Шпаргалкаи по "Філософії"

На зміну одній теорії, на думку Лакатоса, приходить інша не тоді, коли відкриваються факти, що суперечать даній теорії, а тоді, коли конкуруюча теорія краще передбачає нові факти. „Дослідницька програма” вважається прогресуючою, коли вона з деяким успіхом може передбачати нові факти, і програма регресує, коли її теоретичний ріст відстає від її емпіричного росту.

Лакатос дещо ослабив залежність теорії від фактів (у цьому відчутний вплив конвенціоналізму), на передній план висунув змагання теоретичних утворень, для якого факти є лише опосередкованим суддею.

78. Поняття “діалектика” в історії філософії. Діалектика і метафізика

Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого - взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін має давньогрецьке походження - мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Ще давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття і предмети в розвитку. Спосіб мислення попередніх філософів, який будувався на незмінності понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав метафізикою. Зрештою, особливого метафізичного методу ми­слення не існує, тому що не існує особливих метафізичних прийомів, підходів. Метафізика - це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, не філософський спосіб мислення. В цьому розмежуванні суто філософського методу в філософії і методу, який не піднявся до філософського рівня, і полягає суть протиставлення діалектики і метафізики у Гегеля.

Недолік марксистської інтерпретації діалектики і метафізики, яка, по суті, мало чим відрізняється від гегелівської, полягає в тому, що вона, по-перше, ставила метафізи­ку як метод на одну площину з діалектикою, а по-друге, не визнавала права на існування будь-яких інших філософських методів, крім діалектики.

Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властивості речей, тобто категорій. До них належать категорії «необхідність - випадковість», «простір - час», «кількість - якість», «явище - сутність», «одиничне - за­гальне», «частина - ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності розкривається через іншу.

Однак цьому методу властиві і деякі вади. Діалектика намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Діалектичний метод плідний на завершальному етапі пізнання, коли зміст понять уже більш-менш сформований і потрібно лише показати їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух. А для формування первісного змісту понять діалектиці не вистачає необхідних засобів.

До XVII ст. основною філософського дисципліною вважалась метафізика - вчення про світ, Бога і душу. Термін «метафізика» давньогрецькою означає буквально «після», або «над фізикою». Так послідовники Арістотеля назвали твір учителя, в якому розглядалися найзагальніші проблеми, які за критерієм загаль­ності вивищувалися над фізикою. Іммануїл Кант (1724—1804) та деякі інші філософи піддали сумніву правомірність метафізики. І за нею закріпилось значення спекулятивного, тобто суто інтелектуального, відірваного від дійсності знання. У філософії Регеля, а згодом у марксизмі термін «метафізика» тлумачився як антидіалектика. Нині у філософській літературі термін «метафізика» вживається у трьох значеннях: 1) як найбільш загальна філософія, вихідна філософська дисципліна; існують намагання відродити метафізику в такому сенсі; 2) як відірване від дійсності філософське знання (яке піддається критиці); 3) як антидіалектика.

79. Суспільство як феномені і як предмет наукового і філософського осмислення

Одні філософи вважають, що суспільство є назвою сукупності та взаємодії значної кількості індивідів, інші - самобутньою реальністю, особливою сферою буття. В першому випадку чим пояснити те, що індивіди, відрізняючись між собою психічними особливостями, інтересами (волевиявлення, цілеспрямування, потреби, характер тощо), будучи наділеними всім, що породжує елементи стихійності, хаосу, співіснують у єдності. Чому суспільство не є безладдям, хаосом таких собі людей-атомів? Філософи завжди прагнули зрозуміти специфіку соціальних явищ, з'ясувати механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок, незважаючи на величезну різноманітність інтересів індивідів та соціальних груп.

Першими дослідниками сус-ва були античні мислителі (Платон, Арістотель, Епікур та ін.) Фундаментальною тезою грецької ідеї держави була гармонія, справедливість життя усіх її громадян. У праці «Держава» Платон обґрунтував стабільність ідеальної держави-суспільства (абсолютної монархії), що поділена на 3 класи: керманичі — філософи, що керують державою; стратеги — воїни, завдання яких бути на сторожі безпеки держави, утримувати її від хаосу; виробники — землероби і ремісники, які забезпечують задоволення життєвих потреб. Ідеалом Платона було суспільство, де кожній дитині надається можливість здобути той найвищий ступінь освіти, який вона має осягнути відповідно до своїх природних можливостей, і де кожен індивід може зайняти ту найвищу посаду в державі, яку дозволять його особисті досягнення (здібності, освіта і досвід). В Арістотеля людина є похідною від суспільства: людина за межами суспільства (держави) є абстракція, поза суспільством вона неможлива. Для стоїків суспільство є зразком світової, космічної єдності, яка проникає й охоплює будь-яку множинність: людську спільноту, Землю, Всесвіт. Сус-во — це «держава богів і людей». Тлумачення сус-ва як своєрідної цілісності, самостійної реальності наз. «соціальним універсалізмом”.

