Философия науки

Відносна самостійність теорії (в аспекті практики) пояснюється, крім іншого, тим, що між нею й практикою є посередні ланки. Згадаємо, які це ланки: з одного боку, це емпіричне пізнання, з іншого боку - духовно-практичне, або нормативно-регулятивна, методологічна ланка. («Духовно-практичне» – це не «духовне» плюс «практика», а духовне, безпосередньо націлене на практичну реалізацію. Тут «практичне» у порівнянні з теоретичним і емпіричним у межах абстрактного мислення).

У сфері теоретичного досягається вільний (тобто незалежний від конкретного рівня практики) пробіг думки, її вихід за межі границь цієї практики.

Аналізуючи історію науки, В. С. Стьопін переконливо розкрив цю неминучу й дуже коштовну для науки свободу теоретичного пізнання стосовно фізичного експерименту. Він показав, що наука може одержувати нові знання й без безпосереднього звертання до експерименту, минаючи безпосередню практику (найпростіший приклад: застосовуючи правила додавання, можна було б одержати навіть таке велике число, як мільйон, хоча відлік реального мільйона предметів виявляється в практиці досить складною, а часом і неможливою справою). Науковому пізнанню властиве випереджальне відбиття практики. У розвиненій науці складаються різні шари пізнання, кожний з яких має свої можливості прогнозування предметних відносин майбутньої практики. Чим далі знаходиться відповідний шар від реального виробництва, тем менш конкретним стає прогноз майбутнього, але за рахунок цього досягається більше випередження наявної практики («Наукове пізнання як «випереджальне відбиття» практики» // «Практика й пізнання» – М., 1973. С. 226).

Досить переконливо можливість розбіжності теорії й практики (у плані відставання практики від теорії й появи практичних недорозумінь) у нашій літературі показана Б. А. Вороновичем (Див.: «Філософський аналіз структури практики». С. 181-199). Причини такої розбіжності він ділить на об’єктивні й суб’єктивні. Стосовно останніх він пише, що вони виражаються у впливі особистості, її волі й знань на протікання практичного акту, оцінку його результатів. Суб’єкт може робити негативні для практики й теорії ірраціональні дії. І розвиток практики пов’язаний з подоланням помилок, з подальшою раціоналізацією буття.

Якщо практика є критерієм істинності теорії, то справді наукова теорія є критерієм правильності практики.

Пріоритетність теорії не потрібно, однак, розуміти як абсолютизацію ролі теорії відносно практики. Якщо й був зроблений акцент
на її прогнозування, який коригує функції, то з метою кращого бачення необґрунтованості позиції, що містифікує теорії. Теорії бувають різні. Коли ми вели мову про теорії, то мали на увазі, звичайно, справді наукові теорії, тобто, що відповідають комплексу критеріїв науковості, у першу чергу принципу об’єктивності (що означає й волю від політичних і інших суб’єктивних впливів). Можливі, однак, і досить раціоналістичні теорії із серйозною заявкою на глибоке розкриття об’єктивної діалектики предмета дослідження, але в той же час по-своєму інтерпретуючи якісь важливі моменти цієї діалектики. Теорії створюються живими людьми, що живуть часом у дуже складній соціальній обстановці, і від неї повністю відволіктися вченому буває не так просто. До того ж сама теорія безпосередньо виростає не із практики, а з емпіричного знання. Теорія як відносно вільна мисленнєва конструкція може, звичайно, іти попереду свого емпіричного підґрунтя. Але вона може й не відчувати глибинних процесів, що завуальовані за емпіричним матеріалом. Ненаукові або антинаукові теорії взагалі відірвані від реальної практики й у цьому сенсі дійсно «відстають» від практики.
Практика й пізнання, практика й теорія взаємозалежні й впливають один на одного. Їхнє взаємовідношення містить у собі протиріччя. Боки протиріччя можуть перебувати в стані відповідності, гармонії, але можуть приходити й у дисгармонійний стан, що доходить до конфлікту. Один з боків може відставати від розвитку іншої, що є природнім вираженням протиріччя між ними; подолання цього протиріччя може вести до нового рівня їхнього співвідношення. На цьому шляху досягається розвиток і теорії, і практики.

