Философия науки

Друга риса практики – предметно-чуттєвий характер. За цією ознакою вона виділяється вже не з матеріальних взаємодій взагалі, а із сукупної людської діяльності, відмежовуючись від діяльності пізнавальної і оцінно-орієнтаційної. На відміну від розумової, духовної діяльності, що безпосередньо не зустрічається з матеріальним опором об’єкта (тут «опір» іншого роду, пов’язане з відбиттям зовнішніх і внутрішніх властивостей об’єкта), практична взаємодія людини з об’єктом виступає самим подоланням опору матеріального предмета. При цьому людина функціонує фізіологічно, витрачаючи силу, енергію, подібно взаємодіючій природній системі.

Третя ознака практики - перетворення матеріальних систем. Не будь-які перестановки елементів системи, як і не будь-які предметно-чуттєві акції людини будуть практикою, а тільки такі, які змінюють якості підсистем і системи в цілому, ведуть до ліквідації, руйнування системи або, навпаки, до її розвитку, удосконалювання або створення нової матеріальної системи. Тут надзвичайно важливе значення мають можливості предметних систем, уміння людини їх відчути, пізнати, оцінити й використовувати; настільки ж важливе й створення нових можливостей. Й. Елез пише, що практика є специфічно людський спосіб перетворення деякого предмета з можливості в дійсність; але таке визначення, мабуть, було б неповним, тому що те, що дає практиці властиво людський характер, є насамперед створення нових можливостей... На основі пізнання властивостей і законів природи людина відкриває нові можливості й ставить нову мету, відповідно до якої створюються нові предмети, що не існують у природі.

Людина здатна змінювати склад елементів і структуру матеріальних (природних і соціальних) систем, оскільки вона діє відповідно до об’єктивних законів (не завжди адекватно пізнає, але повинна діяти відповідно до них, інакше її діяльність буде безкорисною). Кінцевий результат практики, що перебуває в предметно-об’єктній сфері, виявляється матеріалізованою метою. Тільки всі три разом узяті ознаки – цілеспрямованість, предметно-чуттєвий характер і перетворення матеріальних систем – утворюють практику як гносеологічний феномен. Слід, однак, урахувати, що перший і третій моменти не пов’язані між собою однозначно: мета повинна реалізуватися, але результат практичної діяльності може не відповідати їй або ж відповідати тільки частково. Практика нерідко приводить до результатів, протилежних поставленій меті. У цьому випадку таку предметно-чуттєву діяльність (як таку, що не містить мети) можна було б, напевно, і не включати в розряд практичної діяльності. Однак одне міркування змушує кваліфікувати це як практику: невідповідність (або протиріччя) результату задуму гносеологічно не менш вагоме, ніж відповідність; воно говорить або про недосконалість мети (і вимагає її корегування), або про неправильне розуміння засобів і умов її реалізації, що веде до подальшої зміни тих або інших ланок процесу практики й до нового циклу практичної діяльності. У цьому випадку має місце не безсистемна предметна діяльність, а поетапний рух до потрібного результату. Фіксування відзначеної невідповідності як етапу або рубежу враховує перспективу можливого досягнення мети, збігу наступного результату з метою. Тут практика розглядається під призмою мобільності її складників, з урахуванням процесу розвитку.

Якщо ми висунемо вимогу, щоб і в третю ознаку практики – «перетворення матеріальної системи» – обов’язково входила тільки вихідна «чиста» мета (а в різних перетвореннях обов’язково вона різна), ми неправомірно звузимо обсяг поняття «практика». Випливатиме, що якщо результат предметно-чуттєвої діяльності не виявиться втіленням вихідної мети й стане поганим його втіленням, те цю діяльність немає підстав уважати практикою. В ознаку практики «перетворення матеріальної системи» мета входить неоднозначно. «Перетворення» як результат практики може знаходитися далі від мети або ближче до неї, але й у першому, і в другому варіантах це буде практика. Навіть у тому випадку, якщо результат впливів на об’єкт протилежний вихідній меті (як це нерідко буває в експериментах по індукуванню мутацій у генетиці), цю предметно-чуттєву діяльність слід віднести до практики. У такому випадку третя ознака практики виключає вказівку на те, що «перетворення матеріальної системи» чітко й однозначно відповідає вихідній меті. Проте без заданої мети перетворення матеріальних систем не буде практикою.

