Философия науки

За ознакою стану системи бувають статичні і динамічні. Для статичної системи її стан із зміною часу залишається постійним. Динамічна система змінює свій стан за часом.

За характером взаємовідношення системи і середовища системи діляться на закриті і відкриті. Закриті (замкнуті) системи характеризуються тим, що до них не надходить і з них не виділяється речовина або інформація, а відбувається лише обмін енергією між системою і середовищем. Відкриті (незамкнуті) системи характеризуються тим, що у них постійно відбувається введення і виведення не тільки енергії чи інформації, але і речовини.

Вивчення будь-якої системи пов’язується зі з’ясуванням найважливіших її характеристик – функції, мети (призначення) і структури.

Визначення функції системи потрібне для того, щоб усвідомити важливість цієї системи, визначити її місце, тобто оцінити відношення до інших систем. Під функцією системи звичайно розуміють ті дії системи, котрі знаходять прояв у зміні її можливих станів. Система може просто існувати, бути середовищем, у якому перебувають інші системи, забезпечувати систему більш високого порядку.

Виконання системою своїх функцій прийнято називати функціонуванням системи. Функціонування системи можна розглядати як еволюційний перехід її з одного стану до інших можливих станів. Множина всіх можливих станів системи визначається кількістю її елементів, їх властивостями і різноманітністю зв’язків між ними. Тому функція системи характеризує її як єдине ціле, як результат взаємодії її елементів між собою і з вхідними параметрами.

Метою (призначенням) системи називається певне, «бажане» (заданий ззовні або встановлений самою системою стан її виходів), тобто деяке значення або підмножина значень функцій системи.

Кожна система має свою структуру. Вона визначається розміщенням і взаємозв’язками елементів системи при виконанні нею своїх функцій. Отже, структура системи – це сукупність елементів і зв’язків між ними. Зазвичай вона залежить від величини і складності системи. Величина системи характеризується кількістю її елементів і зв’язків між ними, а складність - різноманітністю, неоднорідністю властивостей елементів і різною якістю зв’язків (прямі, зворотні, нейтральні). Таким чином, структура великих і складних систем відрізняється від звичайних систем не тільки кількістю елементів, але й більш високим рівнем їх організації, більш глибокими взаємозв’язками цих елементів.

Одна і та ж система може розглядатись у різних аспектах і відображатись у різних структурних схемах. Так, якщо ми хочемо вивчити взаємодію різних підрозділів, наприклад, підприємства, то його структуру можна уявити як сукупність виробничих і невиробничих підрозділів (цехів, відділів, служб тощо) та зв’язків між ними. У той же час структуру цього підприємства можна подати як сукупність різного виробничого обладнання, пов’язаного між собою спільним технологічним процесом.

Великим і складним системам притаманні властивості цілісності та емерджементності.

Цілісність системи означає, що всі її частини сприяють досягненню спільної мети і формуванню найкращих результатів відповідно до певного критерію (сукупності критеріїв) ефективності. Отже система повинна розглядатись тільки як щось єдине ціле.

Емерджементність (від англ. emergense - поява нового) знаходить прояв у тому, що великі і складні системи мають властивості, не притаманні ні одному з формуючих цю систему елементів. З розвитком великої і складної системи взаємозв’язок елементів підсилюється, і на певному етапі емерджементність досягає такого рівня, при якому цілісні характеристики системи можна спостерігати за властивостями окремих елементів.

Спосіб теоретичного і практичного дослідження, при якому кожний об’єкт розглядається як система є системним підхідом. Це сукупність методологічних принципів і положень, які дають можливість розглядати систему як єдине ціле з узгодженням функціонування всіх її елементів. На основі системного підходу передбачається вивчення кожного елемента системи у його зв’язку і взаємодії з іншими елементами, що дає можливість спостерігати зміни в системі внаслідок змін окремих її ланок. Тобто при системному підході дослідник може вивчати у структурі системи не окремі її елементи, що утворюють цілісність цієї системи, а взаємовідносини і зв’язки різних елементів системи в цілому. Системний підхід є конкретизацією вимоги діалектики про розгляд кожного предмета у його взаємовідношеннях і взаємозв’язках з іншими предметами.

