Функціонування англійського артиклю в художньому тексті і засоби його перекладу на українську мову

The train went on up the track out of sight, around one of the hills of burnt timber. Nick sat down on the bundle of canvas and bedding the baggage man had pitched out of the door of the baggage car. There was no town, nothing but the rails and the burned-over country. The thirteen saloons that had lined the one street of Seney had not left a trace. The foundations of the Mansion House hotel stuck up above the ground. The stone was chipped and split by the fire. It was all that was left of the town of Seney. Even the surface had been burned off the ground.

Ще один приклад – початок роману Ч. Сноу “The Masters”:

The snow had only just stopped and in the court below my room all sounds were dulled”.

Інший приклад – оповідання У.С. Моема “Red”:

The skipper thrust his hand into one of his trouser pockets and with difficulty, for they were not at the sides but in front and he was a portly man, pulled out a large silver watch.

Різноманітність варіантів початкових абзаців в творах художньої літератури дуже велика. Представлені початкові абзаци чи речення демонструють варіанти вживання артиклів в тексті, їхню текстоформуюючу функцію.

У прозаїчному творі художньої літератури майстерністю автора створюється художня дійсність, в якій проживають та діють герої у тих умовах, просторі та часі, що описуються. Події представлені окремими епізодами, ситуаціями статично-описового чи динамічно-діючого характеру. Спосіб повідомлення про події в житті персонажів художнього твору, про обставини, в яких вони відбувалися, уявляють собою комунікативну функцію мовних засобів, що використовуються. Письменники спритно „жонглюють” всіма правилами вживання артиклів:

A falling-off in business was expected and they had to economise on staff. [Shaw; Rich Man, Poor Man]

It’s most kind of you. [Ibid.]

Артикль, виконуючи комунікативну текстоформуючу функцію, слугує одним із показників літературного жанру, якщо розглядати жанр в аспекті побудування художнього образу, який об’єднує одиничне та загальне у різних пропорціях. Аналіз комунікативної функції артикля дозволяє вважати, що характер його вживання є, до певної міри, показником функціонального стилю мови. Комунікативна функція артикля полягає в тому, що він сприяє перетворенню задуму автора повідомлення в текст. Артиклі (або їх відсутність) виявляють характер внутрішньої, смислової, віднесеності елементів тексту повідомлення. Тому введення, змінювання та пропуск артиклів можуть сприяти руйнуванню тексту, створенню іншого варіанту змісту або зміні функціонального стилю мовлення. Таким чином, артикль, виконуючи комунікативну функцію, артикль є показником індивідуалізованого або типізованого контексту.

Отже, завершуючи цей розділ нашого дослідження, маємо зробити певні висновки:

      Функціонування артиклів зумовлено цілями комунікації. Для реалізації цих цілей існує як семантика окремого слова, так і контекст словосполучення і контекст загального речення.

      Комунікативна функція артикля (як і усіх інших слів) полягає в тому, щоби слугувати засобом розгортання задуму повідомлення у текст повідомлення.

      Артикль є одним із засобів реалізації зв’язності тексту. Артиклі, виконуючи інклюзивну та ексклюзивну функції у тексті, сприяють реалізації зв’язності тексту та його членування.

      Хоча контекст й зумовлює вживання того чи іншого артикля, сам артикль також є виразником характеру контексту, тобто володіє текстоформуючою функцією.

      Дослідження показує, що артикль в художньому творі явище надзвичайно стабільне. Результати аналізу доводять, що кількісні показники вживання артикля в тексті, незважаючи на жанр художнього твору, його об’єм та своєрідність авторського стилю, становлять в середньому 8-10% від загальної кількості слововживань.

      Артиклі беруть участь у вираженні напряму семантичних зв’язків. Означений артикль може слугувати показником ретроспективного, а неозначений артикль – проспективного зв’язку.

      Надзвичайна суб’єктивність вживання артиклю дає можливість авторам художнього слова застосовувати його в системі засобів художньої виразності. Артиклі є засобами вираження імпліцитного змісту, підтексту. Неозначений артикль широко застосовується при створенні узагальненої образності, тоді як означений артикль – при індивідуалізованій образності.

