Шпаргалкаи по "Філософії"

33. Філософські проблеми фрейдизму та їх історична доля

Психоаналіз Зиґмунда Фрейда (1856—1939) - один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

Фрейд вбачав за вчинками людей і явищами культури несвідоме, насамперед статеві потяги. Людину він трактував переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення й агресії, а культуру - як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини.

Досліджуючи неврози (психічні зриви), Фрейд дійшов висновку, що причини їх коріняться у сфері підсвідомого. Заслуга Фрейда полягає в тому, що він зробив його центром свого аналізу, намагався розкрити механізми взаємодії несвідомого і свідомого. Людську психіку він розглядав як динамічну систему, що складається з «Воно», «Я» і «Над-Я». «Воно» - біологічні поривання людини, націлені на задоволення, нехтуючи норми культури (виявляється у снах, неконтрольованій фантазії, обмовках). «Над-Я» — засвоєні людиною ще з дитячого віку моральні норми, культурні цінності, які стали регулятивними чинниками її свідомості (совість). «Я» ніби затиснене між цими крайніми полюсами - біологічним і культурним. Його функція полягає в усуненні протиріччя, пошуку шляхів цивілізованого задоволення біологічних потреб.

Концепція психоаналізу виявила важливі моменти людської психіки. Психоаналіз, хоча він і є суто терапевтичним методом, ґрунтується на певному філософському розумінні людини і культури. Культуру Фрейд інтерпретує як репресивну силу. Людині, на його думку, від природи притаманні потяги до кровозмішення, канібалізму та кровожерливості (прагнення вбивства). Культура наклала табу (заборону) на ці потяги. Еволюція людини полягає в тому, що зовнішні табу поступово засвоюються і стають внутрішніми нормами. Однак і в сучасному суспільстві, на думку Фрейда, ці явища не до кінця подола­ні, проявляються в невмотивованій агресивності тощо.

На основі психоаналізу Фрейд пропонує свою концепцію релігії. На його думку, релігія багато зробила для гамування антисоціальних потягів людей, однак її час минув. Вона відповідала дитячій стадії розвитку людства. Однак людство дорослішає, і релігійні пояснення виникнення і суті моральних норм стають, на думку Фрейда, на перешкоді їх вдосконаленню. Фрейд не розумів, що функції релігії та віри в житті суспільства принципово відмінні від функцій науки і розуму.

Концепція психоаналізу внутрішньо суперечлива. З одного боку, розум (свідоме) постає лише як маска несвідомого, як щось позбавлене самості, а з іншого - свідоме здатне перемагати несвідоме, тобто наділене самістю. Загалом Фрейд розпочав нову епоху в розумінні людини, яка виходить з динамічної напруги між біологічними і соціокультурними чинниками в людині. Його концепція характеризує культуру XX ст.

34. Історичні трансформації позитивізму

Позитивізм - філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «метафізичному», або спекулятивному, яке виходить за межі фактів. Він не тільки занурює філософію в наукову проблематику, а намагається і розбудувати філософію на основі критеріїв науковості, характерних для природознавства. Видозмінюючись, він багато в чому визначив духовне обличчя людства сучасної епохи, яку характеризує розвиток науки і техніки.

Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень: 1) справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного; 2) наука, яка вивчає факти, є всемогутньою, не існує меж науковому пізнанню; 3) суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія; 4) розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

Представниками «першої хвилі» позитивізму є французький мислитель і засновник позитивізму О.Конт і англійський мислитель Г.Спенсер. Під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване на зразок природознавства. Вироблені природознавством критерії науковості та методи пізнання він розглядає як ідеал науки.

