Шпаргалкаи по "Філософії"

На теоретичному рівні переважає раціональний момент – поняття, теорії, закони та інше. Тут здійсн. обробка емпіричних даних за допомогою систем абстракцій (умовиводів, законів, категорій). На цьому етапі викор. такі засоби: абстрагування (нехтування певними якостями та зв’язками речей); ідеалізація (створення віртуальних речей та придметів); синтез (об’єднання в систему елементів); дедукція (від загального до окремого). Структурними одиницями теор. пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, закон.

Проблема – форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Гіпотеза – форма знання, що базується на передбаченні, яке сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначенимі потребує доведення.

Теорія – найрозвинутіша форма наук. пізнання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв’язківпевної сфери.

Закон – об’єктивний, істотний, сталий зв’язок або відношення між явищами.

Межа між емпір. та теорит. рівнями пізнання умовна. Одне знання стимулює інше (практика теорію, а теорія практику). Але неприпустима абсолютизація одного з цих рівнів пізнання, бо це може призвести до однобічних, догматичних конструкцій та концепцій (напр., соціальні концепції марксизму).

50. Фром Еріх „Революція надії”

Фром Еріх – німецько-американський філософ, психолог і соціолог, головний представник неофрейдизму. Спираючись на ідеї психоаналізу, екзистенціалізму і марксизму, намагався розв’язати основні протиріччя людського існування. Шляхи виходу з кризи сучасної цивілізації бачив  в створені „здорового суспільства”, заснованого на принципах і цінностях гуманістичної етики.

В кінці 1960-х – початку 1970-х рр.. він займається в основному дослідженнями коренів і типів людської агресивності. Результатом 5-річної праці виявились твори „Революція надії і „Анатомія людської деструктивності”.

„Революція надії” присвячена проблемам сучасного індустріального суспільства, що втягує людину в безкінечну гонитву матеріального виробництва і максимального споживання, що залишає її без духовних орієнтирів. Як залишитися в таких умовах людиною, здатною до емоцій і чуйності. Як не стати гвинтом гігантської виробничої машини, що керується комп’ютерами, і одиницею електорату, якою маніпулюють продажні політики? Роздуми видатного гуманіста і філософа звернуті перш за все до молодого покоління.

Автор описує п’ять основних потреб, що витікають з умов людського існування. На основі психологічного аналізу Фром намагається створити модель ідеального суспільства і одночасно визначає шляхи гуманізації сучасної технологічної цивілізації.

Він покладає великі надії на введення „гуманістичного планування”, „активізацію індивіда шляхом заміщення методів „відчуженої бюрократії” методами „гуманістичного управління”, зміну способу споживання в напрямку збільшення „активації” людини і усунення його пасивності, поширення нових форм психодуховної орієнтації”, які повинні бути „еквівалентами релігійних систем минулого”. Одночасно Фром висуває ідею створення невеликих общин, в яких люди повинні мати свою власну культуру, стиль життя, манеру поведінки, засновану на загальних „психодуховних орієнтаціях.

51. Проблема єдності та множинності світу

Нова онтологія, яка сформувалася на основі феноменології, досліджує різні сфери буття, різні буттєві світи. Якщо класична філософія, як матеріалістична, так й ідеалістична, формує натуралістично-об'єктивістську традицію (вона трактувала світ як сукупність матеріального сущого), то феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика належать до культурологічно-суб'єктивістської традиції. У них світ за способом конституювання суб'єктом (культурою) сущого розпадається на множинність сфер буття (реальних речей, математичних предметностей, цінностей тощо). Натуралістично-об'єктивістська традиція причини існування світу шукає в ньому самому і в Богові (тобто в чомусь об'єктивному, незалежному від людини), культурологічно-суб'єктивістська - в діяльності суб'єкта і в культурі.

Зіставивши об'єктивістську і суб'єктивістську традиції в філософії з тими значеннями, яке поняття «світ» мало в первісній і має в сучасній буденній свідомості, помітимо, що суб'єктивістська традиція схиляється до поняття світу, в центрі якого культура, а об'єктивістська - до сучасного поняття світу, в центрі якого природа і наука, що її пізнає.

У зв'язку з наявністю двох підходів до світу (на філософському рівні і на рівні буденної свідомості) закономірно постає питання, який з них є істинним, якому надати перевагу. Крім традиційної відповіді, за якої вибір зумовлюють не аргументи, а схильність, уподобання, віра, мо­жна зазначити, що ці концепції передбачають і доповнюють одна одну.

Так, за об'єктивістсько-натуралістичного розуміння світу як природи постає питання: що таке природа, що розуміти під природою. І стає очевидним, що світ, яким його бачить сучасна наука, - культурно-історичне явище. Скажімо, вчора люди не так сприймали світ, а завтра будуть сприймати по-іншому. Отже, натуралістичний підхід до світу передбачає його доповнення культурологічним.

