Философия науки

В основі цих різноманітних форм пізнання, їх змінюваності й взаємодоповнення (пізнання йде, наприклад, не тільки від емпіричного до теоретичного, але й від теоретичного до емпіричного) лежить загальний стратегічний рух суб’єкта від явища до сутності, від сутності одного порядку до більш глибокої сутності, а потім від сутності до явища. Для практики, саме для неї, життєво необхідне виявлення сутності, законів матеріальних систем, пояснення різноманіття одиничних подій, явищ, процесів. Прикладом того, як практика обумовлює переходи від одних форм пізнання до інших на шляху проникнення в сутність матеріальних систем, може служити біологічне пізнання, послідовний перехід у цій науці від спостереження до опису й систематизації фактів, потім – до порівняльного методу дослідження, до історичного методу, від них – до експерименту й моделюванню.

У розвитку знання й науки в цілому більшу роль відіграють допитливість, задоволення наукових пошуків. Серед мотивів наукового пізнання чимале місце займають також марнославство, прагнення до збагачення. Але найбільш глибоким і провідним стимулом розвитку науки є все-таки потреби практики, завдання й проблеми, висунуті самої практикою. В античну епоху на цій основі виникали й розвивалися агрономія, геометрія, медицина, астрономія, інші галузі знання. У сучасну епоху енергетичні потреби виробництва й потреби військового характеру детермінували виникнення й ріст досліджень в області атомної енергії. Аналогічні справи з електронікою, кібернетикою, екологією, іншими науками.

Не завжди, однак, відкриття в науці робилися й робляться безпосередньо залежно від потреб виробничо-економічної практики. Приклад тому - відкриття Д. І. Менделєєвим періодичної системи елементів, зроблене під безпосереднім впливом загальнотеоретичних і педагогічних міркувань (далеко не другорядне місце належало необхідності систематизувати дані про елементи для курсу лекцій), яке потім знайшло широке застосування в хімічній промисловості, у техніці напівпровідників і т.п. Однак і тут у підсумку (через низку посередніх ланок) визначальним були все-таки потреби виробництва (у наведеному прикладі - потреби хімічної промисловості, металургії, гірської промисловості й ін.). Якщо брати природознавство в цілому, то істотний і багатобічний вплив на нього (у плані додавання імпульсів до розвитку) виявляють промислове виробництво й у сільськогосподарській практиці.

Велике значення практики і як головного критерію істини. Важлива роль практики в пізнанні й з боку мети пізнання. Нерідко стверджують навіть, що практика є мета пізнання. Це не зовсім точно: метою пізнання є досягнення дійсного знання. Пізнання здійснюється й з іншою метою: для орієнтації в навколишньому світі, для задоволення допитливості й т.п. Точніше було б поділяти всі цілі на безпосередні й кінцеві. Тоді виявиться, що практика - мета пізнання, що містить у собі й ті варіанти, при яких вона виступає й безпосередньою метою пізнання.

Значна частина повсякденного знання концентрується на безпосередньому служінні практиці. Ще більшою мірою цей момент характерний для прикладного, зокрема технічного, знання. І теоретичні задуми, що співвідносяться із сутністю матеріальних систем, так чи інакше замикаються на завданні служити практиці, змінювати й удосконалювати її. Відносна самостійність науки стосовно виробництва, практики свідчить не про повну, а лише про часткову її незалежність від практики; нехай і побіжно, але теорія так чи інакше пов’язана або повинна бути пов’язана із практикою.

Тезу про необхідність прагматичної функції в науці не потрібно розуміти вузько. Іноді вважалося: раз така теорія дає на сьогоднішній день економічний ефект, а інші (у тій же галузі знання, наприклад у біології) не дають, то саме перша з них істинно наукова, а інші заслуговують негативних оцінок; Практицистський (або «утилітарний») підхід до науки пов’язаний із зарозумілою вірою частини практиків, що займають до того ж нерідко й відповідальні адміністративні пости, у всемогутність їхньої «практики». При цьому виходило, що наука не прокладала дорогу практиці (хоча на словах декларувалася важливість знання), а, навпаки, плелася у хвості практицистської стихії. До речі, при своїх явних невдачах прихильники такого роду «практики» знову ж звинувачували науку в тому, що вона не йде нарівні з практикою, що вона «відірвалася» від практики.

Принцип зв’язку теорії й практики потребує розшифрування, тому що сам по собі він може служити кому завгодно. У найбільш потворній формі це виявилося у фашистській Німеччині другої половини 30-х - першої половини 40-х років. Саме там надзвичайно пропагувалася теза «єдність теорії й практики». Його втілення в життя мало багато негативних наслідків для розвитку науки в цій країні. Але не тільки це. В 1942 р. Гітлер видав наказ, за яким ніякі наукові дослідження не повинні були широко підтримуватися, якщо вони не дають військової продукції протягом шести тижнів. Тому німецьким ученим було рекомендовано навіть не згадувати перед гітлерівським керівництвом про можливість створення атомної зброї. Інакше Гітлер негайно встановив би вкрай стислий термін робіт, і горе було б ученим, якби вони не уклалися в нього. Тому ядерні дослідження в Німеччині не одержали широкої урядової підтримки. І роботи велися у відносно невеликих масштабах (Див.: Корякин Ю.І. «Біографія атома». М., 1961. С. 149). Розгортання робіт до кінця війни вже не змогло суттєво змінити положення. Були й інші причини, що не дозволили гітлерівському вермахту створити атомну бомбу.