Позитивізм у розумінні відношення філософії та науки в стислій формі повторив розвиток їх взаємозв'язків протягом тисячолітньої історії. Історично на першому етапі філософія мислилась як наука наук, як перша наука. Починаючи з Нового часу, у зв'язку зі становленням окремих наук, роль філософії у ставленні до науки все більше зводилася до методології наукового пізнання. Така трансформація співвідношення філософії та науки відбулась і в позитивізмі. Якщо Конт і Спенсер мислили філософію як своєрідну інтегральну «синтетичну» науку, то їх спадкоємці - представники «другої хвилі» позитивізму (махізм і емпіріокритицизм), усвідомивши марність подібних прагнень, звели філософію до методології наукового пізнання.

До «другого» позитивізму прийнято відносити близькі за змістом філософські погляди відомого австрійського фізика Е.Маха і швейцарського філософа творця емпіріокритицизму Р.Авенаріуса. Обидва вони мислили в руслі ідей і настанов позитивізму: філософію замикали на наукове знання (емпіричне й описове), на неї поширювали критерії науковості, вироблені для точної емпіричної науки. Так, філософію Мах зводив фактично до методології наукового пізнання. Саме пізнання він (як і Авенаріус) розглядав як процес прогресивної адаптації людини до середовища (інтерпретує його як біологічно доцільне явище). Вважав, що основою наукового знання є не факти, а відчуття.

35.Структура теоретичного знання і методи теоретичного дослідження

Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання - збагнення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів. Теорія оперує ідеалізованими об'єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде тіло, ідеальний тип, матеріальна точка та ін. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими засобами: абстрагування, ідеалізація, синтез, дедукція.

Теоретичне дослідження шукає ствердження правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди теоретично навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації.

Структурними компонентами теор.пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, теорія. Проблема – форма знання, змістом якої є те, що пізнане людиною, але потребує свого пізнання. Це знання про незнання. Вона є процесом. Гіпотеза – форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення. Теорія – найрозвинутіша форма наук.знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв’язків певної сфери дійсності. Теорія повинна відповідати вимогам : несуперечливості та спростовності. Важливим елементом теорії є закон. Закон – об’єктивний, істотний, необхідний сталий зв’язок або відношення між явищами. Методи: формалізація - відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння., аксіоматичний – спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом та гіпотетико-дедуктивний – спосіб теор.досл., що передбачає створення системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти.

36.Козловський П. ”Постмодерна культура: суспільно-культурні наслідки технічного розвитку”

Технократичне мислення та технічні поняття значною мірою визначають порядок життя та самоусвідомлення сучасного суспільства. Наука і техніка – суттєві ознаки цивілізації. Технічний детермінізм у розумінні культури викликає два заперечення: економічне і логічне. В межах технологічного детермінізму культура тлумачиться так, ніби змальовані в категоріях “техніки” і “культури” об’єкти належать до принципово різних царин дійсності. З гідно з цим, техніка ґрунтується на засадах матеріального, а культура – на духовного світі. Однак техніка є феноменом не лише матеріального, але одночасно і духовного. Вона ні в якому разі не є поза культурним дійовим фактором сусп.розвитку. Техніка, за Арістотелем, пов’язана з розумом та істинним знанням, вона є формою розкриття істини. обидві форми наукового, наука і техніка, є засобами розкриття прихованого. Хоч техніка зумовлена культурою сусп-ва і належить до неї, розрізняють технічне і культурне ставлення людей до речей. Культура походить від лат.кореня cultura і озн.турбота, піклування. Культура є турботою, доглядом за тим, що може існувати і без культури. Техніка є витвором того, що взагалі не могло існувати без людини. Техніка створює артефакти, культура довершує природне чи новостворене. Техніка висвітлює перед нами лише ту частину людини чи речі, на яку спрямовані практичні інтереси знання та справи, що вивільняють нас. Культура допомагає розгорнути усьому тому, що прагне стати існуючим у дійсності та втілитися у власний образ. Культура, на противагу техніці, орієнтується на контекстуальність та полідоцільність. У суспільному розвитку техніка не виступає звичайним фундаментом та “жорстким каркасом”, а культура – надбудовою та “духовним наповненням”. Культура та техніка є одночасно і фундаментом і надбудовою, так як культура має матеріальний вимір, а техніка – духовний. Культура є те, що людина робить з собою та зі своїм світом, а також те, що вона при цьому  думає і говорить. Техніка також віддзеркалює нас і наш світ. Вона належить до людської культури. Культура – це те, що стосується дій людини, її взаємовідносин з іншими людьми та  природою. Весь навколишній світ зумовлений культурою. К- спосіб життя народу, включаючи його історію та життєвий простір. К.сус-ва охоплює такі форми організації, як лад, інституції, звичаї та звички, мовні та символічні форми пояснення світу. К.вказує на змістовні ознаки. Речі є носіями культ.сенсу, який вони передають, хоча цей культ.сенс може бути досить віддаленим від власного значення речі. Поняття “культура ”охоплює все те, що виникає, зберігається і передається як культурний феномен шляхом організації та тлумачення життєвого світу людей. Функціонально орієнтований варіант поняття К.соціологія культури створюють символи та зразки поведінки, функціонально адекватні завданню, значенню і порядку культури. Повсякденна життєдіяльність вважається природною і докультурною, а техніка здається повсякденній свідомості докульт.предметним феноменом. Повсякденна свідомість підмічає той факт, що ознака “культурний” має на увазі певний рівень розвитку людського буття і служить об’єктивацією бажання цього розвитку. Розрізняють в культурі такі поняття : суб’єктивний, об’єктивний і абсолютний дух. Культура на лежить до суб’єктивного духу, її об’єктивним втіленням в інтистуціях та механізмах є об’єктивний дух, до якого модна віднести і державу. Абсолютний дух підпорядковує собі релігію і рел.філософію, він претендує на надійність і тотальність тлумачення світу і життя.