2. Когнітивне й ціннісне

Процес пізнання у дійсності відбувається не в «чистому» вигляді. У своїй основі цей процес, звичайно, є уявний, логічний рух до сутності об’єкта й у даному відношенні логіка пізнання диктується логікою об’єкта. Але дискурсивний рух, націлений на об’єкт, ускладнюється актами, що постійно включаються в пізнання, оцінок, що допомагають або, навпаки, що ускладнюють пізнавальний процес. Когнітивне (знання, пізнання) виявляється пов’язаним з «ціннісним», як і з «практичним». Процес пізнання завжди пов’язаний з оцінками.

Уже при конкретно-чуттєвому пізнанні об’єктів відбувається їхнє  порівняння й виділяються подібні або, навпаки, несхожі їхні ознаки, властивості. Ще більшою мірою ці операції відбуваються при створенні абстракцій. Тут свідомість індивіда, подібно автоматичному обладнанню, реєструє те, що є в самих предметах і процесах незалежно від відношення до них суб’єкта. Це – теж оцінка, але цілком обумовлена об’єктами, наявністю в них загальних і специфічних ознак, даних «від природи», незалежно від індивіда. Від останнього виходить активність, що формує почуттєві вистави або поняття. Але навіть тут при сугубо об’єктивному на перший погляд підході, виявляється що суб’єкт виділяє те, що йому «потрібно», що йому «важливо», «цікаво» і т.п. Такі оцінки спрямовані не стільки на об’єкт, скільки на самого індивіда, його потреби, духовні запити. Вони виражають відношення людини до об’єкта, його властивостей. У пізнанні ці оцінки зливаються з «об’єктними», але їх можна й потрібно відмежовувати, оскільки вони специфічні й виражають новий бік відносно суб’єкта до об’єкта. Вони нерозривно пов’язані із цінностями людини, із ціннісним відношенням людини до об’єкта.

Пояснимо зміст поняття «цінність». – це (див.: Дробницкий О. Г. «Цінність» // «Філософська енциклопедія». Т. 5. М., 1970. С. 462) поняття, що позначає, по-перше, позитивну або негативну значущість якого-небудь об’єкта, на відміну від його екзистенціальних і якісних характеристик (предметні цінності), по-друге, нормативний, оцінний бік явищ суспільної свідомості (суб’єктні цінності). До предметних цінностей належать: природнє благо й зло, ув’язнені в природних багатствах і стихійних лихах; вартість продуктів праці (корисність взагалі); соціальні благо й зло, що містяться в суспільних явищах; прогресивне або реакційне значення історичних подій; культурна спадщина минулого, що виступає у вигляді предметів багатства сучасників; значення наукової істини; моральні добро і зло, естетичні характеристики природних і суспільних об’єктів і творів мистецтва. Суб’єктні цінності: суспільні настанови, імперативи й заборони, мета й проекти, виражені у нормативній формі (про добро й зло, справедливість, прекрасне й потворне, про зміст історії й призначення людини, ідеали, норми, принципи дії).

Насамперед очевидно, що такі явища, як, наприклад, зло, соціальна несправедливість або політична реакційність – не цінності. Навряд правомірним є їхнє трактування в якості «корисних» з погляду особистісної (хоча для окремих осіб це може бути вигідним і корисним) і з погляду соціального прогресу. Не можна всяку значущість інтерпретувати як цінність. «Цінність є позитивна значущість або функція тих або інших явищ у системі суспільно-історичної діяльності людини. Цим самим ми обмежуємо сферу цінності, розуміючи її як одну з форм значущості. Явища, що відіграють негативну роль у суспільному розвитку, можуть інтерпретуватися як негативні... Ціннісним є все те, що включається в суспільний прогрес, служить йому» (Шулік А. М. «Діалектика суб’єкта й об’єкта в пізнанні». М., 1982. С. 107-108).