Системний підхід можна розглядати як певний етап у розвитку методів пізнання. Найбільш широке застосування системний підхід знаходить при дослідженні складних об’єктів, які постійно розвиваються - багаторівневих, ієрархічних, таких, що самоорганізуються, систем: біологічних, психологічних, соціальних, систем типу «людина-машина» тощо.

В системному дослідженні об’єкт, що піддається аналізу, розглядається як певна множина елементів, взаємозв’язок між якими зумовлює цілісні властивості цієї множини. Властивості об’єкта як цілісної системи визначаються не тільки і не стільки сумуванням властивостей його окремих елементів, скільки властивостями його структури, особливими системотворними, інтегративними зв’язками об’єкта, що розглядається.

Важливою особливістю системного підходу є те, що не тільки об’єкт, але й сам процес дослідження виступає як складна система, завдання якої, зокрема, полягає в поєднанні в єдине ціле різних моделей об’єкта. Системні об’єкти, нарешті, як правило, не байдужі до процесу їх дослідження і в багатьох випадках можуть суттєво впливати на нього.

Застосування системного підходу передбачає дотримання певної послідовності в організації дослідження. Вона передбачає такі кроки:

•    визначення об’єкта дослідження;

•    визначення мети і завдань дослідження;

•    визначення критеріїв вивчення досліджуваного об’єкта;

•    виділення суттєвих елементів досліджуваного об’єкта;

•    визначення структури системи;

•    визначення та класифікація зовнішніх зв’язків між елементами досліджуваного об’єкта;

•    вивчення кожного із знайдених складових елементів об’єкта;

•    визначення принципів взаємодії системи з середовищем її функціонування на основі аналізу сукупності зовнішніх зв’язків;’

•   виявлення  закономірностей зміни і розвитку елементів досліджуваного об’єкта;

• виділення основних причинно-наслідкових зв’язків між елементами (так званих системотвірних зв’язків), які забезпечують впорядкованість системи;

•    виявлення кінцевої структури і організації системи, на основі чого складається її модель;

•    аналіз основних принципів поведінки системи;

•    вивчення процесу управління системою.

Системний підхід дає можливість значно розширити рівень наукового пізнання, тому що на його основі можна досягнути найширшого синтезу наукових знань, створення цілісного уявлення про досліджувані об’єкти.

Системний аналіз – це сукупність методів і засобів, що використовуються при дослідженні складних і понадскладних об’єктів (ними можуть бути соціальні, економічні, технічні і людино-машинні системи). Застосовують системний аналіз головним чином для дослідження штучних (тобто створених за участю людини) систем, причому в таких системах важлива роль належить діяльності людини. Теоретичну і методологічну основу системного аналізу утворюють системний підхід і загальна теорія систем. Тому системний аналіз слід розглядати як реалізацію системного підходу у дослідженнях різноманітних наукових проблем.

Слід зазначити, що єдине однозначне визначення системного аналізу поки що відсутнє. І тому різні дослідники трактують це поняття стосовно до тих проблем, котрі вони досліджують з позицій системного підходу. Остаточно не визначено також і методику проведення системного аналізу, яка б встановлювала його основні етапи, специфіку застосування спеціальних методів і процедур для реалізації цих етапів.

Згідно з принципами системного аналізу досліджуваний об’єкт повинен розглядатись як дещо ціле, як система у взаємодії всіх її компонентів. Відповідальним етапом системного аналізу є побудова узагальненої моделі, яка відображає взаємозв’язки реальної ситуації, що виникли у об’єкті, який підлягає дослідженню.

У зв’язку зі значною чисельністю компонентів (елементів, підсистем, блоків, зв’язків і відношень) складних систем, системний аналіз ґрунтується на застосовуванні сучасної потужної комп’ютерної техніки, здатної створювати узагальнені моделі досліджуваних систем, оперативно та всебічно аналізувати стан і зв’язки між їх компонентами, інтерпретувати одержані результати. Важливою особливістю системного аналізу є єдність формалізованих і неформалізованих засобів і методів досліджень, які застосовуються у ньому.

