Предмет і система земельного права України

28 лютого 1990 року були прийняті „Основи законодавства СРСР і союзних республік” і того ж року,  а саме 18 грудня,  був прийнятий Земельний кодекс УРСР.  Відповідно до цих документів

12

Київський університет права НАН України – Земельне право

вводилися деякі новели щодо ринкового регулювання земельних відносин, а саме – відбулася легалізація селянсько-фермерських господарств, а також вводився новий правовий інститут – право довічного успадкування володіння землею.

3. 30 січня 1992 року був прийнятий Закон України „Про форми власності на землю”, в якому вже поряд з державною власністю запроваджувалася також колективна і приватна форма власності на землю.

13 березня 1992 року Верховна Рада України приймає нову редакцію Земельного кодексу, яка фактично була принципово новим актом. Відповідно до нової редакції вводився інститут приватної власності на землю виключно для громадян в першу чергу для задоволення їх особистих потреб; передбачалося безоплатне отримання земельної ділянки для садівництва в межах відповідних норм; надавалося право приватизації земельної ділянки для дачного і гаражного будівництва; колгоспи і радгоспи реорганізовувалися у колективні сільськогосподарські підприємства.

28 червня 1996 року була прийнята нова Конституція України, яка не передбачала права колективної власності. Указ Президента України від 03 грудня 1999 року „Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки” закріпив положення про реорганізацію сільськогосподарських підприємств в юридичні особи ринкового типу.

12

Київський університет права НАН України – Земельне право

Тема: „Земельно-правові норми і земельні правовідносини”.

Питання до теми:

1.         Поняття і види земельно-правових норм.

2.         Земельні правовідносини.

3.         Суб’єкти, об’єкти та зміст земельних правовідносин.

4.         Підстави виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин.

1. Поняття і види земельно-правових норм:

Найголовнішим елементом правової системи є норма права, яка являє собою санкціоноване державою правило поведінки, з якого випливають права та обов’язки учасників відповідних (земельних) відносин.

Залежно від характеру впливу, припису норми права та способу впливу на учасників земельних відносин, земельно-правові норми поділяються на матеріальні і процесуальні. Матеріальні земельно-правові норми також не є однорідними і поділяються на такі групи:

1.    Регулятивні норми земельного права – це норми, які встановлюють права і обов’язки учасників земельних відносин. Вони можуть носити забороняючій характер (заборона іноземцям набувати право власності на земельну ділянку), уповноважуючий (органи влади і органи місцевого самоврядування мають право вчиняти ті дії, які прямо передбачені законом), а також зобов’язуючий (норми, які встановлюють обов’язок для певних суб’єктів земельного права вчинити конкретні дії: зобов’язання всіх власників землі і постійних землекористувачів сплачувати земельний податок).

2.    Норми гарантії – це норми, які спрямовані на забезпечення виконання регулятивних земельно-правових норм. Вони поділяються на норми заохочення та каральні норми. До прикладів заохочувальних норм можна віднести положення Земельного кодексу України (далі – ЗК України), які надають право державі встановлювати певні пільги для власників і користувачів земельних ділянок у випадку вчинення певних дій. Каральні норми – це норми, які встановлюють санкції за вчинення земельних правопорушень (ці норми містяться у Кодексі про адміністративні правопорушення, у Кримінальному кодексі та в інших нормативно-правових актах).

Процесуальні земельно-правові норми тісно пов’язані з матеріальними і носять по відношенню до них службовий характер; вони забезпечують їх реалізацію. Їх можна класифікувати на декілька груп, залежно від завдань, які виконують ці групи:

1.        Норми, які визначають порядок виникнення прав на землю.

2.        Правозабезпечувальні норми.

3.        Правоохоронні норми (до них відносяться норми, які регламентують захист права на земельну ділянку та норми, які передбачають притягнення земельних правопорушників до відповідальності).

4.        Процесуальні земельно-правові норми, які визначають порядок припинення прав на землю.

12

Київський університет права НАН України – Земельне право

Земельно-правові норми можна поділити і за рядом інших критеріїв, зокрема, за інститутами земельного права вони поділяються на норми, які визначають правовий режим власності на землю; норми, що визначають порядок державного управління земельним фондом тощо.

2.              Земельні правовідносини:
Земельні  правовідносини  –  це  правова  форма  опосередкування  земельно-правовими

норами ми суспільних відносин з приводу землі. Коли громадянин набуває земельну ділянку у власність, стосовно нього виникає правовідношення, як врегульоване нормами земельного права відношення між двома чи більше сторонами.