Сучасне усвідомлення культури харак. двома протилежними теоріями епохи. Одна – розглядає епоху як епоху модерну, яка ще не втілила в життя свій проект, інша- вбачає в суч. епосі постмодерн, який не тільки зберіг характерні імпульси модерну, а й розвинув їх до нового синтезу субстанційності та нових технологій. Модерн переходить в постмодерн (А.Тойбні). Вичерпність фізичної енергії вказує на початок постмодерну. Вона має не лише проблематичний аспект, а й зцілює. Поняття постмодерну містить і собі момент визволення. Він виводить за межі усталеної будови філософії і її триступеневої системи: античність, середньовіччя і Новий час. Він сприяє продовженню часу. Постмодерн є стримування того, що власне повинно наступити після краху швидкого історико-філофського сподівання утопізму епохи модерну: загибелі. Епоха- постмодерну – це час, що залишає людину напризволяще, коли дійсно настає занепад. А модерн упадає з одного екстремального стану душі в інший. Прогресивною формою християнської свідомості є гностична. Постмодерн мусить віднайти нові синтези між раціоналізмом і ірраціоналізмом.

Види постмодерну: пізній модерн чи трансавангард; постмодерн як анархізм стилю і термінів думки; постмодерн як постмодерний класицизм в архітектурі і постм.есенціалізм. Постмодерн харак.: 1) контекстуальність: взаємопроникнення царини життя та символізації культури в оповідальній мові знаків; 2) плюралізм релігійного, утилітарного та культурного знання в культурі знання; 3) духовно-тілесний реалізм як теорія цілісної дійсності; 4) субстанціальні теорії особистості, суттєва свобода, здатна до змін ідентичність; 5) органічні теорії; 6) духовно- та природничо-наукові теорії господарства; 7) соціально-культурний розв’язок “антпропоморфізм”. Наука в постмодерні втратила свою роль конституюючої структури світу. В постмодерні переважає критичне та інструментальне наукове розуміння, наукові методи: розуміння і пояснення; ставлення до метафізики – метафізичне ядро світу визначається наукою; форми знання – плюралізм корисного, культурного, релігійного знання. В постмодерні онтологічна модель – реалізм; рівні реальності - три складові: механічна, каузальність, телеологія приоди та духу; відносини тіло-душа тіло, як поле для виявлення душі. Потсмодерн – епоха пере відкриття суб’єктивного світу людини, її “Я”. Культура – самотлумачення суспільства та тлумачення людської суб’єктивності. Кожна культура має у своєму розпорядженні певне тлумачення людського “Я”. Суб’єктивність людини – це її самодіяльність, а не результат становлення у процесі праці. Постмодерна теорія суб’єктивності визначає її як ентелехіальну монаду. Людина – монада: її сутністю є єдність та унікальність. Свобода – це особистий вибір, людини повязана із суб’єктивним світом особистостей. Найбільш суттєвими для вибору є ті концепції, які виходять за межі ідеї епохи модерну.