З іншого боку, суб'єктивістсько-культурологічне розуміння світу не могло бути в своїй основі чужим природі. Звичаї та соціальні порядки спрямовані на виживання людини, вони враховували природу людини та навколишню природу. Ворожа природі культура приречена на загибель, тому вона мусить бути співмірною природі. Отже, суб'єктивістсько-культурологічне розуміння світу повинно враховувати світ як природу.

Сучасне людство прагне до гармонійного поєднання світу природи і культури. Філософія покликана обгрунтувати цю єдність з єдиної методологічної позиції.

52. Філософські позиції в історії філософії: монізм, дуалізм, плюралізм

Монізм – (від грец. монос – один, єдиний) – філософський концепт, який визначає першість «одного», «єдиного» стосовно множинного (плюрального), різноманітного. Застосовується найчастіше в метафізиці, онтології, епістемології, соціальній філософії.

В історії філософії концепт монізм невіддільний від плюралізму, але це не означає 1) що один із них завжди заперечує другий або його редукує; 2) що кожний із них не може бути самодостатнім. На рівні метафізики й онтології осмислення ситуації взаємного заперечення та несумірності монізму і плюралізму притаманне філософії Парменіда. Виходячи із тези про тотожність буття і мислення, він стверджував, що мислення шукає в речах універсальності й тотожності, яким і є буття («одне», «єдине»); чуттєвий досвід, що є мінливим, суперечливим і різноманітним, становить цілковиту видимість і, отже небуття.

У новітні часи прикладом жорсткого (редуктивного) монізму є ортодоксальний марксизм, який усі процеси в природі, пізнанні і суспільних стосунках зводив до матеріального чинника.

Дуалізм (лат. подвійний) – філософська позиція, що виходить із визначення подвійності субстанцій, або першоначал світу (Духа, матерії); рівнів пізнання (напр.., трансцендентального та емпіричного), морально-етичних начал (добра і зла).

Онтологічний дуалізм субстанцій виразно представлений у філософ. Вченні Декарта (протиставлення субстанції, яка мислить, та субстанції тілесної).

Для філософії Канта характерним є не дуалістичний поділ субстанцій, а дуалізм формального і матеріального, трансцендентального і емпіричного, аналітичного і синтезуючого елементів досвіду.

Плюралізм (лат. – множинний) – термін, що позначає: філософські ідеї, вчення, теорії, в яких на різних концептуальних засадах осмислюється поняття «множинності» як кількісного виміру реальності, особливістю якого є момент суттєвої відмінності «множинності» від одності.

В філософії ідея плюралізму субстанцій розроблялась багатьма філософами (Анаксагор, Емпедокл, Демокріт, Аристотель, Лейбніц та ін.)

Найхарактернішою формою співвідношення монізму і плюралізму в історії філософії є не стільки їх однозначне («чисте») взаємо виключення (у межах однієї філософської концепції), як одночасне співіснування монізму в одному аспекті та плюралізму у другому. Наприклад, Лейбніц бів субстанційним плюралістом (визнавав множинність монад – субстанцій) та атрибутивним моністом (усі монади – це душі, тобто мають одну природу, яка є духовною.

53. Знання та віра. Історичні форми співвідношення

Знання – особлива форма духовного засвоєння результатів пізнання ( процесу відтворення дійсності), яка характеризується усвідомленням їх істиності.

Знання як право на істину відповідальне перед зовнішнім (матеріально-практичним) і внутрішнім (логічна аргументація та моделювання) досвідом. Підміна верифікаційного критерію суб’єктивною впевненістю у безпечності пізнавального результату може привести до заміни знання на віру. Однак і саме знання в процесі практичного використання перетворюється у переконання людей. Серед таких форм духовного засвоєння результатів пізнання, як гадка та віра. Знання є адекватним виразом співвідношення абсолютної та відносної істини.

Важливою ознакою знання є його динаміка, тобто воно зростає, змінюється, розвивається, трансформується. Це розуміли вже давні греки. Г.-В.-Ф. Гегель охопив цю специфіку знання висловом про те, що «істина є процес», а не готовий результат. Залежно від руху знання, його вдосконалення, заперечення старих істин і переходу до нових пізнавальний шлях до істини можна уявити як пульсацію, взаємопереходи істини й помилки. Це рух від міфу до логосу, від логосу - до «переднауки», від «переднауки» - до науки і далі: від класичної науки - до некласичної і до посткласичної, тобто від менш досконалого знання до більш досконалого. І цей шлях є нескінченним.