В епоху домінування середньовічного християнського світогляду переважав соціальний універсалізм, а філософ. основою був неоплатонізм. Сус-во ототожнювалось з «тілом Христа». Однак в XVII—XVIII ст. відновлюються ідеї Епікура про сус-во. В Новий час знову актуалізувались ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування громадського життя. Т. Гоббс, вважав сус-во великим штучним тілом, яке складне для подолання природної роздрібненості на окремих індивідів, «боротьби всіх проти всіх» (Левіафан»).

В XIX ст. після досвіду французької революції і краху раціоналістичного індивідуалізму знову відроджуються ідеї соціального універсалізму, але у складнішій інтерпретації. Тепер відсутністє чітке розмежування між сус-вом і державою, та започатковуються уявлення про сус-во як систему взаємопов'язаних відносин, що детермінується певним об'єктивним чинником. У Гегеля ним є Світовий Дух, Абсолют, у Маркса - спосіб виробництва матеріальних благ, який визначає всі аспекти людської життєдіяльності. Соціологи, Мілль (1806—1873) і Г. Спенсер, продовжували розвивати «універсальну» теорію сус-ва. Спевсер розглядав сус-во як природний організм, використ. еволюцію для реконструкції системи натурального сус-ва з природними межами між економікою та політикою. Інакше інтерпретував сус-во Дюркгейм, розглядаючи його як здійснювану солідарність, композицію різноманітних ідей, вірувань, почувань (релігійних, моральних, естетичних, правових, політичних), що реалізуються завдяки посередництву індивідів. Такі натуралістичні концепції суспільства, попри те, що вони досліджували важливі аспекти взаємозв'язку природи і суспільства, а окремі з них і дотепер зберегли свою актуальність

Сучасне тлумачення сус-ва є двоаспектним. З одного боку, сус-во – це система зв'язків і стосунків, у якій і завдяки якій люди, взаємодіючи між собою і природою, здійснюють свою життєдіяльність. А з іншого боку, суспільство — це особлива форма інтеграції життєдіяльності індивідів у цілісність як реальність, що може успішно функціонувати тільки завдяки участі духовної енергії кожного індивіда. Людське життя в усіх його сферах, починаючи від сім'ї і закінчую­чи найвищими духовними цінностями (мистецтвом, релі­гією, наукою), має форму сус-ного життя, спільного буття і співдружності. Людина живе в суспільстві не тому, що такий спосіб буття є для неї найзручнішим, а тому, що це відповідає її єству як суспільної істоти. Тому суспільство є дійсною, цілісною реальністю, а не похідним, що об'єднує окремих індивідів.

Однак єдність суспільства не є однорідною єдністю, а скоріше єдністю різнорідною в людях та їх житті ( проблема конфлікту між сумлінним і лінивим, талантом і сірістю, добрим і злим; людський егоїзм, заздрощі тощо). Тому суспільна єдність двоаспектна: з одного боку, їй властива внутрішня онтологічна єдність «ми», що забезпечує інтуїтивне усвідомлення особою своєї причетності до сус-ного буття, а з іншого — зовнішній аспект єдності, де вона поділяється навпіл, — протидія. Таке поєднання, що випливає із подвійної людської природи (біологічної та духовної), неймовірно ускладнює вивчення природи сус-ного, породжує різні підходи і теорії щодо його характеристики. Тому активно розробляється філософська методологія розуміння суспільства як складної багатофункціональної системи (Адорно, Блох, Габермас та ін.). Природно, що суспільна система за таких обставин має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток сус-ва:

—  «матеріальна», або економічна сфера сус-ного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання «речей»;

—  «соціальна» — сфера виробництва і відтворення безпосереднього людського життя, або «світ соціальних груп»;

-    «організаційна» (політичну) — як сфера спеціалізованого виробництва суспільних відносин та ідей;

-    «духовна»— як сфера спеціалізованого духовного виробництва, інформації.

Звідси в «анатомії» сус-ва вирізняють економічний, соціальний, політичний і духовний устрої як внутрішні характеристики сфер, що відображають статусні співвідношення суб'єктів суспільної діяльності. Усі сфери сус-ного життя як складові суспільного цілого тісно взаємопов'язані. В основі їх єдності людина з її потребами, інтересами, цінностями — суб'єкт і головна дійова особа сус-ва загалом.

