заперечується наявність певних властивостей, є судженням. Послідовне виведення одних суджень із так чи інакше пов’язаних з ними інших суджень – умовивід. Він складається з посилки – відомого судження та висновку – нового судження, що виводиться з раніше відомого. Форма мислення, у якій предмети, явища чи події життя відображаються в істотних зв’язках та властивостях – це поняття. Завдяки поняттю кожен предмет, явище можуть бути представлені в нашому мисленні саме як данні. Наукове мислення відрізняється від повсякденної свідомості і мислення, хоча не може бути й поєднаним з ними, як із суспільною практикою, життєдіяльністю людини у інших сферах і культурним розвитком. Традиційно рисами наукового мислення вважаються: точність, системність, методологічна культура, підтверджуваність, раціональність.

Мова – форма існування і форма вираження знання та мислення у вигляді системи знаків, здатність людини висловлювати свої думки. Мова, слово є засобом розвитку, формування, збагачення інтелекту, системи поглядів на світ. Використання слів і словосполучень з метою формування, викладу, передачі (ретрансляції) думок є мовленням. Не будучи жорстко співвіднесеними з тим що вони позначають мовні знаки є відображенням змісту мислення. Тому мова служить дійовим чинником формування свідомості, зміст її збагачується завдяки засвоєнню тих знань, що упродовж багатьох століть і навіть тисячоліть накопичувались у формі слова. Мова – знаряддя мислення, користуватись мовою абияк означає і мислити абияк: неточно, приблизно неправильно. Абстрактне мислення й існує, зрештою, як вкорінене у мові – як вияви, узагальнення думок засобами слова. І все ж було б помилковим припущення про тотожність мови і мислення: це різні життєвияви людини. Мова представлена словами і словосполученнями, як семами як мовними одиницями. Раціональне ж (логічне) мислення – поняттями, судженнями умовиводами, як його адекватними формами. Зрештою чи не найпосутнішою прикметою мови взагалі, як і мови науки є її особистісність. Мова набуває статусу живого існування у життєдіяльності, творчості, спілкуванні особистості.

59. Гносеологічне й онтологічне розуміння істини

Поняття істини посідає центральне місце у теоретико-пізнавальній проблематиці та філософсько-наукових дослідженнях. Істина якісно по-новому репрезентує знання: завдяки значенню саме як істинного воно підноситься на більш високий рівень, поціновується більшою мірою, ніж просто знання. У світлі істини пізнання стверджується як упевнене у його можливостях об’єктивно, відносно вичерпно відображати реальний стан речей, предмети і явища природи, суспільні процеси. Істинні знання – перевірені засобами логічної системи наукових знань, співвіднесені з реальними властивостями суб’єктів, є носіями об’єктивного смислу. Вони можуть застосовуватись у різних сферах творчості, у тому числі і з метою подальших наукових досліджень. У такому контексті істина не може бути артикульована як чинник сучасної науково-дослідницької діяльності. Поняття істини є важливим орієнтиром розгортання наукового мислення: вміння розпізнавати, передбачати за ймовірними положеннями елементи істини і спрямовувати пошук на віднаходження й застосування нових аргументів з метою його підтвердження є свідченням розвинутого наукового мислення.

60. Місце та роль філософії в структурі наукового знання

Знання як необхідний елемент і передумова практичного відношення людини до світу є процесом утворення ідей, які цілеспрямовано, ідеально відображають об’єктивну реальність у формах її діяльності і існують у вигляді певної мовної системи.

Знання, що входить в ту чи іншу науку і складає її елемент, має назву наукового. У цьому розуміння воно протиставляється буденному, що виникає в наслідок узагальнення досвіду повсякденного життя з застосуванням засобів, понять, які не є складовою частиною сучасної науки. Наукові і буденні знання спрямовані на один об’єкт. Наукове знання, якої форми воно не було б, якби його мова не була формалізована, своїм змістом також має об’єктивну реальність, її явища, процеси, як і буденне, з тією лише різницею, що перше глибше охоплює цю реальність ніж друге.

Наукове знання характеризується свідомим, цілеспрямованим застосуванням методу, на відміну від буденного, яке користується не цілісним методом, а лише окремими розрізненими правилами. Наукове знання передбачає відображення законів функціонування і розвитку об’єктів, суттєвих сталих, таких що повторюються зв’язків. Буденне знання містить відомості про предметно-орієнтивні зв’язки, які несуть однобоку інформацію про явища світу. Наукове знання можна характеризувати як системне, динамічне, теоретичне, яке відображає закони, передане мовою науки і може бути перевірене практикою.

У сучасних умовах на розвиток знання філософія впливає як метод і теорія знання. Аналіз знання як форми осягнення об’єкта завжди був найважливішим завданням філософії.