Земельні правовідносини можна класифікувати на різні види, зокрема, за основними інститутами земельного права виділяють земельні правовідносини з управління земельним фондом; земельні правовідносини з використання та охорони земель тощо. Також земельні правовідносини можна класифікувати на регулятивні і правоохоронні, на матеріальні і процесуальні.

3.              Суб’єкти, об’єкти та зміст земельних правовідносин:
Суб’єкти земельних правовідносин – це особи,   які наділені земельними правами і несуть

земельні обов’язки. З початком проведення земельної реформи в Україні на початку 90-х років коло суб’єктів земельних правовідносин значно розширилася, за рахунок надання прав на землю фізичним та юридичним особам, навіть іноземним державним і міжнародним організаціям. Основну групу суб’єктів земельних правовідносин складають громадяни та юридичні особи. Для того, щоб бути учасником земельних відносин громадяни та юридичні особи повинні володіти земельною правосуб’єктністю, яка складається з земельної правоздатності та земельної дієздатності.

Земельна правоздатність громадян України, як можливість суб’єкта земельних правовідносин мати земельні права і обов’язки, виникає з моменту народження. Проте, реалізувати ці земельні права громадянин не зможе до виникнення земельної дієздатності, як можливості суб’єкта земельних правовідносин своїми діями реалізовувати надані йому права та обов’язки. За загальним правилом громадяни набувають таку дієздатність з досягненням 18-річного віку. І цивільне і земельне право передбачають випадки набуття земельної дієздатності особою, яка не досягла 18-річного віку (наприклад, членом фермерського господарства може бути громадянин у віці 14 років, якщо він є членом сім’ї, яка веде таке фермерське господарство).

Найбільшою за обсягом земельною правоздатністю та дієздатністю наділені громадяни України. Щодо інших осіб, то вони володіють значно вужчою за обсягом земельною правоздатністю та дієздатністю. Земельна правосуб’єктність юридичних осіб виникає з моменту державної реєстрації юридичної особи. Юридичні особи можуть набувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення в тому випадку, якщо статутом юридичної особи передбачено предмет такої діяльності.

12

Київський університет права НАН України – Земельне право

Об’єкти земельних правовідносин – це:

1.    Земельний фонд країни, вся земля території України (Державний комітет України по земельних ресурсах здійснює моніторинг ґрунтів по всій території України).

2.    Земельна ділянка (найпоширеніший об’єкт) – це частина земної поверхні з визначеними місце розташуванням та межами, а також правовим режимом. Земельна ділянка відноситься до нерухомого майна. Всі землі в Україні поділяються на 9 категорій і кожна з земельних ділянок належить до однієї з них. Правовий режим земельної ділянки визначається в залежності від її належності до однієї з 9 категорій земель.

3.    Земельна частка-пай – це умовна частка землі, яку отримує член або працівник сільськогосподарського підприємства при його приватизації.

Змістом земельних правовідносин є сукупність взаємопов’язаних між собою прав та обов’язків учасників цих відносин.

4.              Підстави виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин:
Підставами виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин є юридичні факти,

тобто конкретні життєві обставини (життєві факти), з якими закон пов’язує виникнення, зміну чи припинення цих відносин.

За правовою природою юридичні факти бувають правовими актами індивідуального призначення і правочинами (зокрема, договори). За правовими наслідками їх поділяють на правовстановлюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі. За характером поведінки суб’єктів земельних правовідносин юридичні факти поділяються на:

1.        Правомірні дії.

2.        Неправомірні дії. За характером участі суб’єктів земельних відносин юридичні факти поділяють на дії,

бездіяльність і події. Бездіяльність може мати місце, коли суб’єкти земельних відносин зобов’язані вчинити певні дії, але їх не вчиняють. Події – це незалежні від суб’єктів земельних відносин життєві факти (землетрус та ін.).

12

Київський університет права НАН України – Земельне право

Тема: „Джерела земельного права”.

Питання до теми:

1.         Загальна характеристика джерел земельного права.

2.         Закони України як джерела земельного права.

3.         Підзаконні нормативно-правові акти як джерела земельного права.

4.         Міжнародні договори України як джерела земельного права.