80. Мемфорд Льюїс „Міф про машину. Техніка та розвиток людини”

Мемфорд Льюїс Міф про машини. Техніка і розвиток людства. – це книга відомого американського історика і соціального філософа, в якій читачу пропонується гіпотеза на тему, звідки пішов Homo sapiens, до чого він прийшов в сучасній техногенній і політизованій культурі і на що він може розраховувати у майбутньому, якщо не змінить викривлений образ розуміння самого себе.

В своїй роботі автор проводить і доводить майже єдину думку – людина стала людиною далеко не тільки завдяки матеріальній праці і навіть не завдяки винаходу і вмілому використанні їм знарядь, а завдяки пориву в символічну, знакову реальність, в широкому сенсі, сферу культури, який він зробив, поступово освоюючи деякі початкові дані йому від природи здібності, і в першу чергу, надзвичайний надлишок психічної енергії, що наданий йому його величезним мозком.

Бачити в людині тільки проекцію винайдених ним механізмі автор вважає типовою помилкою  XX століття. За його думкою, сучасна людина спочатку витлумачила стародавню історію людини відштовхуючись від своїх сучасних інтересів - , виробництва машин і підкорення природи, - а потім почала виправдовувати власну техногенну цивілізацію посиланнями на первородство. На противагу цьому підходу Мам форд вважає, що вже з самих ранніх етапів людської історії першою турботою первісної людини було зовсім не підкорення природи чи зміна навколишнього світу, а оволодіння власною надзвичайно розвинутою і активною нервовою системою і формуванням свого людського я, що відділилося від вихідного  тваринного я, винаходом символів – єдиних знарядь, які можна було створити, виходячи з можливостей лише власного тіла: сновидінь, зорових образів і звуків. Виникнення мови було не порівнювано більш важливим відкриттям для розвитку людства, ніж створення ручних сокир. Розглядати людину головним чином як тварину, що виготовляє знаряддя – значить пропустити основні глави людської передісторії, фактично вирішальні етапи розвитку.

В концепції М. важливе значення має поняття мегамашини – так він називає первинну колективну машину – людську модель всіх наступних спеціалізованих машин. Те, що сучасні економісти назвали віком машин, мало свій початок не у 18 ст., але на початку самої цивілізації. Ні стародавня, ні сучасна мегамашини, не дивлячись на автоматизм окремих механізмів і операцій, не проявились самі по собі, а були створені людиною, а значить частина притаманних цьому цьому великому колективному організму якостей належать стародавньому архетипу – Людині-організації. Система, як така, є продовженням даного типу людину – від самих примітивних форм підлеглості традиціям до вищих форм політичної влади. Він виступає одночасно як творець, як творіння, і як остання жертва мегамашини.

Гуманізм і соціальна справедливість принесені в жертву технічному прогресу і технічному імперіалізму. Прогрес став божеством, наука і техніка – релігією, а вчені – новими жерцями. Вихід М. Бачить в естетизації техніки. Два томи “Міфу машини” – критична переоцінка ролі техніки в людському розвитку. М. Ставить питання, що ж дійсно залишиться від людського життя, якщо одна автономна функція за іншою будуть захоплюватися машиною. Люди можливо повинні будуть генетично змінитися, щоб відповідати мегамашині.

81. Сутність соціальної практики. Матеріально-виробнича та соціально-перетворююча практика

Основною формою прояву життя людини є діяльність - почуттєво предметна, практична, і духовна, теоретична. Людина - активна істота. Вона активно впливає на оточуючі його речі, надає їм форму і властивості, необхідні для задоволення його суспільних і особистих потреб. Саме в перетворенні світу людина додає визначеності своєму буттю.

Практика - це матеріальна, чуттєво предметна цілеспрямована діяльність людей, що  має своїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і складає загальну  основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання.

Під нею насамперед розуміють не тільки і не стільки діяльність окремої людини, скільки сукупну діяльність, досвід усього людства в його історичному розвитку. Як по змісту так і за формою практика носить суспільний характер. Сучасна практика є результат всесвітньої історії. Практика містить у собі такі моменти як ціль, потреба, мотив, окремі дії, рухи, акти, предмет, на який спрямована діяльність, засоби досягнення мети і результат діяльності.

Суспільна практика знаходиться в діалектичній єдності з пізнавальною діяльністю, з теорією. По відношенню до пізнання вона виконує трояку роль. По-перше, є джерелом, основою пізнання, його рушійною силою, дає йому необхідний фактичний матеріал. По-друге, практика є способом добування знань, і в цьому змісті вона ціль пізнання. Кінцевою метою пізнання є не знання самі по собі, а практичне перетворення дійсності для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства. По-третє, практика служить критерієм істинності результатів пізнання.