      Артикль, виконуючи комунікативну функцію, є показником індивідуалізованого або типізованого контексту. Відсутність артиклю – показник контексту абстрагованого характеру. Проте іноді, відсутність артиклів в змісті повідомлення може викликати утворення лакун, які перешкоджають розумінню загально сенсу такого повідомлення.

Розділ 3. Передача артикля українською мовою

У цьому розділі нашого дослідження ми плануємо дослідити шляхи та способи перекладу такого граматичного явища англійської мови як неозначений та означений артиклі на українську мову. Традиційно, засоби перекладу артикля на цільову мову належать до граматичних перекладацьких трансформацій, тому, було вирішено, що перший підрозділ буде присвячений розгляданню цього перекладацького явища, а у другому підрозділі будуть представлені наглядні приклади можливих шляхів перекладу артикля українською мовою.

3.1 Поняття про граматичні трансформації.

Серед численних складних проблем, що їх вивчає сучасне мовознавство, важливе місце займає вивчення лінгвістичних аспектів міжмовної мовленнєвої діяльності, яку зазвичай називають “перекладом” або “перекладацькою діяльністю”.

Переклад, за слушним зауваженням В.Н. Комісарова, це складний та багатогранний вид людської діяльності. Хоча зазвичай кажуть про переклад “з однієї мови на іншу”, та, в дійсності, в процесі перекладу відбувається не лише  звичайна заміна однієї мови іншою. У перекладі зіштовхуються різні культури, різні особистості, різні склади мислення, різні літератури, різні епохи, різні рівні розвитку, різні традиції та установки. Перекладом цікавляться культурологи, етнографи, психологи, історики, літературознавці, і різні сторони перекладацької діяльності можуть бути об’єктом вивчення в рамках відповідних наук. У той же час у науці про переклад – перекладознавстві – можуть виділятися культурологічні, когнітивні, психологічні, літературні та інші аспекти.

Переклад – це безперечно дуже давній вид людської діяльності. Тільки-но в історії людства утворювалася група людей, мови яких відрізнялися одна від одної, відразу з’являлися і “білінгви”, що допомагали спілкуванню між “різномовними колективами”. Із виникненням писемності до “товмачів” – усних перекладачів – приєдналися і перекладачі письмові, які перекладали різноманітні тексти офіційного, релігійного та ділового характеру. Із самого початку переклад виконував надважливу соціальну функцію, роблячи можливим міжмовне спілкування людей. Розповсюдження письмового перекладу відкриває шлях до пізнання культурної спадщини інших народів.

Традиційно, існує поділ на теорію та практику перекладу, які, відповідно, у певній мірі протиставляються одне одному.

Теорія перекладу – наука порівняно молода. Виникла вона на ґрунті  перекладу художнього у 20-ті роки у Радянському Союзі, завдяки заснуванню видавництва “Всесвітня література”, яке мало за мету переклад усієї існуючої літератури – від найдавнішої до сучасної. Тоді ж у 1919 була видана перша у своєму роді книга “принципи художнього перекладу”.

Нова хвиля інтересу до теорії перекладу виникла у середині 50-х років, що було пов’язане із дослідженнями в сфері машинного перекладу та співставної лінгвістики. Цей інтерес протримався десь до кінця 70-х років.

Ще свого часу визначний лінгвіст О.О. Реформатський дав негативну відповідь на питання про можливість створення “науки про переклад”, аргументуючи це тим, що оскільки практика перекладу користується даними різних галузей науки про мову, вона не може мати власної теорії. З того моменту минула значна кількість років, упродовж яких були написані десятки книг, захищені десятки дисертацій, проводилися наукові конференції та круглі столи. У цей час дослідники почали дивитися на переклад як проблему лінгвістичну, як галузь лінгвістики. Тоді робилися спроби створити універсальну теорію перекладу, тобто віднайти закономірності, що були б характерними для будь-якої мови та будь-якого виду перекладу. Але всі ці спроби не призвели ні до чого, не була створена не лише загальна, та навіть жодна з часткових теорій перекладу. Концепції різних вчених суперечать одна одній, лежали у різних площинах наукових уявлень. А що таке наука, теорія? Це закони, які мають універсальний характер, це визначення та термінологія.