Знання, його форми і закони є результатом матеріальної взаємодії суб’єкта і об’єкта, що виступає в формі практики. Суть знання можна виразити формулою: діяльність суб’єкта, що осягає предмет, об’єктивну реальність у певних формах. У знанні можна виділити декілька зв’язаних між собою сторін: 1. об’єкт, даний у мисленні; 2. діяльність суб’єкта спрямована на об’єкт; 3. результат цієї діяльності – форми мислі, в яких виступає об’єкт.

Об’єкт, що існує поза свідомістю , є предметом наук, що дають нам знання про об’єктивну реальність. Діяльність суб’єкта або мислення як суб’єктивна діяльність – це предмет психології або суміжних з нею дисциплін. Форми ж осягаючого мислення завжди були предметом філософського аналізу.

Філософія, виходячи з того, що процес мислення відбувається на понятійній основі, вирішила декілька завдань, що витікають із цього факту:виявила найбільш загальні поняття, необхідні для мислення;

1.  розкрила природу цих понять як відносно до об’єктивної реальності, так і до практичної діяльності людини;

2.                     показала їх функціонування у процесі мислення.

61. Больнов О.Ф. „Філософська антропологія та її методичні принципи”

Отто Фрідріх Больнов – один з родоначальників педагогічної антропології, яку визначав як особливий спосіб розгляду педагогіки, а не як самостійну науку. Згідно Больову, зміст діяльності виховання є в „проникненні”, „тлумаченні”, „роз’яснюванні” випадків, що виникають у власній практиці. Больнов розглядав педагогіку як прикладну філософську науку, в центрі уваги якої – питання про існування людини, її „відкритості світу”.

Вихідний пункт його філософських ідей – філософія життя і „філософія духу”, на основі яких він намагається дати обґрунтування педагогічній антропології. Результати спеціальних наук про людину повинні бути зрозумілі з єдиної позиції – позиції педагогічної антропології. Проте педагогічна антропологія є не лише інтеграцією даних наук про людину, а специфічною постановкою задачі – антропологічного підходу до цих даних, антропологічного розгляду цих даних. Антропологічний спосіб дослідження задається питанням про те, наскільки повні спеціально-наукові дані про людину, виходячи із цілісності людини, із життя людини як цілісного феномена. Антропологічний спосіб розгляду має на увазі усвідомлення безосновності людського життя, яке ніколи не може бути повністю осягнуте ні в одній з концепцій людини. Роз’яснюючи цей спосіб в книзі Антропологічний спосіб розгляду в педагогіці„ Больнов виявляє чотири принципи, що методологічно значимі для антропологічних досліджень: 1) принцип антропологічної редукції; 2) принцип Органона; 3) принцип антропологічної інтерпретації окремих феноменів; 4) принцип відкритих питань.    

Больнов звертає увагу на зміни в образі людини, що відбулися протягом XX століття. Якщо в 20-30-х роках образ людини був сповнений оптимізму і вірою в творчі сили, то в подальшому цей образ був втрачений, в ньому стало проявлятися демонічна, зла істота. Відмічаючи важливість взаємодії між екзистенціальною філософією і педагогікою, Больнов спеціально зупиняється на трьох проблемах педагогіки, яку він називає екзистенціальною – настанова, зустріч і зобов’язання. За його словами, екзистенціальна філософія не дає якихось завершених відповідей, а лише виявляє труднощі сучасної ситуації, а представлений ним проект „екзистенціальної педагогіки” або педагогічної антропології має значення в поясненні екзистенціальних сфер існування людства, його різних пластів, де використовуються різноманітні методи виховання і освіти. Для Больова безсумнівним є те, антропологія є ключем для будь-якої педагогічної системи. Що люба система засновується на визначенні виховання і цілей освіти, що формулюються філософською антропологією

62. Проблема, гіпотеза, теорія як основні форми наукового пізнання

Гіпотеза – науково виважене, обґрунтоване припущення про наявність певних причин, фактів, що зумовлюють відповідні властивості об’єкта, тенденції його розвитку чи реальний стан. Гіпотеза – знання ймовірне, але вона досить ефективна у пізнавальному відношенні, оскільки своєю змістовністю, евристичністю ніби „заповнює” прогалини у дослідженні, інтегрує даний процес, нехай у тимчасову, ситуативну, але змістовну цілісність, надає йому певною мірою суб’єктивного смислу. Гіпотеза – науково обґрунтоване припущення. Вона відповідає своєму статусу, якщо у її основі факти, закономірності, предметно прослідковувані властивості й явища – усе те, що й означає реальність, виваженість, об’єктивність її висунення. Гіпотези можуть класифікуватися за різними ознаками, наприклад за галузями наукових досліджень (економічна, біологічна, фізична та ін.). пропонується класифікація гіпотез на основі часових параметрів перевірки, коли виокремлюють три їх види: нормальні гіпотези, що підпадають під негайну перевірку; гіпотези -стратегії, принципова можливість перевірки яких у невизначеному майбутньому; гіпотези, що не підпадають під локальну перевірку, тобто „методологічно дефектні”.