Отже, практика – це цілеспрямована предметно-почуттєва діяльність людини з перетворення матеріальних систем.

Досить часто при визначенні практики вказують на те, що це активна й матеріальна діяльність. Але вказівки на ці моменти при вихідному визначенні зайві. Активність уже укладена в поняття «діяльність», як «природа», «суспільство» імпліцитно втримуються в понятті «матеріальні системи» (при визначенні практики як активної, цілеспрямованої діяльності людей  стосовно зміни довкілля, перетворення природи й суспільства). Матеріальність практики теж міститься в наведеному визначенні.

У взаємовідношенні суб’єктивного й об’єктивного в структурі практики визначальним є об’єктивне. Наявність ідеального, суб’єктивного в практиці не порушує положення, що у своїй основі практика є матеріальним процесом.
Існують наступні форми практики: суспільно-виробнича (промислове й сільськогосподарське виробництво; виготовлення продуктів споживання й засобів виробництва), соціально-політична (створення держав, класова боротьба, формування партій, перетворення соціальних структур, органів керування, революційні рухи, страйки, війни, акції з ліквідації атомної й хімічної зброї й т.п.); науково-експериментаторська, пов’язана з навмисною зміною об’єкта дослідження (соціальний експеримент, фізичний, хімічний, генетичний і інші види експерименту); лікарська, або медична (хірургічна, терапевтична, стоматологічна й т.п.); сімейно-побутова, повсякденна, господарська (будівництво й ремонт житла, садівництво, готування їжі і т.д.).

Ці форми практики є основними, оскільки охоплюють найважливіші сфери життєдіяльності людини (крім них є: дитяча ігрова практика, пов’язана з «перетворенням» предметів; асоціальна практика вбивць; спортивна практика, що веде до фізичних змін людей і т.п.).

Художню діяльність, на наш погляд, не можна беззастережно відносити до практики або до непрактичної діяльності. Вона потребує диференціації за видами мистецтва й виділення видів з чітко вираженою предметністю. У скульптурі, наприклад, предмети мають тривимірну форму й виконуються із твердих або пластичних матеріалів. Сама по собі предметність тут не вирішує питання: необхідна оцінка мети, призначення діяльності. В аспекті головної функції мистецтва - емоційно-естетичного впливу на духовний світ людей - така діяльність є духовною, а в аспекті технічної реалізації, прийомів створення скульптур, властивостей використовуваних матеріалів та ж діяльність буде практичною діяльністю.

Не слід зараховувати до практики діяльність театрального артиста, письменника, ідеолога, творця військових теорій, політичних доктрин і програм.

Термін «практика» має великий спектр значень: це й прийоми, навички будь-якої роботи; це й «приватна практика вчителів», і «морська практика», і т.п. Часто цей термін використовується як синонім слова «досвід». У широкому значенні практика - це вся діяльність людства, що включає в себе й практику пізнання, в тому числі практику теоретичного пізнання.

У гносеології даний термін має своє, специфічне значення, протилежне термінам «духовне», «теоретичне». За цим криється проблема співвідношення пізнання (теорії) і практики, необхідність її розв’язання. Внаслідок цього хоча й не забороняється у філософії застосовувати термін «практика» в найрізноманітніших значеннях, але в гносеології все-таки потрібно розуміти під практикою цілеспрямовану предметно-чуттєву діяльність суб’єкта з перетворення матеріальних систем. Якщо та або інша діяльність не має таких ознак, то її не слід відносити до форм практики.
Різні види практичної діяльності нерівноцінні не тільки в плані форм життєдіяльності, але й стосовно прогресу; практика може бути або творчою (конструктивною), або руйнівною (деструктивною) за своїми результатами.

За своїм змістом й призначенням практика буває стандартизованою (стереотипно-механічною), поєднаною з багаторазовим відтворенням того самого результату, без безпосереднього виходу на пізнавальну діяльність (хоча вона також містить у собі мету), і пошукової, націленої на досягнення приросту пізнавальної інформації. Стандартизовану предметну діяльність теж слід уважати практикою в гносеологічному сенсі, оскільки вона не тільки створює матеріальні передумови для наукових досліджень, але й таїть у собі можливості для свого вдосконалювання, тобто для переходу у творчо-пошукову форму.