На жаль, до теперішнього часу не був відкритий жоден з законів теорії перекладу, немає також єдності у визначенні понять, навіть найголовніших, немає єдності й у термінології.

Не бажаючи нікого образити та не намагаючись зневажити чиїмось вкладом у розвиток вивчення мовознавства взагалі та теорії перекладу зокрема, все ж маємо визнати, що незважаючи на величезну роботу, яку було проведено у галузі перекладознавства, спроби створити теорію перекладу зазнали поразки. Не був вироблений жоден із підходів до теорії перекладу. Ціла низка принципових питань, відповідь на які здебільшого визначали б статус теорії перекладу, до сьогодні є предметом дискусій. Більш того, не було визначено, навіть, місце теорії перекладу серед інших лінгвістичних наук. Більшість дослідників визнають за теорією перекладу статус самостійної науки. Але західноєвропейська школа (Р. Баум) трактує її  як прикладну співставну лінгвістику, чеська школа перекладу – як розділ стилістики (Б. Ілек, К.Горалек, І.В. Бечка), нідерландська школа (Дж. Холмс, Ван дер Брок, Лефевр) – як частину семіотики.

Деякі вважають теорію перекладу наукою літературознавчою. Так трактують її представники класичної радянської школи перекладу. Представники цієї школи – перекладачі-практики, які зробили значний внесок у літературу – К.Чуковський, Кашкін, Левік, Топер. Багато хто вважають теорію перекладу наукою лінгвістичною. До таких належать радянська лінгвістична школа (Фьодоров, Бархударов, Комісаров, Рецкер, Левицька), лейпцігська школа перекладу на чолі із Каде, австрійська школа (Вілс, Вандрушка) та канадська школа, яку очолював Андре Клас.

Найбільш послідовними в осмисленні теорії перекладу як самостійної науки є погляди болгарської дослідниці та перекладачки Ани Лілової. Вона вважає, що теорія перекладу – це не літературознавча чи лінгвістична, а самостійна дисципліна, яка стикаються із лінгвістикою, літературознавством, естетикою, історією, кібернетикою, соціологією та психологією.

Вражає те, що дослідники, що працюють в галузі теорії перекладу, так і не спромоглися дійти єдиного погляду на визначення терміну “переклад”. Так, В.М. Комісаров у книзі “Слово про переклад” подає чотири визначення терміну переклад. У більш пізній його праці „Теорія перекладу. Лінгвістичні аспекти” знаходимо таке визначення: “Переклад – вид мовного посередництва, при якому зміст іншомовного тексту оригіналу передається на іншу мову шляхом створення на цій мові комунікативно рівноцінного тексту”. [43]

На думку Л.К. Латишева, “переклад – це вид мовного посередництва, суспільна  функція якого полягає в тому, що наблизити двомовну комунікацію до звичайної комунікації”. Тобто переклад, згідно цього визначення, прирівнюється до товмачества, виключається творчий характер перекладу.

Р.Г Джваршейшвілі, навпаки, говорячи про переклад художній та долі творчості в ньому, з одного боку називає його інтерпретацією, наводячи думку відомого теоретика перекладу І. Лєвого, який вважав, що переклад як вид мистецтва уявляє собою проміжну категорію між оригінальною творчістю та мистецтвом виконавчим. З іншого боку, переклад представляється репродукцією, але не чіткою, а такою, яка здійснюється перекладачем шляхом “творчої інтерпретації”. Під “творчою інтерпретацією” в даному випадку автор розуміє такий переклад, який переносить на іншу мову всі закладені в оригіналі можливі інтерпретації.[44]

Р. Г. Гачечиладзе: “Художній переклад є вид художньої творчості, де оригінал виконує функцію, аналогічну тій, яку виконує для оригінальної творчості жива дійсність”. [45]

Ана Лілова: “Переклад – це специфічна усна чи письмова діяльність, направлена на перетворення існуючого на одній мові усного чи писемного тексту на іншу мову, із збереженням інваріантності змісту та якості оригіналу, а також авторської автентичності”.