Культура мусить творити контекст, основу сенсу, з яким може бути пов’язане прийняття індивідуального рішення. Контекст культури, цілісність сенсу та життєвого світу повинні змінюватися, підпорядковуючи собі зміни суб’єктивного світу. Органічний культурний розвиток – це цілісний розвиток усіх складових частин культури у їх часовій та просторовій гармонії від периферії до центру. Осмислення культури мусить орієнтуватися на модель життя та модель органічного та інтегрального розвитку як периферії, так і центру, а не на технічну модель простої прогресії.

Конституювання особистості в постмодерні – субстанційне: “Я” як Pneuma; культура постає тут як засіб піклування про себе; здійснення свободи відбувається за допомогою відповідального творення свого “Я”; акцентування уваги на незворотності; концепція ідентичності базується на перетворенні особистості.

37. Філософія  постмодерну (загальна характеристика)

Термін постмодерн з'явився ще у 60-ті роки для позначення новацій у архітектурі, літературі й мистецтві, а також у технологічній, соціально-економічній, політичній сферах. Філософського значення він набуває у 80-ті роки у працях Ж.-Ф. Ліотара. який переносить дискусії з постмодерну у сферу філософії.

У найзагальнішому плані філософія постмодерну проголошує орієнтацію на подолання тривалого домінування у філософському мисленні раціоналізму й монізму. Постмодерністи проголошують, що вони «занурюють світ» у зовсім інший «стазіс» (грец. – стояння, нерухомість), у якому розум звільняється від претензії на тотальне панування; філософія проголошується «терапевтичним мистецтвом», яке звільняє свідомість від настанов минулого. Філософія має бути плюралістичною і толерантною до всього відмінного. Звідси проголошується принцип нової філософії (постмодерну): «На цьому стою, але можу як завгодно».

Будучи плюралістичним, постмодерн не шукає нового синтезу, але орієнтується на породження відмінностей (Ж.Дельоз), форма та існування яких - це гра з іншими відмінностями, причому правила гри не задаються ззовні, а створюються довільно в ході самої гри («грає сама гра», як говорив Г.-Г. Гадамер). Плюралістичність постмодерну виявляється і в тому, що він протистоїть інтернаціональному стилю і сцієнтизмові і взагалі дезавуює культуру Цілого і Єдиного. Постмодерн не проти віри у будь-яку ідею, але він проти привілеїзації якоїсь однієї (чи кількох) ідеї, проти проголошення анафеми всім іншим - альтернативним - ідеям.

Постмодерністи виступають проти «асиметричності» діалогу. Так, зокрема, Дельоз і Гваттарі критикують Фрейда за «асиметричність» діалогу лікаря-психіатра з пацієнтом. Цей діалог має будуватися на паритетних засадах. Тому божевілля є просто нестандартною відповіддю на ситуацію, що суперечить сталому (стандартному) символізму. На те пропонується шизоаналіз - аналіз, заснований на вірі в те, що знання не вичерпуються визначеними наперед функціонально-системологічними категоріями. Тому «шизоаналіз» є повною інверсією «ортодоксального психоаналізу». Отже, філософія постмодерну має бути аномальною, має виривати нас із status quo, має допомагати нам ставати новими істотами (Р.Рорті).