Шпаргалкаи по "Філософії"

Постмодерн є усвідомленням вичерпаності онтології, в межах якої реальність могла піддаватися примусовому її перетворюванню. Але відмова від примусового перетворення природи має неминуче привести й до відмови від будь-яких спроб систематизації реальності, котра не «вміщується в жодні теоретичні схеми. Подія завжди випереджує теорію» (Ж. Бодрійар). З цього постає об’єктивна неспроможність створити жорсткі  замкнені системи будь-де (в економіці, мистецтві, мовознавстві та ін).

38. Проблема свободи і вибору людини в екзистенціалізмі

Екзистенціалізм (лат. ехіstentia - існування) - суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого виводяться з існування (екзистенції) людини.

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. - в Першій і Другій світових війнах. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм - це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдно­го з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Він працював на формування сильної - свободної та відповідальної - особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст.

Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер  і К. Ясперс,  французькі філософи Ж.П.Сартр, Г. Марсель і А. Камю.

Важливою рисою екзистенції є націленість на майбутнє, наявність у сучасному бутті проекту майбутнього. Екзистенція - це можливість бути іншим, постійний вибір між різними проектами майбутнього. У цьому виборі власного майбутнього, на думку екзистенціалістів, виявляється свобода людини. Сартр, який приділяв особливу увагу проблемі свободи, вважав, що вона є невід'ємною складовою людського існування. Свобода - це вибір самого себе, свого проекту і відповідальність за здійснений вибір. Людина, на його думку, абсолютно вільна, визнати залежність (детермінацію) її вчинків від природи, характеру чи навіть Бога - значить замахнутись на її свободу, на специфіку її екзистенції, звести її до стану речі. В будь-якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина може вибрати смерть, і в цьому вияв її свободи. Але, вибравши життя, вона повинна нести всю відповідальність, яка випливає з цього вибору. Сартра мало цікавлять соціально-політичні свободи. Головну увагу він приділяє екзистенціальній свободі. На екзистенціальному рівні, на його думку, вільний навіть раб, ніхто не в силі знищити можливості його вибору.

Абсолютизація свободи Сартром поставила під сумнів моральні цінності як соціальні регулятиви відносин між людьми. Якщо свобода конкретної особистості - це щось абсолютне і позитивне як вияв її екзистенції, то все, що її обмежує (в тому числі й моральні норми) набуває негативного значення. Прийняти зовнішню моральну норму означає підвести унікальне існування конкретної особистості під всезагальний закон, що рівноцінно втраті екзистенції. Для Ясперса і Марселя, які виходили з існування Бога, цієї проблеми не існувало. Для атеїста Сартра вона була дуже гострою. Щоб уникнути цього протиставлення, філософ оголошує, що людина сама є джерелом, критерієм і метою цінностей. Вона їх творить і вибирає поміж ними. У виборі моральних цінностей людині ні на що опертись ні на природу, ні на Бога. Вона приречена діяти на свій «страх» і «ризик». Звідси відчуття тривоги і відчаю. Людина самотня, покинута в світі, тривога і відчай - це плата за свободу.

39.Форми організації суспільного буття

Суспільство є системною сукупністю індивідів, які, взаємодіючи, перебувають у певних зв'язках і стосунках, забезпечуючи свою життєдіяльність. Ці взаємовідносини можуть набувати найрізноманітнішого змісту: демографічного, економічного, національного, професійного, політичного, світоглядного тощо, відповідно до чого формуються й певні об'єднання людей, різного рівня загальності (широти) — «соціальні спільності».

Соціальна спільність — реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є самостійним суб'єктом соціальної дії.

Вони існують реально, є буттєвою данністю, до того ж данністю не суми індивідів чи їх груп, а цілісністю, яка сама є джерелом власного розвитку. Вони характеризуються різноманіттям конкретно-історичних і ситуативно-зумовлених видів і форм. За часом тривалості існування — від кількох годин до тисячоліть, протягом яких проживають етноси, нації тощо.

З огляду на базову системоутворюючу ознаку соціальні спільноти можуть бути розподілені на територіальні, етнічні, демографічні, культурні та ін. Складна сукупність ознак дає підстави всі спільності поділити на два найзагальніші види: аморфні та групові.