Віра – одна з найважливіших специфічних здатностей людини сприймати належне, як суще, бажане як дійсне, майбутнє як сучасне; сприймати не підтверджені соціально-історичні чи індивідуальні практичним або ж пізнавальним досвідом, необґрунтовані емпіричними, експериментальними чи логічними засобами знання, одна з наріжних світоглядних категорій. Віра постає передусім як така форма сприйняття знань, норм, форм, засобів, методів наукової діяльності, при якій останні приймаються безпосередньо, без раціональних доведень чи підтверджень досвідного характеру.

54.Проблема суб’єкта і об’єкта пізнання

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті i діяльного предметно практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії „суб’єкт” та “об’єкт”. Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість i не знання саме по собі та зовнішній світ (матерія, природа), а суб’єкт як носій свідомості i знання та об’єкт як те, на що спрямована пізнавальна дiяльнiсть суб’єкта.

Суб’єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, - це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких i проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично ви роблені людством форми та методи пізнавальної діяльності i тим самим розвинула свої пізнавальні здібності i оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Об’єкт пізнання - це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна дiяльнiсть суб’єкт. Об’єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мiрi, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб’єкта

Сучасна матеріалістична гносеологія розглядає суб’єкт та об’єкт у діалектичному взаємозв’язку, взаємодії, єдності де активною стороною є суб’єкт пізнання. Проте активність суб’єкта у пізнанні слід розуміти не в значенні творення об’єктивного світу та законів його розвитку, а в значенні творчого характеру їх відкриття та виразу мовою науки, в формувані та розвитку форм, засобів та методiв пізнавальної діяльності.

Взаємодія суб’єкта i об’єкта фіксує єдність матерії i свідомості, буття i мислення, природи i духу. І об’єкт, i суб’єкт формуються в процесі практичної діяльності і невіддільні один від одного в своєму виникненні та функціонуванні. В цьому плані як без об’єкта не може бути суб’єкта, так i без суб’єкта немає об’єкта, а точніше без суспільно-історичної практики нема ні суб’єкта, нi об’єкта. Хоч об’єкт, звичайно, не конструюється суб’єктом, його свідомістю, а існує об’єктивно, проте об’єктивна реальність не може стати об’єктом без активної діяльності суб’єкта.

55. Структура пізнавальних здібностей суб’єкту

Освоєння людиною здійснюється у єдності форм чуттєвого пізнання і абстрактно-логічного мислення. Формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття і уявлення.

Відображення властивостей речей, предметів, що безпосередньо впливають на органи відчуттів, збуджуючи центри у корі головного мозку, називаються відчуттями. Спираючись на найбільш розвинені – зорові відчуття, а також на слухові, дотикові, смакові, та відчуття запаху, людина пов’язана із дійсністю. Сприйняття – формування цілісного чуттєвого образу предмета на основі поєднання різних його властивостей. Сприйняття людини тією чи іншою мірою вже опосередковуються свідомістю, розумовою діяльністю. Але якщо людина втрачає можливість безпосередньо контактувати з предметом, то це не ознчає, що автоматично зникають будь-які можливості його відображення, пізнання, осмислення. Уявлення – чуттєвий образ предмета, що безпосередньо не сприймається, але в думках він зберігається та відтворюється. Існують уявлення памяті і фантазії.

Мислення функція людського мозку, вища ступінь відображення дійсності. Завдяки мисленню створюються приховані від безпосереднього сприймання істотні властивості предметів, процеси, тенденції суспільного й культурного буття, взаємовідносини між людьми, виробляються узагальнені знання. Воно спирається на чуттєво емпіричний матеріал, що формується завдяки чуттєвому відображенню у формі відчуттів, сприймань та уяви. Мислення – опосередковане, цілеспрямоване, узагальнене відображення найістотнішого у речах і явища предметного світу, духовного життя. Формами логічного мислення є судження, умовивід поняття. Відображена у реченні форма мислення, у якій стверджується чи заперечується наявність певних властивостей, є судженням. Послідовне виведення одних суджень із так чи інакше пов’язаних з ними інших суджень – умовивід. Він складається з посилки – відомого судження та висновку – нового судження, що виводиться з раніше відомого. Форма мислення, у якій предмети, явища чи події життя відображаються в істотних зв’язках та властивостях – це поняття. Завдяки поняттю кожен предмет, явище можуть бути представлені в нашому мисленні саме як данні. Наукове мислення відрізняється від повсякденної свідомості і мислення, хоча не може бути й поєднаним з ними, як із суспільною практикою, життєдіяльністю людини у інших сферах і культурним розвитком. Традиційно рисами наукового мислення вважаються: точність, системність, методологічна культура, підтверджуваність, раціональність.