Залежно від суб’єкта діяльності практика поділяється на види (відзначаємо тільки деякі з них): індивідуальна, мікрогрупова, соціального шару, класу, нації (народності), держави, суспільства. Знайомство з основними формами й видами практики (типологія форм і видів практики ще тільки розробляється) показує, що будь-яка практика має суспільний, соціальний характер. У практиці людей діє, звичайно, як природна сила. Але ця сила наділена крім усього іншого ще й суспільною силою, втілюваною насамперед у духовному, ідеальному компоненті практики. Висування мети, ідеї супроводжується орієнтацією на певні норми й цінності суспільства, групи. Сам суб’єкт – результат суспільних відносин, їхнє концентроване вираження, свідомість і мислення індивіда неможливі без комунікацій з іншими людьми. Обсяг і результат практичної діяльності – теж суспільні.
Практика виступає як суспільний процес зміни, перетворення матеріального світу в світ соціальної предметності, культури, в олюднений світ. У практиці людина має засоби для перетворення природи у своїх інтересах, в інтересах людської цивілізації. Якщо виключити деструктивний, вандалістський тип практики, то остання виступить у якості антиентропійного процесу, здатного впорядковувати не тільки громадське життя, але й більш масштабні природні структури.

У практиці змінюється не тільки природа (або соціальні структури); змінюється сам суб’єкт, зокрема індивід. Практика впливає на його органи почуттів, на його свідомість, мислення, ідеї. Відбувається взаємовідторгнення, що веде до взаємозбагачення й індивіда, і суспільства, і природи. Таке взаємозбагачення здійсненне завдяки ідеальному моменту практики, що має у своїй основі об’єктивні закономірності. «Той факт, що у своїй практичної діяльності люди використовують об’єктивні закони, не слід трактувати в змісті абсолютної тотожності законів практики й законів буття. Закони практики й закони об’єктивної дійсності неідентичні... Об’єктивно-діалектичні закони й діалектичні принципи діяльності суб’єкта не збігаються повністю між собою» (Воронович Б. А. «Філософський аналіз структури практики». М., 1972. С. 37).

Духовний бік практики містить у собі найбільш загальні принципи дій суб’єктів, що випливають із загальної картини світу (сюди входять і інші регулятиви більш приватного порядку). Центральне місце, однак, займають ідеї, плани, проекти майбутнього матеріальної системи, що організують увесь комплекс загальних і часткових регулятивів практичної діяльності. І. С. Нарський відзначав: саме в практиці поєднуються, і притому досить своєрідно, такі протилежності, як матеріальність і ідеальність, об’єктивність і суб’єктивність; об’єктивність пронизується саме в практиці суб’єктивністю, піднімається до неї, а суб’єктивність саме в практиці стає найбільш об’єктивною порівняно з іншими формами свого існування.
У структурі практики є не тільки суб’єктивні й об’єктивні боки, але й такі процеси, як розпредмечування та опредмечування. Завдяки ним і відбувається взаємоперехід суб’єктивного й об’єктивного. За визначеннями, наявними у «Філософському енциклопедичному словнику, основа цих процесів у наступному. Опредмечивание – це процес, у якому людські можливості переходять у предмет і втілюються в ньому, завдяки чому предмет стає соціально-культурним. Розпредмечування – це процес, у якому властивості, сутність, «логіка предмета» стає надбанням людини, її умінь, завдяки чому останні розвиваються й наповнюються предметним змістом. Людей розпредмечують як форми попередньої культури, так і природні явища, які вони тим самим включають у свій суспільний світ.
Розпредмечування є передумовою одного циклу практики, одного циклу опредмечування; завершальний цикл, практика в її пошуковій формі містить у собі основу для досягнення нового рівня розпредмечування. Опредмечування служить провідним процесом, що безпосередньо забезпечує перетворення матеріальної системи.

