Философия науки

Широко відомою наукова теорія стає, як правило тоді, коли вона вже добре встоялася й одержала ґрунтовне підтвердження. Це створює ілюзію, що така теорія являє собою сукупність остаточних істин, до яких немає чого додати. Теорія ще повинна підтвердити своє право на існування.

Захисний пояс теорії містить допоміжні гіпотези, що конкретизують її ядро й приймають на себе удари, що направляють проти неї. Пояс визначає проблеми, що підлягають подальшому дослідженню, передбачає факти, що не узгоджуються з теорією, і витлумачує їх так, що вони перетворюються в приклади, які підтверджують її.

Отже, з погляду своєї структури наукова теорія являє собою систему взаємозалежних тверджень. Теорія - це не сукупність щирих тверджень, що лежать в одній площині, а певна їхня ієрархія, що має свої «низ» і «верх». Аж унизу , так сказати, у фундаменті, лежать фактичні твердження й найпростіші емпіричні узагальнення, добре підтверджувані досвідом. Вище розташовуються більше загальні положення й гіпотези, що несуть переважно теоретичний зміст. На самій вершині цієї піраміди перебувають основні принципи теорії.

Кінцевою основою всіх знань є досвід. На ньому базуються висунуті гіпотези, ними вони підтверджуються або спростовуються. Гіпотези переходять у теорії, для яких досвід, знов-таки, є й вихідною основою й стимулом подальшого розвитку.

Зі складних взаємин наукової теорії й належних до неї емпіричних даних тут можна виділити тільки один момент: факти не є зовсім незалежними від теорії. Вони завжди теоретично навантажені, спостережуване явище стає фактом тільки в рамках певної теорії.

Не існує змістовно цікавих наукових теорій, які в якийсь момент свого розвитку повністю погодилися б з усіма належним до їхньої компетенції фактами. Теорія не пояснює всіх без винятку фактичних даних, розбіжність її з досвідом - основне джерело її еволюції.

«Рух уперед нашого пізнання природи, – пише П.Л. Капіца – відбувається тоді, коли між теорією й досвідом виникають протиріччя. Ці протиріччя дають ключ до більше широкого розуміння природи, вони змушують нас розвивати нашу теорію. Чим суттєвіші ці протиріччя, тим фундаментальніша перебудова тих законів, якими пояснюються процеси, що відбуваються в природі й на підставі яких використовується природа для культурного розвитку».

Кожна наукова теорія, якою б безперечною вона не здавалася, проходить певні етапи у своєму розвитку, має власну історію, не позбавлену криз і потрясінь. Удосконалена й конкретизована теорія вміщується в кінці в більш широкому контексті, що зберігає її основний позитивний зміст.

Питання для самоконтролю

Визначте суб’єктивні передумови вибору проблеми в науковому пізнанні.

Які об’єктивні умови визначення проблеми?

В чому суттєва відмінність між питанням і проблемою?

Від чого залежить рівень складності науково-пізнавальної проблеми?

Роль гіпотези в науковому пізнанні.

Визначте етапи, що передують постановці та вирішенню проблеми.

Охарактеризуйте загальні вимоги до гіпотез.

Визначте основні особливості наукової теорії.

Теми рефератів

Проблема як особлива форма діалектичної суперечності в науковому пізнанні.

Гіпотеза як основний методологічний інструмент дослідження.

Теорія як форма наукового пізнання.

Концепція і теорія як засіб світовідношення і метод мислення.

Тема 3. Проблема істини в науковому пізнанні

Мета: ознайомити студентів з проблемами достовірності наукового пізнання, співвідношенням абсолютної та відносної істини і необхідності відмежування істини від помилки, хибності у процесі пізнання

План

1.      Поняття істини

Співвідношення абсолютної та відносної істини

Хибність і достовірність знання, дезінформація і брехня

Проблема відмежування істини від хибності

1. Поняття істини

Проблема істини є такою, що веде в гносеологію. Всі проблеми теорії пізнання стосуються або засобів і шляхів досягнення істини (питання плотського і раціонального, теорії і практики і т. п.), або форм існування істини (поняття факту, гіпотези, теорії, наукового знання та ін.), форм її реалізації, структури пізнавальних суб’єктно-об’єктних стосунків і тому подібне. Всі вони концентруються навколо даної проблеми, конкретизують і доповнюють її.

Поняття істини є одним з найважливіших в спільній світоглядній проблематиці. Воно знаходиться наряду з такими поняттями, як «сенс життя», «справедливість», «добро», «краса». Аксіологічний аспект поняття істини добре видно при її порівнянні з поняттям «правда»: ці поняття тісно пов’язані один з одним. Правда, роз’яснює В. Даль, — це істина на ділі, істина в образі, благочесність, непідкупність, справедливість; поступати по правді означає поступати по істині, по справедливості.