1. Загальна характеристика джерел земельного права:

Джерела права – це зовнішня форма вираження правотворчої діяльності держави, за допомогою якої воля законодавця стає обов’язковою для виконання. Найпоширенішими джерелами земельного права є нормативно-правові акти. Під нормативно-правовими актами слід розуміти акти органів державної (публічної) влади, якими встановлюються, вводяться в дію, змінюються чи припиняються правила поведінки суб’єктів правовідносин в суспільстві.

Джерела земельного права – це прийняті уповноваженими державою органами нормативно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні земельні відносини, а також звичаї ділового обороту. Нормативно-правові акти як джерела земельного права є неоднорідними і перебувають у певному співвідношенні: їх структура відображає ієрархію системи законодавства країни в цілому і охоплює правові акти різної юридичної сили та спеціалізації. Все це дає нам підстави класифікувати джерела земельного права за певними критеріями:

1.              За критерієм питомої ваги земельно-правових норм у нормативно-правових актах:
нормативно-правові акти, в яких всі чи переважна більшість норм регулює земельні відносини (ЗК
України, Закон України „Про охорону земель” тощо); нормативно-правові акти, в яких лише
частина норм регулює земельні відносини (Закону України „Про транспорт” містить розділ „землі
транспорту України” та ін.).

2.    За юридичною силою: закони та підзаконні правові акти. Закони є основним джерелом земельного права.

3.    За суб’єктом видання: нормативно-правові акти органів законодавчої влади (Верховна Рада України); нормативно-правові акти, які видаються органами державної виконавчої влади (укази Президента України, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, правові акти міністерств і відомств, акти обласних і районних місцевих державних адміністрацій, акти органів місцевого самоврядування).

2. Закони України як джерела земельного права:

Фундамент земельного законодавства складають закони, прийняті Верховною Радою України, які не є однорідними. За юридичною силою їх поділяють на:

1.   Основний закон – Конституція України.

2.   Інші закони, які прийняті Верховною Радою України.

12

Київський університет права НАН України – Земельне право

Конституція України є дуже важливим джерелом земельного права, оскільки вона має декілька статей, які прямо регулюють земельні відносин. Ст.13 Конституції України встановлює, що земля та інші природні ресурси є об’єктом права власності українського народу. Ст.14 Конституції визначає, що право власності на землю гарантується, набувається і реалізується громадянами та юридичними особами виключно відповідно до закону. Таким чином, існує невідповідність між цими нормами. В Україні існує дві форми власності:

1.              Суспільна або публічна, яка в свою чергу поділяється на державну та комунальну
власність.

2.              Приватна власність: власність фізичних та юридичних осіб.
Найважливішими законодавчими джерелами земельного права в Україні, окрім Конституції,

є:

1.        Земельний кодекс України від 2002 року.

2.        Закон України „Про землеустрій” від 22 травня 2003 року.

3.        Закон України „Про охорону земель” від 19 червня 2003 року.

4.        Закон України „Про державний контроль за використанням та охороною земель” від 19.06.03р.

5.        Закон України „Про порядок виділення в натурі на місцевості земельних ділянок власникам земельних часток-паїв” від 05 червня 2003 року.

6.        Закону України „Про плату за землю” в редакції від 19 вересня 1996 року.

7.        Закон України „Про оренду землі” в редакції від 07 жовтня 2003 року тощо.

3. Підзаконні нормативно-правові акти як джерела земельного права:

До підзаконних відносяться нормативно-правові акти, які видаються на виконання та в

розвиток положень закону.   Їх структура відображає структуру влади України,   і тому їх можна

поділити на кілька видів, а саме:

1.       Нормативні укази Президента України.

2.       Постанови Кабінету Міністрів України: вони можуть прийматися у двох випадках – 1) коли в законі прямо зазначена вказівка щодо прийняття відповідної постанови; 2) постанови, які прийняті в розвиток законів з ініціативи Кабінету Міністрів України.

3.       Нормативно-правові акти міністерств і відомств: до них можна віднести Накази Державного комітету України по земельним ресурсам та інші акти. 03.10.1993р. був прийнятий Указ Президента України „Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади” – цей указ впорядкував нормотворчу діяльність міністерств і відомств. Відповідно до цього указу виділяють дві групи правових актів, які не мають чинності, якщо вони не зареєстровані, а саме: 1) правові акти міністерств і відомств, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян, які проголошуються Конституцією України та законами; 2) правові акти, які мають міжвідомчий характер.