У системно-структурному (а не процесуальному) плані будь-яка практика складається з наступних елементів: суб’єкт практики, об’єкт практики, мета (ідеальна модель), засоби, предметна діяльність суб’єкта, результат цієї діяльності. Усі ці елементи поєднуються так, що їхнє сприйняття в «чистому» вигляді досить складне. Вони утворюють цілісну систему. Імпульс кожному циклу практики задає духовний її компонент, суб’єктивність, що ґрунтується на об’єктивності. Взаємодія боків практики, суб’єктивного й об’єктивного її моментів, забезпечує розвиток практики.
Практика, будучи другою формою об’єктивності, немислима поза свідомістю, природна ж матерія існує й поза свідомістю; практика є засобом пізнання матеріальних систем (хоча й сама може бути об’єктом пізнання); співвідношення «практика – свідомість» не тотожне співвідношенню «матерія – свідомість», існування матерії - передумова існування й практики, і свідомості. Практика й пізнання тісне пов’язані один з одним: практика має пізнавальний бік, а пізнання - практичний. Слово «бік» відбиває зведення пізнання до практики, а практики до пізнання. Їхня особлива природа виражається й у своєрідності функцій.

Розглянемо їхні гносеологічні функції відносно один одного. При цьому ми поки відволічемося від ціннісно-оцінного боку діяльності людини.

Які ж гносеологічні функції практики?

Коротко відповідь зводиться до твердження: практика є а) основа, б) рушійна сила, в) критерій істини й г) мета пізнання. Насамперед виявляється базисна функція.

Як основу пізнання практика подає вихідну інформацію, яка узагальнюється, обробляється мисленням.

Уже в простому спогляданні явищ суб’єкт одержує певну кількість чуттєвих образів, уявлень. Незрівнянно більше сприймається суб’єктом властивостей, якостей, відносин, зв’язків предметів при практичній взаємодії, коли він впливає на них, змінює їх, проводячи спостереження, описуючи їх, порівнюючи, класифікуючи і т.д. Але справа не тільки в кількості. За допомогою практичної взаємодії з об’єктом суб’єкт формує поняття, що дають знання про загальні, а головне - істотних боках об’єктів. Тільки в практиці цей бік об’єкта виділяється досить чітко. Теорія виступає узагальненням практики, узагальненням інформації про об’єкт на сутнісному його рівні. Сказане стосується будь-яких наукових концепцій в галузі суспільних, гуманітарних, природничих наук. У практиці й через практику суб’єкт пізнає закони дійсності, без практики немає знання сутності предметів.

Значна частина інформації надходить до індивіда, звичайно, безпосередньо із зовнішнього світу. Особистісна, індивідуальна практика (практичні взаємодії з об’єктами) створює базу для нарощування всякої іншої, непрямої інформації, для її оцінки й осмислення. Проте більшість узагальнень, наявних в індивідів, здобувається опосередковано. Тут два шляхи. Перший - одержання знань у готовому вигляді від інших суб’єктів усно або письмово, через книги або яким-небудь іншим способом, сприйняття інформації від одночасно з даним суб’єктом існуючих суб’єктів або від існуючих колись; важливою умовою такого сприйняття є наступність. Другий шлях знаходження нового для індивіда знання – це підбиття підсумків, узагальнень на основі законів логіки із уже відомого знання.

Виходить, що більша частина знання здобувається індивід», «поза досвідом»). Однак апріорність виявляється відносною, а не абсолютною як апріорність стосовно даного конкретного суб’єкта в певний момент його буття. Якщо ж брати всю сукупність знань із погляду їхнього джерела в людства в цілому, то виявиться, що знання в підсумку головним джерелом мають практику. Навіть логічні аксіоми, закони логіки своїм коріннями сягають у практику. «... Практика людини, мільярди раз повторюючись, закріплюється у свідомості людини фігурами логіки. Фігури ці мають міцність забобону, автоматичний характер саме (і тільки) у силу цього мільярдного повторення» (Ленін В. І. Полн. собр. соч. Т. 29. С. 198). Практика є також рушійною силою пізнання. Тут проявляється функція, що детермінує, практики. Від неї виходять імпульси, значною мірою зумовлюючи виникнення нового знання і його перетворення. Практика детермінує перехід від чуттєвого освоєння об’єктів до їхнього раціонального пізнання, від емпіричного пізнання до теоретичного, від дискурсивного до інтуїтивного, від одних методів дослідження до інших, від одного стилю мислення до іншого і т.д.