Друге міркування пов’язане з питанням: чи правильно буде висувати предметні цінності на передній план, уважаючись, що, наприклад, продукти праці (товари) «первинні», а уявлення про призначення людини як суб’єктної цінності – похідне? На нашу думку, відношення між цими групами цінностей потрібно поміняти місцями, уважаючи, наприклад, матеріальні цінності похідними від цінностей життєвого плану. На наш погляд, переконливим є трактування даного моменту І. С. Нарським. На його думку, матеріальні блага є лише засобом руху до справжніх цінностей. Справжні ж, найголовніші цінності – це людина, щастя людини, воля, добро й т.п. «Те, що двозначно іменують матеріальними «цінностями», – зауважує він, – не є аксіологічними цінностями. Вони тільки засіб реалізації цінностей, але зовсім очевидно, що їхня оцінка людьми визначається, зокрема, характером переживання людьми власне цінностей, які впливають на відношення людей до землі, верстатів, машин, взагалі до засобів виробництва» («Діалектичне протиріччя й логіка пізнання». М., 1969. С. 214).

В останнє десятиліття у філософській літературі відбувався процес розширення «арсеналу» цінностей. Під цінністю стали розуміти більш широке коло явищ, ніж раніше. Як відзначає Л. А. Микешина, під цінностями сьогодні розуміють не тільки моральні й естетичні ідеали, але, по суті, будь-які феномени свідомості, що мають ту або іншу світоглядно-нормативну значущість для суб’єкта й суспільства в цілому. Внаслідок цього відбулося істотне розширення й поглиблення аксіологічної проблематики й зокрема поняття «пізнавальне – ціннісне». Ціннісне в теоретико-пізнавальному контексті, пише Л. А Микешина, це, по-перше, протилежне когнітивному відношенню до об’єкта, тобто відношення емоційно забарвлене, що містить зацікавлення, установки й т.п., що сформувалися в суб’єкті під впливом ціннісної свідомості (морального, філософського, релігійного й ін.) і соціокультурних факторів у цілому. По-друге, це ціннісні орієнтації усередині самого пізнання, тобто власне логіко-методологічні параметри, на основі яких оцінюються й вибираються форми й способи опису й пояснення, доказу, організації знання й т.п. (наприклад, критерії науковості, ідеали й норми дослідження). По-третє, цінності в пізнанні – це об’єктивно існуючі предметні знання (факт, закон, гіпотеза, теорія й ін.) і ефективне операціональне знання (наукові методи, регулятивні принципи), які саме завдяки істинності, правильності, інформативності є значущими і цінними для суспільства («Ціннісні передумови в структурі наукового пізнання». М., 1990. – С. 39). Процес орієнтації на цінність пов’язаний з оцінкою.

Оцінка складається з акту порівняння (властиво оцінки) і рекомендацій до відбору (вибору) того, що приймається за цінність. Той, хто оцінює, формує судження про корисність або шкідливість, правильність або неправильність, необхідність або непотрібність того, що оцінюється. Оцінка так чи інакше пов’язана із практикою в широкому розумінні цього слова (як суспільно-історичною практикою людства). Але практика в будь-якій своїй формі й на будь-якому рівні теж припускає оцінку й породжує оцінку. Практика, будучи опосередкована через потреби,зацікавлення й мету, спрямовує увагу на те, що корисно для задоволення інтересів суб’єкта.

Оцінка означає вибір, а вибір веде до дії. Оцінка організує практичну діяльність. Цінностно-оцінне відношення суб’єкта до об’єкта по суті своїй відрізняється від когнітивного. При пізнавальному підході об’єкт виявляється сам по собі, в абстракції від суб’єкта, що пізнає, у своїх власних вимірах; при ценнісно-оцінному ж підході виявляється відношення предмета або процесу до суб’єкта, відношення до них суб’єкта; тут суб’єкт не відволікається від своїх переживань, емоцій, а, навпаки, прагне їх урахувати, опирається на свою особистісну, емоційну реакцію на те, що пізнається; в емоціях суб’єкт ніби зливається з об’єктом. Як говорив І. Кант, один, дивлячись у калюжу, бачить у ній бруд, а інший – віддзеркалювані в ній зірки.

