Функціонування англійського артиклю в художньому тексті і засоби його перекладу на українську мову

Східне розуміння значення артиклю знаходимо і у Г.М. Райхеля. Він вважає, що в основі часткових значень кожного з трьох артиклів лежить загальне (категоріальне) значення: відношення предмета, який називається іменником, до класу однорідних предметів. Причому, означений та неозначений артиклі, кожний по-своєму, виражають позитивне відношення до класу однорідних предметів.

Негативне відношення до класу однорідних предметів – третє часткове значення згаданої граматичної категорії. У цьому випадку іменник оформлюється нульовим артиклем.[20]

І остання теорія, яку треба висвітлити у зв’язку із вивченням артикля, це так звана дейктична теорія.

Близько до цієї теорії стоять концепції, які ставлять у центр уваги характер ситуативної віднесеності позначення (імені) до того, що позначається (предмету).[21] Щодо цього Воронцова Г.Н. пише: “У цій область сигналізації про відношення до дійсності артикль займає особливе місце, він відмічає ім’я – означення як субстантивне слово, зв’язуючи, таким чином, частину мови з тим, що позначується у даній ситуації.  Зв’язаність з такою ситуацією виражається за допомогою використання означеного артикля. Означений артикль сприяє виділенню в значенні іменника смислу, типізації, узагальнення та концентрації типових рис. Тому в значній області вживання артиклів – в області позначення іменником  дійсного класу предметів, — означений артикль супроводжує іменник, який має значення класно-збірного поняття, яке уособлює сам іменник, у самому чистому виді: тип як узагальнений образ класу в цілому, в його найбільш характерних рисах, яке отримують концентроване вираження”.

Але ця теорія, яка вказує на ситуативний характер віднесеності, могла б ще більш точно і адекватно відобразити вживання артиклів, якщо б більш експліцитно враховувалася б роль співвіднесеності учасників мовлення в мовленнєвому акті.

  С.Г Ахметова вважає за  доцільне розглядати артиклі сучасної англійської мови в плані їх вживання у світі дейктичного висловлювання. [22]

Дейксис – одне із складних та маловивчених питань мовознавства. А.А. Уфімцева вказує на те, що дейктичні словесні знаки досі залишаються найменш вивченими; та незначна кількість, що присвячена ним, проведена більш в плані опису граматичних функцій, ніж у відношенні характеру та ролі їхньої семантичної значущості у структурі мови. [23]

У вивченні дейксиса намітилися кілька тенденцій. Перш за все, були зроблені спроби дати класифікацію дейксиса. (К. Бругманн, О.С. Ахманова), робилися спроби дати визначення дейксиса (О.С. Ахманова), досліджувалися та розглядалися окремі типи дейксиса (Х.Фрей, П.Форхаймер, Є.Курилович, К.Є. Майтинська, Ч.Філмор, І. О.Стернін), подається семантична класифікація дейксиса (У. Вайнрайх).

Уперше поняття дейксиса було введене К. Бругманном. Він виділяв чотири типи дейксиса з урахуванням учасників комунікативного процесу.

Перший тип позначання – Der-Deixis.  Для цього типу позначання не мають значення ані дальність, ані близькість, ані протиставлення другої та третьої особи. Його можна назвати “нейтральним позначенням” або “загальним позначенням”.

Другий тип дейксиса – Ich Deixis – уявляє собою “позначання на сферу того, хто говорить, або “позначання на сферу я”. При цьому типи дейксиса той, що говорить, притягую увагу особи, до якої він звертається, на самого себе, на того, хто говорить, на свою сферу або на те, що він бачить відповідний предмет.

Третій тип позначання – Du-Deixis – уявляє собою позначання на сферу Ти, тобто вказівку на особу, до якої спрямовується мовлення.