Поряд з вузьким практицизмом зустрічається й альтернативна йому позиція «чистої науки», «науки для науки». Суть її в установці: ні в сьогоденні, ні в майбутньому наука, або теорія, не повинна бути пов’язана із практикою; наука перестає бути наукою, а теорія теорією, якщо обтяжує себе практикою.

Згадуючи про духовну атмосферу серед молодих кембриджських фізиків 30-х років, англійський учений і письменник Ч. Сноу, наприклад, писав: «Найбільше ми пишалися тим, що наша наукова діяльність ні при яких мислимих обставинах не може мати практичного змісту. Чим голосніше це вдавалося проголосити, тим величніше ми трималися. Навіть Резерфорд майже не розбирався в техніці... Резерфорд твердо й недвозначно заявив, що не вірить у можливість звільнення атомної енергії... Це була єдина груба помилка, яку Резерфорд допустив за свою наукову діяльність. Дуже характерно, що вона торкалася питання, пов’язаного з переходом від чистої науки до прикладної(Сноу Ч. П. «Портрети й міркування». М., 1985. С. 215-216).

Ні вульгарно-утилітаристський підхід до науки, ні концепція «чистої науки» не дають такого розв’язання проблеми співвідношення науки (теорії) і практики, при якому забезпечувався б їхній оптимальний розвиток. У науці повинні мати місце як дослідження, що працюють на практику теперішнього моменту, так і дослідження, розраховані на більш-менш віддалену перспективу.

Теорія, що не має серед своїх цілей з’єднання із практикою ні в сьогоденні, ні в перспективі, має багато шансів перетворитися на порожнє теоретизування. Але для науки (і теорії) згубний також вузький практицизм; якби він виявився єдиним, то людство не дійшло б до відкриття атомної енергії, створення електронних обчислювальних машин і до здійснення космічних польотів.

Положення про необхідність зв’язку теорії й практики ґрунтується на такому її розумінні, яке виключає обидва відзначених підходи; міра взаємозв’язку теорії й практики – у співвідношенні, що забезпечує максимальний їхній розвиток і функціонування.

Такі головні функції практики відносно пізнання: базисна, детермінантна, критеріальна й цілепокладальна.

Пізнання, у свою чергу, має кілька функцій стосовно практики.
Інформаційна функція в пізнання, звичайно, є провідною. На відміну від базисної функції практики, що полягає в наданні вихідних даних для наступної їхньої обробки мисленням, тут має місце сама ця переробка, тобто виробництво понять, гіпотез, теорій, методів. Якщо практика виступає засобом для пізнавальної діяльності, то пізнання, у свою чергу, є засіб практичної діяльності.

Сутність регулятивної функції полягає в регулюванні практики, у забезпеченні керування практикою, практичними діями. Однією з підфункцій регулятивної функції виступає, коригувальна (стосовно практики) функція.

В історії природознавства, фізики, хімії, біології така функція теорії стосовно експериментів, зокрема, корегування засобів, методик їх проведення, широко поширена. Ця функція властива й соціальним теоріям.

Наведемо приклади. У ФРН у післявоєнні роки втілювали в життя економічну теорію, розроблену Л. Ерхардом (він займав з 1947 р. пост міністра народного господарства в кабінеті Аденауера, з 1955 р. був заступником федерального канцлера, а з 1963 по 1966 р. був канцлером ФРН). Суть його концепції резюмувалася положенням: «народне господарство, засноване на конкуренції, є кращою формою господарства як з погляду економічного, так і з погляду демократичних принципів. Держава повинна втручатися в життя ринку тільки тоді, коли це потрібно для підтримки роботи механізму конкуренції або для контролю тих ринків, на яких умови цілком вільної конкуренції не здійснені» (Л. Ерхард. «Добробут для всіх». М., 1991. С. 161; у ФРН книга видана в 1956 р.). Із цього положення випливало: «законодавець повинен вважати своїм
завданням усунення факторів, що порушують хід ринкових операцій, для чого необхідно: а) зберігати вільну конкуренцію в можливо більшому обсязі; б) на тих ринках, де конкуренція не може бути повністю здійснена, перешкоджати зловживанням потужних господарських груп; в) для цієї мети заснувати державний орган контролю, а якщо необхідно, то й для надання впливу на хід ринкових операцій» (Там само. С. 166). Така відкрито антимонопольна установка економічної концепції Л. Ерхарда вела до постійної, послідовної боротьби з тенденцією до монополізму в економіці (тобто була пов’язана з «коригуванням» економічної, виробничої практики), що з’явилося одним з найважливіших факторів швидкого підйому економіки ФРН.

