Шпаргалкаи по "Філософії"

Отже, принцип двонатурності світу й ідея трьох світів Сковороди підпорядковані основному об'єкту його філософування - духовному світу людини, проблемі її щасливого буття. Звідси й глибока метизація його філософського вчення, виразна етико-гуманістична спрямованість. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» - Бога. Центром цього складного процесу є серце - духовна субстанція, джерело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом, Словом Божим, розрізняючи водночас «досконале серце», «нове», що зазнало духовного переродження, і «старе серце», що передує народженню нового.

44. Історіософська концепція В.Липинського

Липинський В'ячеслав Казимирович (1882-1931) - український історик, філософ історії, ідеолог консервативно-монархічного напряму української суспільно-політичної думки. Автор специфічної історіософської концепції.

Стрижнем теоретичних пошуків В.Липинського є проблема держави і влади. Він виокремив три основні, почасові типи державного устрою, «класократія», «демократія» й «охлократія».Особисто він схилявся до «класократії», розуміючи під поняттям «клас» всіх, об'єднаних спільною суспільною функцією, без уваги на ієрархічний щабель , який вони займають. Критикував необмежений демократичний індивідуалізм, який на його думку руйнує в суспільстві основи дисципліни та правопорядку та охлократію, яка за ним, означає абсолютне панування войовників-непродуцентів з повним придушенням свободи та самодіяльності громадян.

В.Липинський бачив у суспільстві три джерела влади : силу міліарну, економічну та інтелектуальну, яким відповідають три основні соціальні типи: «войовники» (військові), «продуценти» (багатії) та «інтелігенти».Особливі державотворчі якості він приписував типові «войовників-продуцентїв».

Він розробив конкретну українську політичну програму, суть якої полягає в переконанні, що « без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській землі громадського життя». Звідси і головне завдання - незалежна самостійна держава. Розуміння нації в Липинського своєрідне. Він ставить знак рівності між державою і національною приналежністю.

У націотворчому процесі В.Липинський відводить особливу роль «національній аристократії», «еліті» без огляду на її походження. Вона мислиться як основа, організатор, правитель і керманич нації. Прикметами національної аристократії постають матеріальна сила, моральний авторитет і воля до влади та консерватизм. Консервативний аристократизм В.Липинський мислив як утвердження в українському націотворчому суспільстві організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади. Націотворчому процесу підпорядкований і монархізм Липинського. Монарх, на його думку, мав стати об'єднуючим центром, загальновизнаним авторитетом у протистоянні, політичній конкуренції різних сил і груп, що могли б погубити Українську державу.(гетьман-монарх). Липинський - державотворчий націоналіст. Як представник українського макіавеллізму, був першим політичним мислителем, який трансформував проблему сили у свою історіософію і продумав її основні засади. Його переконання, що «ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо», і сьогодні залишається актуальним.

45. Етапи й особливості розуміння буття в історії філософії

Вчення про буття називається онтологією(грец. on , ontos – суще і logos – поняття, розум). Термін вживається у філософії з 17ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.

Тривалий час онтологія була однією зі складових метафізики, до якої входили також теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і психологія пізніше відокремилися від філософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією.

Кант відмовив онтології в праві бути наукою, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю.

У післякантівській філософії намітились дві тенденції:

        відмова від онтологічних побудов (неокантіанство, позитивістська традиція);

        спроба віднайти свій філософський, відмінний від наукового, підхід до буття (через інтуїцію тощо), на якому можна було б будувати онтологію.

У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню, вчення про буття звелось до логіки. Мислитель досліджував буття тільки як логічну категорію. Марксизм також заперечував самостійний статус онтології, однак не послідовно. Неомарксисти (Г.Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати онтологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури.

Концепція інтуїтивного бачення буття, протилежна науковому підходу до нього, наявна у філософії Ф.Ніцше, А.Шопенгауера й А.Бергсона. Але найбільший вплив на відновлення онтологічних вчень у 20ст. виявила феноменологія Е.Гуссерля, який методологічно обґрунтував новий підхід до буття, дав нове тлумачення буття, чим було подолано кантівське заперечення онтології. Феноменологія стала основою онтологічних побудов самого Е.Гуссерля, а також “критичної онтології” Н.Гартмана та ”фундаментальної онтології” М.Гайдеггера.

В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття.

Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. В сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще.

М.Гайдеггер звинуватив всю попередню європейську філософію, починаючи з Парменіда в тому, що вона звела буття до сущого, розчинила буття в сущому. Буття за М.Гайдеггером, це не щось поза людиною, протилежне людині, що можна виразити в понятті й перевести в технологію. Воно як смислова єдність всього сущого існує в світі тільки через існування людини.

Виходячи з історії філософії, три основні концепції буття:

–              матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;

–              ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);

         некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.

46. Поняття субстанції. Субстанція та акциденція. модуси та атрибути субстанції

Категорія субстанції була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів – Бог. Крім основного значення, поняття “субстанція” мало й більш конкретні:

незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокріта, речовину (матерію) матеріалістів 17-18 ст.;

субстрат як носій певних властивостей, те, що зв’язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.

І.Кант розумів під субстанцією апріорну форму, яка так упорядковує досвід, що в мінливому завжди є щось незмінне. Завдяки ідеї субстанції як чомусь незмінному, на думки Канта, можлива наука. Гегель осмислює субстанцію як суб’єкт (ідея, Бог), який сам себе розвиває через творення світу і його пізнання. Завдяки цьому він усю різноманітність буття розглядає як ступені розвитку одного і того ж.