Аморфні спільноти — це структурно нерозчленовані, доволі нестійкі утворення з розмитими межами, невизначеним якісним і кількісним складом, відсутністю чіткого принципу входження до них. Їм властивий ситуативний спосіб існування (вони утворюються і функціонують на основі та в межах певної конкретної діяльності, неможливі поза нею, а тому є нестійкими, плинними утвореннями). Аморфні спільноти характеризуються різнорідністю складу, їм властива міжгрупова природа, не беруть до уваги національні, класові чи інші групові особливості. Вони не можуть бути у складі ширших спільнот, їх структурними одиницями. Типовими зразками аморфних спільнот є учасники широких екологічних, політичних рухів тощо. Значно важливішою і суттєвішою різновидністю соціальних спільнот є соціальні групи — основна структурна одиниця суспільства, його «субкомпонент». Соціальна група — обмежена в розмірах спільність людей, виокремлених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної належності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у межах історично визначеного суспільства. Поняття «соціальна група» узагальнює сутнісні характеристики колективних суб'єктів суспільних зв'язків, взаємодій і відношень. Першим розкрив їх зміст Т. Гоббс («Левіафан»), назначивши соціальну групу як сукупність певної кількості людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною справою. Тобто соціальна група постає добровільним об'єднанням, які Гоббс поділив на упоряди. й неупоряд., політичні й приватні та ін.(братства, спілки, громадські організації, релігійні об'єднання, політичні партії тощо). Соц.групи характер.: стійка взаємодія, яка сприяє міцності та стабільності їх існування у суспільному просторі й часі; відносно високий ступінь згуртованості; чітко виявлена однорідність складу, тобто наявність особливостей, властивих усім індивідам, які входять до групи; входження у ширші спільноти зі статусом їх структурних утворень.Залежно від компактності, форми зв'язків і кількості учасників у соціальних групах прийнято виділяти внутрішні утворення: за розміром - мікросоціальні (малі), локальні (середні), макросоціальні (великі); за соціальним статусом - формальні (офіційні) та неформальні (неофіційні); за безпосередністю зв'язків - реальні (контактні) та умовні тощо. Розміри, структура і склад соціальної групи визначаються цілями, заради яких вона набула буттєвого статусу. Найпоширенішою є класифікація груп за розміром.

40.      40. Герменевтика: співвідношення істини та методу

Герменевтика (грец. – пояснювати, тлумачити) – філософський метод тлумачення та розуміння феномена культури, зокрема текстів, що враховує їх залежності від контексту культури, в якому вони існували, і від культури суб’єкта, який здійснює їх інтерпретацію.

Герменевтика головну увагу приділяє дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобуття та відмінностей від природознавства, намагається виявити спільне й відмінне у пізнанні та розумінні.

Представниками цього напряму в гносеології є X. Гадамер, Ю.Габермас, М. Гайдеггер, П. Рікьор та ін. Так, Гадамер виходить з того, що реально існують різні способи ставлення людини до світу, серед яких науково-теоретичне його освоєння є лише однією з позицій буття людини. Йдеться про те, що спосіб пізнання, пов'язаний з поняттями «наука», «науковий метод», не є єдиним чи універсальним. Істина пізнається не тільки й не стільки за допомогою наукового методу, найважливішими способами її розкриття є філософія, мистецтво та історія. X. Гадамер наголошував, що філософська герменевтика центральною своєю проблемою має розуміння як таке. Та й сама вона є універсальним аспектом філософії, а її головною метою є осягнення «дива розуміння», яке, в свою чергу, є способом існування людини, що пізнає, оцінює та діє. Такий універсальний спосіб оволодіння світом невіддільний від саморозуміння інтерпретатора. За своєю суттю розуміння є пошуком сенсу. Розуміння світу людиною та порозуміння між людьми, на думку Гадамера, відбувається у царині мови, яка є специфічною реальністю.

X. Гадамер всіляко акцентував на діалогічному характері герменевтики як логіки питання та відповіді. Він намагався поєднати масштаби філософської герменевтики з платонівсько-гегелівською раціоналістичною діалектикою.

41. Методологічні концепції структуралізму і пост структуралізму

Структуралізм і постструктуралізм досліджували філософське та гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму (К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М.-П.Фукс) головну увагу приділяли структурі зазначених видів знання, то постструктуралісти (Ж. Дерріда, А. Дельоз та ін.) намагались усвідомити структуру та все «позаструктурне» у знанні під кутом зору їх генези та історичного розвитку. Обидва підходи вивчали специфіку та методи гуманітарного знання, загальні механізми його функціонування, відмінності від природничого знання, єдність синхронного та діахронного в пізнанні содіокультурних утворень (мова, мистецтво, література, мода тощо).

Якщо структуралісти вважали, що в дослідженні зазначених явищ структура є об'єктивнішою, важливішою та передує історії, то постструктуралісти схилялись до протилежної точки зору. Вони намагались подолати агностицизм, неісторизм своїх .попередників, виявити та проаналізувати парадокси, які виникають у процесі об'єктивного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур.

Водночас вважають, що об'єктивність, метод, науковість не мають значення і не є метою пізнавального процесу. А сам пізнавальний процес неможливий без суб'єкта з його бажаннями, уявою та іншими особистісними якостями, без яких, відповідно, неможливе і пізнання.

42. Особливості та основні етапи розвитку філософської думки в Україні

Особливості філософської думки в Україні:

1.         Наскрізна тема - «філософія серця». Тут «серце» - своєрідний центр, місцезнаходження думки, віри, волі та любові (Іларіон, Володимир Мономах, М.Гоголь, Кирило Ставровецький, Г.Сковорода, Памфіл Юркевич).