Системний аналіз виник у 60-х роках XX століття як результат розвитку дослідження операцій і системотехніки. Термін «системний аналіз» іноді застосовують як синонім системного підходу. Але робити це неправомірно. Поняття системного аналізу значно ширше поняття системного підходу, тому що системний підхід виступає як засіб системного аналізу.

Слід пам’ятати, що будь-яке системне уявлення досліджуваного об’єкта завжди є відносним: зміна мети і способу дослідження можуть зумовити й інший поділ цього об’єкта на конкретні одиниці аналізу, що будуть виступати як структурні елементи системи.

Питання для самоконтролю

Доведіть, що чуттєве і раціональне в пізнанні – це два рівні єдиного нерозривного процесу.

Охарактеризуйте основні форми наукового пізнання.

Розкрийте зміст загальнонаукових методів пізнання.

Визначте спільне і відмінне у спостереженні і експерименті як емпіричних методів пізнання.

Визначте фактори взаємозв’язку пізнання і практики.

Охарактеризуйте загальнонаукові методи пізнання.

У яких випадках проводять експеримент?

Визначте основні принципи, яким підпорядковуються всі існуючі системи.

Теми рефератів

Основні принципи сучасної методології науки.

Пізнання як вид духовної діяльності.

Системний підхід як певний етап розвитку методів пізнання.

Тема 2. Структурні компоненти теоретичного пізнання

Мета: ознайомити студентів з проблемними, ситуаціями в науці як необхідними етапами розвитку наукового пізнання і такими важливими формами знання як гіпотеза і теорія

План

Проблемна ситуація як суперечність між знанням і знанням незнання

Роль гіпотези в науковому пізнанні

Теорія як найрозвинутіша форма наукового знання

1. Проблемна ситуація як суперечність між знанням і знанням незнання

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Іншими словами, це — знання про незнання, питання, яке виникло в процесі пізнання і на яке потрібно відповісти. Проблема не є сталою формою знання.  Вона є процесом, який має два моменти руху пізнання:  порушення проблеми та її розв’язання. Необхідним при цьому є правильне виведення проблемного знання з попереднього узагальнення фактичного матеріалу, вміння правильно поставити проблему. На думку К. Поппера, наука починається не зі спостережень, а саме з проблем, її розвиток є переходом від одних проблем до інших — від менш глибоких до більш глибоких. Проблеми постають внаслідок протиріччя в окремій теорії, зіткнення двох різних теорій, зіткнення теорії із спостереженням.

Проблема в науковому пізнанні є виявом невідповідності між досягнутим рівнем і обсягом знань з однієї сторони та необхідністю в поясненні та передбаченні незрозумілих і нових фактів – з іншої. До числа фактів відносяться і суперечності між науковими теоріями, що суперничають. Коли спостерігається така невідповідність, прийнято говорити про наявність проблемної ситуації.

При, наявності багатьох проблемних ситуацій вибір і постановка проблеми визначаються об’єктивними і суб’єктивними умовами. Об’єктивні умови – це необхідність зміни теоретичних уявлень, засобів і методів пізнання, які перешкоджають вирішенню теоретичних і практичних задач задоволення потреб людей. Важливі також матеріальні можливості вирішення існуючих проблем.

Суб’єктивними передумовами вибору проблеми є пануючі переваги громадської думки, престиж видів дослідницької роботи та освіти, прихильності дослідницьких колективів і дослідників. Але відмінність між об’єктивними і суб’єктивними умовами вибору проблем досить відносне: об’єктивне в одному відношенні стає суб’єктивним в іншому, і навпаки.

Обрана проблема повинна бути представлена і виражена у словесній формі. Не існує ніяких рецептів, які б вказували як потрібно ставити нові проблеми, особливо фундаментальні, але можна визначити фактори і етапи постановки проблеми.

Чим більш фундаментальною виглядає проблема, тим більш абстрактний і узагальнюючий характер набуває її початкове формулювання. Вузькі та прикладні проблеми ставляться в розвинутих сферах дослідження. В межах загальних теорій формулюються проблеми можливостей їх окремого застосування як пояснення і передбачення.