Шпаргалкаи по "Філософії"

              Згідно з синергетичним підходом, самоорганізація складових систем спрямовується від хаосу до дедалі більшої впорядкованості на основі синергетичної інформаціїи відповідно до певних параметрів порядку й узагальненої синергетичної інформації відповідно до певних моделей.

Речовинно-енергетичні процеси системи спрямовуються її інформаційним полем у певних критичних точках розвитку системи, точках біфуркації, вона може обирати шлях розвитку в одному з кількох енергетично рівнозначних напрямів.

У зв’язку з синергетичними дослідженнями в сучасній науці сформувався т.зв. антропний принцип: якби певні фізичні, хімічні константи або параметри відрізнялися хоча б на декілька відсотків від тих які існують насправді, то існування атомів взагалі, а також зоряних систем було б неможливим. Звідси випливає, що виникнення людини і високоорганізованого суспільства закладено в найфундаментальніших константах природи і розвиток Всесвітк має такий характер, що спрямовується світовим розумом.

Продуктивним є застосування синергетичного підходу до аналізу сомоорганізації суспільних систем, узгодження їх рушійних сил для досягнення екологічної рівноваги між соціоантропосферою та біосферою планети, які разом створюють цілісну систему.

Синергетика постала як нова наукова дисципліна в другій половині XX ст., обіцяючи здійснити переворот у формі наукового знання.

Синергетика розглядає весь світовий процес у незворотному розвитку. Незмінні закони і світові константи (фундаментальні фізичні величини, які вважались незмінними) вона розглядає лише як моменти в еволюції.

73. Чижевський Д. „До світогляду Шевченка”

Дмитро Чижевський вперше здійснив систематизацію історико-філософського процесу в Україні. Важливо, що в своїх працях він, крім  фахових філософів, репрезентує також і  не філософів .Чижевський поряд з поняттям українська філософія, не раз вдається до поняття українська філософська думка; широко застосовується воно й нині. Отож одна із заслуг Чижевського як  історика духу (так він називав себе) — культурологічний підхід до історико-філософського процесу в Україні. Ґрунтуючись на такому підході, він увів до українознавчих філософських студій Т.Шевченка, М.Гоголя. П.Куліша, М.Костомарова поряд із такими філософами, як П. Лодій, П.Юркевич, С.Гогоцький та ін. Адже твори названих письменників справили вплив на розвиток філософського мислення в Україні.

Як основоположник філософії серця в Україні Чижевський простежує в Шевченка принципи  цієї філософії: антропоцентризм, наголос на серці як осередку внутрішнього життя людини. Її найглибших почувань. І сам Шевченко-поет живе не так правдою розуму чи консеквентністю мислення, як правдою серця та послідовністю емоцій. Серце в нього — живий образ, навіть самостійна глибша істота в людині. Сповненій почуттів:

І серце жде чогось. Болить

Болить і плаче і не спить,

Мов негодована дитина...

Поет звертається:  Молися ж, серце, помолюсь І я з тобою .

Серце, за Шевченком, необхідне, щоб мислити, самоусвідомлюватися, переживати, шукати правду, співати  віршами.

У центрі уваги Шевченка-мислителя стоїть людина, а це, як відомо, свідчить про його антропоцентризм, який, на думку Дмитра Чижевського, є  основною рисою цілої духовної постаті Шевченка, провідним почуттям у цілій його творчості, основним пафосом його життя . І природа, і історія, і культура - мистецтво, наука, релігія - усе має значення і цінність лише і виключно залежно від цього загального й універсального вихідного пункту - від людини, її переживань, бажань, потреб, устремлінь.

Сучасний Шевченкові світ - не досконалий, поза як недосконалою є людина:

Мій Боже милий, як то мало

Святих людей на світі стало.

Один на другого кують

Кайдани в серці. А словами… ( Подражаніє 11 псалму ).

Саме через це його поезія рясніє безбатченками, покритками, злодіями, вбивцями, моральними виродками. Позитивні ж образи або в минулому (козацтво), або вони, на превеликий жаль, позбавлені щастя у теперішньому (наприклад,  Наймичка ), або вони будуть у майбутньому…

На думку Чижевського, минуле лише постільки цікаве для Шевченка, оскільки в ньому - якісь відповідні відгуки на сучасні суб'єктивні проблеми. У минулому він бачить живих, конкретних людей,  що стогнуть у кайданах  і стогнуть так само, як стогнуть вони зараз, і з яких, бувало, й  лій топили .  Неправда  і неволя  не є для нього загальні етичні поняття, а неправда  людська (царів, попів, панів тощо) і  неволя теж людська (мужицька, українська тощо), і при тому і та і друга такі самі, що залишились і досі, до часів Шевченка. У героях, що увійшли у сферу його художньої уваги, він бачить щось остільки людське, що воно дожило і до його днів, щось сучасне й актуальне.