2.         Домінування екзистенційно-антропологічного спрямування філософського знання ( філософія часів Київської Русі, Г.Сковорода, період романтизму - Кирило-Мефодіївське братство: Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров...)

3.         Релігійна (християнська) забарвленість (філософія часів Київської Русі, домінування теології у перший період історії Києво-Могилянської академії, світ символів, або Біблія Г. Сковороди, мотиви, образи із христової віри Кирило-Мефодіівського братства та ін.)

4.         Провідне місце посідає національна ідея (М.Гоголь, Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров, П. Юркевич, М.Драгоманов, М.Грушевський, І.Франко, Д. Донців, В.Липинський...)

Аналіз історії філософії в контексті культури України передбачає її періодизацію, що ґрунтується на врахуванні змін історичних типів національних культур. З огляду на це в розвитку української філософії можна виокремити 3 основних періоди:

1.        Припадає на час існування Київської Русі (XIст.-сер. XIVст.). Філософська думка цього періоду є адекватним відображенням греко-слов'янського, християнського типу культури з притаманним йому акцентом на проблему «людина-Бог», крізь призму якої осмислюються граничні підстави людського існування. В цей час філософія ще не виокремилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу, тому історико-філософський аналіз цієї доби може проводитись переважно на рівні філософської культури українського народу. Філософські центри : Київ, а потім Галич. Твір: «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона;

2.        Пов'язаний із часом козаччини (XVI-XVIIIст.). У XVIст. в Україні запроваджується масове книгодрукування, розгортається діяльність Острозького центру. На XVII ст.. припадає розквіт діяльності православних братств, заснування Києво-Могилянської академії. Українська культура цієї доби характеризується як бароко. В колі проблематики акцент переноситься на проблему «людина-Всесвіт». Поряд з питаннями етики і філософії історії чільне місце відводиться діалектиці, логіці, метафізиці, натурфілософії. В культурі українського народу формується професійна філософія як специфічна сфера теоретичного мислення. Найвиразнішим виявом цього є філософія професорів Києво-Могилянської академії, Центри філософії: Острог, Львів, Луцьк, Київ. Вершиною досягнень у галузі філософської думки в Україні цього часу є філософія Г.Сковороди.

3.        Формується в межах культури романтизму (XIX - І пол. XXст.). Проблема «людина-нація», започаткувала розробку національної ідеї. Поряд розвивається професійно-філософське знання - філософія П.Юркевича. Філософія цього періоду більше зумовлюється зв'язком філософії з художньою літературою (оскіьки в романтизмі переважає словесна творчість, письменство). Філософські центри: на поч.. XIX ст.. на сході України, у Харкові, переміщуються до заходу, до Києва та Львова.

Звичайно, 3 типи філософської культури - греко-словянський ( християнський), бароко і романтизм - не вичерпують розмаїття філософського життя у досліджуваний період. На І етапі з панівною культурою взаємодіють філософські ідеї, що тяжіють до прадавніх, східнослов'янських міфологічних уявлень, а в XIV - XV ст. - і перед ренесансні ідеї ( ісихізм). II період позначається взаємодією ренесансних, реформаційних ідей, а також ідей раннього Просвітництва. У III періоді визначальним є взаємодія романтичної та просвітницької філософій.

43. Кордиоцентризм філософії Г.Сковороди

Мета самопізнання, з погляду Г.Сковороди, не може бути реалізована як інтелектуальний акт, вона втрачає гносеологічний характер. Надприродна реальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є насамперед життєвий цикл, що концентрує в людську енергію саморозвитку. Тому органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є актом любові. Діалог Г.Сковороди «Наркісс», присвячений проблемі самопізнання, - це розповідь про історію кохання. В міфі про закоханого в себе Нарциса автор убачає найбільш адекватний символ, що передає ідею самопізнання: «Хочете ли... влюбитеся в самого себе? Узнай же себе! Самопізнання - справа серця, яке «єсть корень и существо. Всяк єсть тем, чье серце в нем». Серце як сукупність почуттів, бажань, прагнення, як «осереддя» людини є тією силою, «В которой единственно состоит жизнь и живот наш». Серце Г.Сковорода розглядає передусім як духовну субстанцію, що є основою людського буття і джерелом життєдіяльності людини. Оскільки духовну субстанцію і джерело діяльності утворює в людині Бог, філософ часто ототожнює серце з Богом або Словом Божим. Це утворює метафізичний аспект розуміння серця. З погляду ж етико-морального вчення Г Сковороди, істотним є розрізнення мислителем «совершенного сердца», яке притаманне людині, що вже здійснила акт перетворення, очистилася від гніту тлінності й застигла у вільному прагненні до подібного собі «безначального начала», і серця «старого». В цьому розумінні філософ потрактовує народження нового і смерть старого серця, брак серця, вбивство серця тощо. Філософія серця, спираючись на платонівську і християнську традицію, активно розробляє в українській філософській думці і чи не найяскравіше репрезентована у вченні Г.Сковороди.