Проблема істини, як і проблема зміни теорій, не така вже тривіальна, як може здаватися з першого погляду. У цьому можна переконатися, пригадавши атомістичну концепцію Демокрита і її долю. її головне положення: «Всі тіла складаються з атомів, атоми неподільні». Чи є воно з позицій науки нашого часу істиною або хибністю? Для кваліфікації її як істина наче немає підстав: сучасна наука довела подільність атомів. Ну а чи є вона хибністю? Якщо вважати її за хибність, то чи не буде це суб’єктивізмом? Як може яка-небудь концепція, що підтвердила свою істинність на практиці (а такою і була атомістична концепція Демокрита), являтися хибністю? Чи не прийдемо ми у такому разі до визнання того, що і сьогоднішні теорії – соціологічні, біологічні, фізичні, філософські, – тільки «сьогодні» істинні, а завтра, через 10 або 100, 300 років будуть вже хибністю?

Отже, атомістична концепція античного світу, та і атомістична концепція XVII – XVIII ст., не істина і не хибність. Так що ж таке істина?

В історії філософської думки існували різні розуміння істини. Ось деякі з них: «Істина – це відповідність знань дійсності»; «Істина – це дослідне підтвердження»; «Істина – це властивість самопогодження знань»; «Істина – це корисність знання, його ефективність»; «Істина – це погодження» .

Специфіка діалектико-матеріалістичного трактування істини (в порівнянні з іншими її трактуваннями) полягає в наступних моментах. По-перше, відображувана дійсність трактується як об’єктивна реальність, що існує до і незалежно від нашої свідомості, як така, що складається не лише з явищ, але і з суті, що ховається за ними. По-друге, пізнання, його результат – істина, а також сам об’єкт розуміються як нерозривно пов’язані з практичною діяльністю людини, з практикою; об’єкт в його двох аспектах заданий через практику; істина, тобто достовірне знання суті її проявів, відтворене на практиці. Якщо перший момент відмежовує діалектико-матеріалістичне розуміння істини від будь-яких форм ідеалізму, а другий – від метафізики, то обидва моменти разом узяті відмежовують це розуміння від агностицизму.

Залежність істини від практики розуміється тут як її обґрунтування практикою; в той же час буде неточним твердження, що тільки те знання може стати істинним, яке, окрім віддзеркалення реальності, здатне обґрунтовувати практику (новий її цикл), визначаючи форму і характер дії. В цьому випадку істинними не можуть бути багато знань, наприклад, в описовій біології, які лише відображають об’єкти в простому спостереженні (живому спогляданні) і безпосередньо не націлені на забезпечення нових циклів практики.

Характерною межею істини є наявність в ній об’єктивної і суб’єктивною сторін .

Істина, за визначенням, – в суб’єктові, але вона ж і зовні суб’єкта. Істина суб’єктивна . Коли ми говоримо, що істина «суб’єктивна», це означає, що вона не існує окрім людини і людства. Істина об’єктивна – це означає, що дійсний зміст людських уявлень не залежить від суб’єкта, не залежить ні від людини, ні від людства.

До оцінки наукових концепцій в плані «істина» або «хибність» потрібно підходити при суворому дотриманні вимоги: співвідносити їх мислимий зміст з конкретним, або зображуваним, предметом, його елементами, зв’язками, стосунками. Якщо така відповідність в наявності і при фіксованих (а не будь-яких) умовах відтворюється, то це означає, що є справа з істинним об’єктивно-дійсним знанням в повному його об’ємі або (як у випадку з атомістичною концепцією Демокрита) з достовірністю, істинністю в головному його змісті. У останньому випадку сама концепція в гносеологічному плані є істина плюс помилка (що виявляється ретроспективно, з погляду нового рівня розвитку практики).

З розуміння істини як об’єктивної, не залежної від індивідів, класів, людства, слідує її конкретність.

Конкретність істини – це залежність знання від зв’язків і взаємодій, властивих тим або іншим явищам, від умов, часу, в яких вони існують і розвиваються.

У поняття конкретної Істини включається вказівка на якийсь час. Мається на увазі час існування об’єкту і момент або період його відображення суб’єктом. Якщо ж «час об’єкту» або «час суб’єкта» міняється, то знання може втратити свою об’єктивність. Таким чином, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна Конкретність включається в об’єктивну істину. Внаслідок цього поняття істини невід’ємне від її розвитку, від поняття творчості, необхідної для подальшої розробки і розвитку знання.