Тарас Шевченко поставив у літературі кардинальні питання суспільного життя, зробив її знаряддям виховання національної свідомості. У його велетенській постаті втілилася не лише трагедія, а й надія нації, символом якої він став. Він, безсумнівно, є тим Атлантом, що й досі тримає небосхил українського духу, і митцем, що відчуває себе на рівні спільноти і мертвих, і живих, і ненароджених земляків своїх в Украйні і не в Украйні….

\

74. Індуктивний метод і поняття позитивних наук (О.Конт, Г.Спенсер)

Виступивши ідеологом науки, Конт не тільки високо підніс її статус, а й зробив її своєрідною релігією.

Підґрунтям концепції Конта є закон трьох стадій. На його думку, кожне з понять, і відповідно знання загалом, неминуче долає три такі стадії:

1) теологічну, або фіктивну, коли за явищами шука­ють надприродні сили - божества тощо;

2) метафізичну, або абстрактну, коли за явищами вбачають абстрактні сутності й сили - субстанції, флогістони тощо;

3) наукову, або позитивну, коли між явищами відкриваються незмінні закони.

В законі трьох стадій Конт правильно розпізнав тенденцію зростання ролі наукового знання в історичному розвитку суспільства. Однак він неправомірно надав цим змінам стадійності. Поширення наукового знання в Новий час не привело до заперечення релігії та філософії. Конт не вбачав своєрідності рілігії, метафізики і науки, відмінності їх функцій у суспільстві.

Конт відомий також завдяки своїй класифікації наук, яку він здійснив за принципом сходження від простого до і складного. Вона передбачає таку послідовність: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія, мораль. Це свідчить про те, що гуманітарним наукам (історії, юриспруденції, філології тощо) Конт не надавав особливого значення. Під наукою він розумів передусім природознавство.

Філософії в системі Конта відводиться роль науки про науки, енциклопедичної суми наук, вірніше - роль «служанки науки». Вона зорієнтована тільки на наукову проблематику (класифікація наук, упорядкування наукового знання в цілісну систему, дослідження методів наукового пізнання). Філософія не здобуває свій матеріал самостійно, а отримує його через конкретні науки. Позитивізм спричинив нігілістичне ставлення до філософії, бо звужена до ролі «служанки науки», філософія приречена на втрату власного вагомого слова й у сфері наукового знання.

Одним з найвідоміших позитивістів «першої хвилі» є англійський мислитель Герберт Спенсер (1820-1903)., автор багатотомної праці «Синтетична філософія».

Проблема співвідношення науки і релігії є актуальною для кожної з історичних епох і кожна з них виршує її посвоєму.

Конт заперечував традиційну релігію, намагався на її місці утвердити щось на зразок «позитивної релігії» з культом Людства. Це відповідало ранньому позитивізму. Серйозне теоретичне обґрунтування співвідношення .наука і релігії з позиції позитивізму дав Спенсер, стверджуючи, що існуючі релігії не дають зрозумілої відповіді на питання про першооснову всього сущого, розумом не можна збагнути створення світу з: нічогр. Всі релігії, зрештою, визнають, що першопричина світу є таємницею, яку неможливо осягнути. Релігія не повинна тільки претендувати на позитивне знання про Абсолют (тобто бути наукою про Бога), а наука не повинна виходити за межі позитивного знання. Реальність, яка прихована за явищами, людині не відома і завжди буде такою. В розумінні філософії Спенсер іде за Контом, замикаючи її в межах наукової; проблематики. Філософія мислиться більш узагальненим знанням порівняно зі знанням конкретних наук. Така філософія, хоча й не є сумою конкретних наукових знань, а їх узагальненням, принципово не відрізняється від науки.

Спенсер увійшов в історію філософії як творець концепції еволюції. На думку Спенсера, еволюція є універсальним явищем. Всесвіт, біологічний світ і окремі організми, суспільство і окремі соціальні явища підлягають певним еволюційним змінам.

Філософські побудови Конта і Спенсера, які ґрунтувалися на узагальненні сучасного їм наукового знання, виявилися вразливими: радикальна зміна наукових теорій протягом кількох десятиліть зумовила руйнування філософських узагальнень, які підносились над ними.

75. К.Поппер про поступ наукового знання

В дискусії з Віденським гуртком сформувалась і філософія відомого в XX ст. мислителя Карла Поппера (1902-1994). Вихідною позицією концепції К.Поппера є не емпіризм, а раціоналізм, тобто визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних утворень - ідей, гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних.