Але диференціація оцінок проявляється не тільки в різних суб’єктів; вона може мати місце й у того самого суб’єкта. Можливі, а часом і необхідні переоцінки явищ тим самим суб’єктом у зв’язку зі зміною обставин або під впливом накопиченого особистого досвіду. Переоцінка необхідна також через розвиток об’єкта. Переоцінка обумовлюється також і розвитком самого суб’єкта, зміною обсягу його інформації про об’єкт, його життєвого досвіду, соціальної позиції й т.п. Переоцінки бувають кон’юнктурними, суб’єктивними, але найчастіше вони є результат об’єктивно-закономірного процесу й незмінної орієнтації суб’єкта на вищі ціннісні ідеали. В усіх випадках пізнання й переоцінка взаємозалежні.

Отже, у реальному процесі взаємодії суб’єкта й об’єкта когнітивне й ціннісне тісно зв’язані між собою: оцінка ґрунтується на знанні, а пізнання на оцінці.

Питання для самоконтролю

Поясніть сутність і структуру практики в процесі наукового пізнання.

Чому, на Вашу думку, лише три разом узяті ознаки – цілеспрямованість, предметно-чуттєвий характер і перетворення матеріальних систем – утворюють практику як гносеологічний феномен?

Розкрийте сутність взаємовідношення суб’єктивного й об’єктивного в структурі практики. Що є визначальним при цьому?

Поясніть, на які види залежно від суб’єкта діяльності поділяється практика?

У чому полягає загальний стратегічний рух суб’єкта від явища до сутності, від сутності одного порядку до більш глибокої сутності, а потім від сутності до явища при різноманітних форм пізнання?

Як Ви розумієте твердження про пріоритетність практики
в одних відносинах і пріоритетності теорії (або знання) в інших відносинах?

У чому виявляється з’вязок когнітивного (знання, пізнання) з «ціннісним» і з «практичним»?

Чому, на Вашу думку, під цінностями сьогодні розуміють не тільки моральні й естетичні ідеали, але, по суті, будь-які феномени свідомості?

Теми рефератів

1.       Наукове пізнання як відбиття практики.

2.       Ціннісні передумови в структурі наукового пізнання.

3.       Ціннісне в теоретико-пізнавальному контексті.

4.       Філософський аналіз структури практики.

5.       Цінність як позитивна значущість або функція тих або інших явищ у системі суспільно-історичної діяльності людини.

6.       Взаємозалежність практика й пізнання, практики й теорії.

Тема 2. Моральний вибір і моральна відповідальність науковця

Мета: допомогти студентам зрозуміти взаємозв’язок науки і етики, сутність наукового етосу, визначити моральні  критерії наукового пошуку і відповідальності вченого

План

1.      Наука і етика: межі взаємодії

2.      Науковий етос і моральний вибір вченого

3.      Свобода наукового пошуку і соціальна відповідальність вченого

1. Наука і етика: межі взаємодії

В XXI вік людство приходить з вражаючими науковими досягненнями. Збулися прогнози Вернадського, і наукова думка перетворилася на планетне явище. Її дія на людське співтовариство настільки переконливо і грандіозно, що представляється нам однією з найбезпосередніших очевидностей. Але, не дивлячись на це, людство в особі представників науки і широких мас вступає в третє тисячоліття з великою тривогою і заклопотаністю. Світ став небезпечний для життя людини, локальні війни, терористичні акти, найвитонченіші форми вбивств, що знижують цінність людського життя, – ось що перед людиною сьогодні, викликаючи відчуття страху за майбутнє.

Чи подолає людство цю трагічну реальність або воно приречено на самознищення? З чим пов’язана втрата людством основних етичних принципів існування? З приводу причин цієї ситуації висловлювалися і висловлюються різні думки. В основному можна виділити дві точки зору з цього питання. Одні пов’язують втрату моральності з неприборкною пристрастю певної частини людства до володіння, примноження свого капіталу, з прагненням «мати, а не бути» (Е. Фромм). Інші, а їх більшість у всіх лихах людства звинувачують науку, науково-технічний прогрес.