Дійсне знання має місце не лише в науковому пізнанні. Існують різні форми істини: істина буденна (або повсякденна), істина наукова, художня істина, істина етична і ін. Інакше кажучи, види (форми) істини відповідають видам знання.

Слід відмежовувати істину як гносеологічну категорію від логічної істинності. «Логічна істинність (у формальній логіці) – істинність пропозиції (думки, висловлювання) обумовлена її формально-логічною структурою і ухваленими при її розгляді законами логіки (на відміну від так званої фактичної істинності, для встановлення якої необхідний також аналіз змісту пропозиції).

Цікаві перспективи обіцяє дослідження ширшого феномену «невербальної істини». Так, В.І.Свінцов пише: «Звісно, можна легко відгородитися від даної проблематики декларацією тези, що думка є єдиний мінімальний носій істини і обману. Проте такий «стерильний» підхід до істини, ймовірно, виправданий лише для формальної логіки з її специфічними завданнями і методами. Із загально гносеологічної точки зору привабливішим представляється широкий погляд на цю проблему, що допускає різноманіття форм адекватного (неадекватного) відображення дійсності, включаючи і такі способи вираження і передачі істини і брехні, які не обов’язково пов’язані з вербальною поведінкою суб’єкта». У всіх випадках об’єктивною істиною буде адекватне відображення суб’єктом об’єкта.

Разом з питанням про те, чи існує об’єктивна істина, проблема істини має ще й іншу сторону: чи можуть людські уявлення, що виражають об’єктивну істину, виражати її відразу, цілком, безумовно, абсолютно або ж тільки приблизно, відносно? Це друге питання є питання про співвідношення істини абсолютної і відносної.

Питання про співвідношення абсолютної і відносної істини могло стати повною мірою як світоглядне питання лише на певному етапі розвитку людської культури, коли виявилось, що люди мають справу з пізнавально невичерпними складноорганізованими об’єктами, коли виявилася неспроможність претензій будь-яких теорій на остаточне (абсолютне) осягнення цих об’єктів.

Під абсолютною істиною в даний час розуміється такого роду знання, яке тотожне своєму предмету і тому не може бути спростоване, при подальшому розвитку пізнання. Така істина є:

              - результат пізнання окремих сторін об’єктів, що вивчаються (констатація фактів, що не тотожно абсолютному знанню всього змісту даних фактів);

- остаточне знання певних аспектів дійсності;

- той зміст відносної істини, який зберігається в процесі подальшого пізнання;

- повне, актуально ніколи цілком не досяжне знання про світ і про складноорганізовані системи.

Мабуть, аж до кінця XIX – початок XX ст. в природознавстві, та і у філософії, панувало уявлення про істину як про абсолютну в значеннях.

Коли констатується що-небудь, що існує або існувало насправді (наприклад, в 1688 р. були відкриті червоні кров’яні тільця – еритроцити, а в 1690 р. проведено спостереження поляризації світла), «абсолютні» не лише роки відкриття цих структур або явищ, але і твердження про те, що ці явища мають місце насправді. Така констатація підходить до спільного визначення поняття «абсолютна істина». І тут не присутня «відносна» істина, що відрізняється від «абсолютної» (хіба що при зміні системи відліку і рефлексії над самими теоріями, що пояснюють дані феномени; але для цього потрібна відома зміна самих наукових теорій і перехід одних теорій в інші).

Коли дається суворе філософське визначення поняттям «матерія», «рух», «стрибок» і т. п., таке знання теж може вважатися абсолютною істиною в сенсі, що співпадає з відносною істиною (і в цьому плані вживання поняття «відносна істина» не обов’язкове, як зайвою стає і проблема співвідношення абсолютної і відносної істин). Такій абсолютній істині не протистоїть ніяка відносна істина, якщо тільки не звертатися до формування відповідних уявлень в історії природознавства і в історії філософії.

Не буде проблеми співвідношення абсолютної і відносної істин і тоді, коли маємо справу з відчуттями або взагалі невербальними формами відображення людиною дійсності.

У застосуванні до достатньо розвиненого наукового теоретичного пізнання абсолютна істина – це повне, вичерпне знання про предмет (складноорганізовану матеріальну систему або світу в цілому); відносна ж істина – це неповне знання про той же самий предмет.

Приклад такого роду відносних істин – теорія класичної механіки і теорія відносності.

Абсолютна істина складається з відносних істин.

Кожна відносна істина одночасно і абсолютна (в тому сенсі, що в ній – частка абсолютної).

Єдність абсолютної істини і відносної істини обумовлюється їх змістом; вони єдині завдяки тому, що і абсолютна, і відносна істини являються об’єктивними істинами.