У європейській філософії існують субстанційні (вогонь Геракліта, вічне становлення Ніцше) і несубстанційні концепції (моделі світу).

Ідея субстанції виражає незмінність у мінливому (в процесі). Однак розвиток науки довів, що єдиної основи світу на зразок неподільних атомів чи незнищуваної маси немає. Субстанції як абсолюту, як сущого поряд з мінливими речами не існує. Це, однак, не заперечує правомірності вживання поняття “субстанція” у відносному значенні.

Субстанція – гранична засада, що дозволяє зводити багатоманітність і змінність властивостей до чогось постійного, відносно сталого і самостійно існуючого, деяка реальність розглянута в аспекті її внутрішньої єдності.

Акциденція – неістотна випадкова, змінна минуща властивість предмета (явища).  Акциденції в класичній метафізичній традиції протистоїть субстанційне або неістотне. Спіноза змінив термін «акциденція» на «модус», зміст якого стосувався одиничного прояву субстанції.

Атрибут – невід’ємна, необхідна, істотна властивість предмета або явища, без якого вони не можуть бути самими собою. Поняття атрибуту як властивості субстанції також висвітлено у філософії Спінози.

Сучасна філософія загалом тяжіє швидше до несубстанційної моделі світу.

47 Світ як ціле, й проблема його граничних підвалин

Поняття буття пов'язане з поняттям "світі", яке близьке за значенням до слів "свій", "община". В найдавніші часи воно означало саму общину і освоєне нею навколишнє середовище.

Поняття "світ" означало єдність, цілісність й упорядкованість всього сущого. Джерелом цієї єдності та впорядкованості світу було життя общини. соціальний порядок, регламентація діяльності через звичаї, ритуали, табу накладалися на зовнішнє середовище, яке осмислювалося під впливом соціального порядку та діяльності. Так, світ давніх людей – це певна сукупність знань, ("смислова єдність"), яка утворилася на основі їх соціального життя і практичної діяльності. У цьому світі ("смисловій єдності") можна виділити 2 аспекти:

- смисли, пов'язані з регламентацією життя общини (моральні норми, звичаї, ритуали )

- смисли, пов'язані з практичною діяльністю (знання їстівних і лікарських рослин, навики полювання тощо), тобто об'єктивні знання.

При цьому домінував перший момент: космос пояснювався на основі соціальної впорядкованості, навіть значення їстівного чи неїстівного (рослини чи тварини) часто регламентувалась через табу ( соціальні норми).

Паралельно формувалося інше поняття світу, основою якого було знання об'єктивних властивостей і відношень речей. Уже в натурфілософії греків, а особливо під впливом наукової революції 16-17 ст., формується натуралістичне розуміння світу. під світом починають розуміти світ об'єктивної природи., яка охоплює й людину . Єдність і упорядкованість такого світу мисляться як такі, що задані Богом або властиві самій природі .Знанням ( "смисловою єдністю") такого світу мислиться наука. Все суще сприймається в горизонті наукового знання.

Перед онтолотією як вченням про світ постали такі проблеми :

-   як виник світ (підвалини існування світу)

-   яка будова світу (шари, або сфери буття)

-   який характер відношень між речами світу (категорії)

На питання щодо підвалин існування світу можливі такі відповіді:

-   світ існує сам через себе, не маючи підстав поза собою

-   світ існує через Бога

-   світ існує (визначається ) через буття свідомості

До першої відповіді вдаються матеріалісти, які розуміють під світом сукупність матеріальних речей. Такий світ на їхню думку, не потребує потойбічних причин для свого існування.

48. Історичні форми філософського розуміння простору і часу

Простір і час– основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення сут­тєвих моментів (структур), з яких вони складаються.

Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу - субстанційну і реляцтну. В фізиці субстанційна концепція виражена в теорії Ньютона, реляційна - в теорії відносності Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визначають характеристики простору і часу.

Демокріт розглядав простір як пустоту, в якій рухаються атоми, можна вважати першим представником субстанціиного уявлення про простір. Арі-стотель визначав простір як місце. В Новий .час Декарт розглядав простір як протяжність, яку він визначив як атрибут матеріальності. Механіка Декарта, по суті, заперечувала абсолютний простір. Ця думка підсилилась в концепції Лейбніца, який вважав простір і час властивостями, породженими монадами. Емпірики, зокрема Берклі, також прийшли до заперечення субстанційної моделі на тій підставі, що абсолютний простір і час не дані в досвіді. До ньютонівського трактування простору і часу схилялись хіба що французькі матеріалісти. І. Кант розглядав простір і час як апріорні форми споглядання, що упорядковують подразнення, які йдуть від речей в собі. Філософія життя (Бергсон), феноменологія та екзистенціоналізм піддали різкій критиці уявлення про час, які сформувалися на основі механіки. Вони наголошували на особливій функції часу в культурі та внутрішньому житті особи (внутрішнє переживання часу). Філософія XX ст. значно більше уваги приділяла часу, ніж простору. Вона вказала на якісну відмінність часу в природі та часу в культурі.

49. Форми наукового пізнання

Наукове пізнання – процес, що розвивається та охоплює два рівні – емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядання (чуттєве пізнання). Йому властиве: збір фактів, їх первинне узагальнення, аналіз експериментальних даних та їх систематизація ікласифікація. Емпіричне випробовування спрямоване безпосередньо на об’єкт і опановує його за допомогою порівняння, вимірювання, спостереження, ескперименту, аналізу, індукції. Всі ці дослідження плануються за допомогою теорії.