За Л.С. Бархударовим, переклад – процес перетворення  мовленнєвого твору однієї мови на мовленнєвий твір іншою мовою.[46]

Видатний американський лінгвіст Ю Найда бачить переклад наступним чином: “Переклад полягає у відтворенні на мові-рецепторі найбільш близького природного еквіваленту вихідного повідомлення, по-перше, з точки зору значення, а по-друге, з точки зору стилю”. “Відтворення повідомлення” дослідник трактує як передачу смислу повідомлення, яка часто тягне за собою ряд граматичних та лексичних адаптацій.

Розвиваючи зв’язки між теорією перекладу та лінгвістикою тексту, В. Вільс подає розгорнуте визначення перекладу: “Переклад – це процес обробки та вербалізації тексту, який ведеться від тексту на вихідній мові до еквівалентного – по можливості – тексту на мові перекладу та передбачає змістовне та стилістичне осмислення оригіналу. Переклад є внутрішньо розчленованим процесом, який охоплює дві основні фази: фазу осмислення, під час якої перекладач аналізує вихідний текст із урахуванням його змістової та стилістичної інтенції, та фазу, мовної реконструкції, під час якої перекладач відтворює вихідний текст, який зазнав смислового стилістичного аналізу із оптимальним урахуванням комунікативної еквівалентності”.

О.Д. Швейцер, підхоплює цю думку, та пропонує таке визначення, що складається з двох аспектів:

- односпрямований та двофазовий процес міжмовної та міжкультурної комунікації, при якому на основі первинного тексту, який підлягає цілеспрямованому (“перекладацькому”) аналізу, створюється  вторинний текст (метатекст), який замінює первинний тест в іншому мовному та культурному середовищі;

- процес, який характеризується установкою на передачу комунікативного ефекту первинного тексту, частково модифікований розбіжностями між двома мовами, двома культурами та двома комунікативними ситуаціями.

Як бачимо, усі наведені вище визначення відрізняються невиразністю та односторонністю і не виражають смислу поняття “переклад”.

Ще більша плутанина виникає, коли робляться спроби класифікувати види перекладу. Проблема типології має велике значення для перекладача, бо різні типи текстів, скоріш за все, потребують різних підходів до них. Тип тексту має визначати принцип перекладу. Однак у наш час існує плутанина між такими поняттями, як форма перекладу, вид перекладу та жанр перекладу. Ана Лілова виділяє в якості форми перекладу усну, писемну та машинну. У якості видів – переклад суспільно-політичних текстів, художній переклад та науково-технічний переклад. Кожний з них ділиться на жанри. Так, художній переклад включає казку, баладу, повість, ліричний вірш, тощо. У той же час Бархударов Л.С.  видом перекладу вважає те, що Лілова називає формою, та виділяє наступні види перекладу: письмово-усний, усно-усний, усно-письмовий ті письмово-письмовий.  О.В. Фьодоров, у свою чергу, називає види жанрами та виділяє три жанри: газетно-інформаційні та наукові тексти, суспільно-політична література та художня література. Р. Якобсон у 1959 році вперше вводить поняття „внутрішньомовний переклад”. Виходячи із семіотичного сприйняття перекладу як інтерпретації вербального знаку шляхом транспозиції в іншу систему знаків, Якобсон розрізняє три види перекладу: 1) внутрішньомовний переклад, або перейменування, - інтерпретація вербальних знаків за допомогою інших знаків тією ж мови; 2) міжмовний переклад, або власне переклад, — інтерпретацію вербальних знаків за допомогою якоїсь іншої мови та 3) міжсеміотичний переклад, або трансмутацію, —інтерпретацію вербальних знаків засобами невербальних мовних знаків.[47]