Інший історичний факт (трохи іншого плану) стосується історії нашої країни після Жовтня 1917 року. Тут здійснювалася економічна концепція К. Маркса, згідно з якою було потрібно знищити приватну власність на засоби виробництва й затвердити в економіці суспільну власність. У трактуванні послідовників К. Маркса поняття «суспільна власність» виявилося фактично підміненим поняттям «державна власність», тобто тією ж приватною власністю, але зведеною у квадрат; на основі такої теорії в економіку активно впроваджувався чиновницький державний монополізм. У результаті народному господарству країни довелося не раз випробувати на собі «коригування» з боку цієї теорії й пов’язаної з нею партійної політики. Найбільш драматичною була насильницька колективізація сільського господарства, метою якої було знищення приватної власності в цій сфері виробництва. У результаті таких «коригувань практики» ідея соціалізму, досить, до речі, приваблива стосовно забезпечення соціальної захищеності трудових шарів суспільства, виявилася не реалізованою й багато в чому дискредитованою. У числі декларативних залишилися багато різних положень теоретиків соціалізму, і серед них положення: «Капіталізм створив продуктивність праці, небачену при кріпосництві. Капіталізм може бути остаточно переможений і буде остаточно переможений тим, що соціалізм створює нову, набагато більш високу продуктивність праці» (В. І. Ленін. ПСС. Т. 39. С. 21).

Розглядаючи філософське питання про взаємовідношення практики й теорії й відзначаючи вплив практики на теорію, а теорії на практику, ми приходимо до висновку про пріоритетність практики
в одних відносинах і пріоритетності теорії (або знання) в інших відносинах. Торкнемося докладніше даного моменту.

Незаперечно важлива роль практики в житті людей і пізнанні послужила основою для її фетишизації й містифікації. Практика стала обов’язковою в прагматизмі, праксеологізмі, серед прихильників марксизму. Таке відношення до практики дійшло до наших днів. Е. А. Симонян затверджує: «Коли практика вступає в протиріччя з теоріями, поглядами, то переглядається не практика... а теорія» (Симонян Е. А. «Єдність теорії й практики (Філософський аналіз)». М., 1980. С. 113). «Практика завжди переосмислює всі ті теорії, положення й висновки, які не відповідають життю» (Там само. С. 112), тобто тій же практиці. Виходить, що практика наділяється якоюсь містичною здатністю бути завжди вірною й всесильною; незрозуміло тільки, навіщо їй взагалі потрібна теорія, яка до того ж зазвичай «відстає» від неї, тобто заважає їй. У цій ситуації положення про те, що теорія висвітлює дорогу практиці, стає порожньою декларацією, що прикриває далекі від науки інтереси «практиків», у тому числі партійних політиків.

Практика, звісно, служить підставою розвитку теорії. Але це – у принципі, а більш конкретно - це вірно лише в чітко визначених відносинах. Незаперечний, приміром, пріоритет практики в її взаємовідношенні з теорією при визначенні істинності знання. Крім цього, практика виступає в цілому матеріальною основою розвитку всього людського пізнання.
У той же час практика може не відповідати теорії, пізнанню. Але в якому плані? Адже практика немислима без пізнавального, «теоретичного» компонента. Щодо цього теорія ніяк не може відставати від практики; вона - усередині самої цієї практики; положення про «відставання» теорії від практики в цьому випадку – абсурд.

Практика завжди більш обмежена, ніж гарна теорія. Практика «стиснута» матерією, тим або іншим складом засобів, ступенем їхнього розвитку й т.п. На відміну від неї духовна діяльність людини, у тому числі теоретична, теж, щоправда, не абсолютно вільна, має значно більше можливостей для свого – незалежно від конкретних умов – розвитку.

Теорія здатна передбачити хід практичної діяльності (у цьому полягає її прогностична функція), висувати науково обґрунтовану мету перед практикою. «Гарна теорія» – завжди теорія об’єктивно значуща, яка враховує тенденції розвитку матеріальних систем, не тільки природних, але й практичних.

Теорія – найнеобхідніша частина науки: їй властива така особливість науки, як відносна автономність у розвитку - стосовно практики, зокрема, стосовно виробництва. Чим пояснюється ця відносна самостійність? Насамперед наявністю особливих внутрішніх законів розвитку науки, її специфічної (у порівнянні з виробництвом) природою, наявністю особливої внутрішньої логіки розвитку. Важливим фактором, що детермінують її відносну самостійність, є також взаємодія з іншими формами суспільної свідомості (світоглядом, мистецтвом, моральністю), циркулювання в ній ідей і принципів, що не йдуть прямо від практики, але здатних впливати на рух наукового знання. Нарешті, відносна самостійність обумовлюється існуванням спадкоємного зв’язку даного рівня розвитку науки зі знаннями минулих часів, можливістю актуалізації знань попередників, які відповідали практиці зовсім іншого рівня.