К. Поппер піддав критиці позитивістську концепцію фактів як психологічну в своїй основі. Фактом науки, на його думку, є не особистий досвід окремого вченого (в цьому випадку існує можливість прийняти суб'єктивну видимість за факт), а те, що визнане за факт науковим співтовариством. Факт конституюється не в психологічній, а в соціальній сфері. Тому недостатньо, щоб хтось із вчених зафіксував певне явище, фактом воно стає лише за умови його визнання науковою спільнотою. Наголошування К.Поппером на конструктивній ролі наукової спільноти саме як спільноти в науковому пізнанні мало значний вплив на формування історичної школи філософії науки.

За Поппером, досвід (сфера фактів) не конституює (не творить), а лише контролює, відбраковує теорії. Людина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпотези, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або вдосконалюються. При цьому вони ніколи не набувають статусу абсолютних істин, а залишаються гіпотезами, які завжди зберігають вірогідність заперечення. На думку Поппера, скільки б фактів не свідчило на користь теорії, за наступного контролю вона може виявитись хибною. Теорія містить необмежену кількість висновків, а контролю­вати можна тільки обмежену їх кількість. Ця можливість заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю наукового знання від не наукового. На його думку, верифікацію можна здійснити будь-якої теорії, зокрема філософської (можна підібрати факти, які свідчитимуть на її користь). Відмінність наукової теорії від інших типів знання полягає в тому, що вона формулюється так, що зберігається принципова можливість її фальсифікації. Отже, можливість заперечення (доповнення, заміни) - фальсифікації - є принциповою ознакою наукового знання.

Він виступав за заміну кумулятивної моделі розвитку науки, яка ґрунтується на накопиченні істинного знання, на еволюційну, за якої гіпотези-істини, подібно до біологічних видів в еволюційному розвитку, народжуються, вдосконалюються, відмирають через заміну досконалішими.

76. Т.Кун про структуру наукових революцій

У 60-ті роки XX ст. у США на ґрунті традиційної позитивістської проблематики - методології науки - сформувалась так звана історична школа філософії науки, представники якої - Томас Кун (1922-1996), Імре Лакатос (1922-1974), Пауль Фейєрабенд (1924-1996), Стівен Тулмін (1922-1997) - досліджували історію науки.

Ці дослідження започаткувала праця Т. Куна «Структура наукових революцій» (1963), в якій він заперечує кумулятивну модель, що розглядала історичний розвиток науки як процес кількісного накопичення безумовних істин. Ця модель, на його думку, не враховує особливостей знання (його якісної відмінності) в конкретну епоху, ігнорує залежність наукового знання від наукової спільноти (вчених, організованих в академії, наукові школи та ін.). Для характеристики історичного розвитку науки він запроваджує поняття «нормальна наука», «парадигма», «наукова революція», «наукова спільнота» та ін. Нормальна наука - це окреме або декілька теоретичних досягнень, які протягом певного часу визнаються певною науковою спільнотою як основа для подальших наукових досліджень, задають методи і проблеми цих досліджень. Вона опирається, за Куном, на певну парадигму (модель, зразок) науковості - правила і стандарти наукової практики, прийняті певною науковою спільнотою. Завдяки цьому поняття «нормальна наука» і близьке йому за змістом -«парадигма» перебувають в кореляційному відношенні з науковою спільнотою, яка формується навколо певного типу наукової теорії та певного розуміння стандартів науковості.

Своєрідно тлумачить він й історичний розвиток наукового знання: «нормальна наука» розвивається кумулятивно, кількісно накопичуючи знання. Так триває доти, доки парадигма забезпечує розв'язання проблем, що поста­ють у дослідженні. Коли можливості парадигми вичерпуються, настає наукова революція, в процесі якої відбувається заміна парадигми. При цьому Кун заперечує будь-який логічний зв'язок між попередньою і наступною парадигмою. Історичний розвиток науки, на його думку, позбавлений будь-якого вектора й цілі.

77. Методологія науково - дослідницьких програм І.Лакотоса. Раціонольна реконструкція науки

Представник історичної школи І. Лакатос запропонував модель розвитку науки, яка ґрунтується на змаганні «дослідницьких програм». Дослідницька програма, за Лакатосом, включає конвенціонально (за згодою вчених) прийняте за істину «жорстке ядро» (органічне утворення з певних непорушних принципів) і «позитивну евристику» (виведені з ядра твердження), на основі яких формуються проблеми та гіпотези. Вони утворюють своєрідний захисний пояс між ядром і фактами. Отже, дослідницька програма сконструйована так, щоб нові факти не впливали безпосередньо на ядро.