Четвертий тип дейксиса – Jener Deixis – уявляє собою               позначання на віддаленість від того, хто говорить, або позначання на сферу “Той”.[24]

У словнику О.С. Ахманової подані такі типи дейксиса: дейксис близького предмета, тобто позначання на предмет, який знаходиться у безпосередній близькості від того, хто говорить, або тільки-но згаданий, відомий, певний.

      Дейксис першої особи, тобто вказівка на особу, що говорить.

      Дейксис другої особи, тобто вказівка на особу, до якої звернене мовлення. [25]

У дейктичній системі мови У. Вайнрайх розрізняє такі компоненти в системі дейксиса: автор висловлювання (перша особа) та адресат висловлювання (друга особа); час мовлення (граматичні часи) та його місце (різноманітні вказівні елементи); ідентичність та неідентичність даного акту мовлення.

К.Є Майтинська вивчає особливості вживання займенників в мовах різних систем та каже про дейктичний характер займенників та займенникових прислівників.

Є Кирилович відслідковує роль, яку відіграють дейктичні елементи в розвитку мови.

Ч. Філмор, на протилежність всім іншим, розглядає в системі дейктичних засобів дієслова та розглядає специфіку їх вживання.

А.А. Уфімцева, досліджуючи типи словесних знаків, виділяє дейктичні знаки в окремий клас. Лінгвістичне розуміння дейксиса, як це узагальнене в А.А. Уфімцевої, інтерпретується з двох боків: 1) за характером семантики та функцій дейктичних знаків, умов структурної організації мовленнєвих актів в плані актуалізації, “переводу” системи мови в мовлення; 2) за сприйманням семантичного та соціологічного тлумачення мовленнєвих одиниць, висловлювань.

Як бачимо, аналіз різних точок зору по відношенню до дейктичних одиниць доводить, що досі не має єдиної, загальноприйнятої класифікації. Стосовно ж нашої теми, то відбувається так, що деякі автори згадують у числі дейктичних одиниць артиклі, інші з замовчують це.

Значно розвиває дейктичну теорію існування артикля С.Г. Ахметова. Як вже згадувалося вище (пп. 1.1), вона трактує артикль як спеціальний клас слів, який існує для вираження дейктичних відносин. Авторка констатує необхідність вивчати артиклі на основі діалектичної єдності колігації та колокації, тобто враховуючи і граматичні відносини між елементами висловлювання, і одночасно лексико-фразеологічного зв’язку, що може бути реалізоване лише при аналізі тексту.[26]

1.3 Визначення статусу приналежності артикля до певної частини мови

Термін “артикль” походить від латинського articulus, димінутива від artus “член”. У прямому значенні це слово мало значення спів-членування кісток тварини (пор., грец. – άρθρον “член”).[27] А ось сучасна угорська мова має для артикля оригінальний термін, який відображає його синтаксичну сутність як означення:  a névelő – “передіменник” (досл. – “ім’я-перед”). У певному розумінні той же напрямок можна прослідкувати і у німецькому шкільно-граматичному терміні Geschlechtswort – “родове ім’я”. Усі ці терміни відображають нерозривний зв’язок артикля з іменником, так само як і його синтаксичну службову, тобто зв’язну, роль.

Проблема місця артикля в мові представлена двома провідними теоріями: згідно однієї з них артикль розглядається у сполученні з іменником, утворюючи при цьому аналітичну форму іменника, друга теорія відносить артикль до службових частин мови і трактує артикль плюс іменник як сполучення особливого типу.

Більшість дослідників визнають за артиклем статус слова, через те, що, незважаючи на тісний семантичний та синтаксичний зв’язок із іменником, артикль в англійській мові має всі формальні ознаки окремого слова, головною з яких є можливість дистатного положення по відношенню до іменника. Визнаючи за артиклем статус слова, дослідники тим не менш часто вважають його засобом аналітичної морфології, свого роду морфемою. Як морфему схильні розглядати артикль деякі західні дослідники, наприклад, П. Кристоферсен, які вважають, що існує три форми іменника: zero-form, a-form та the-form.

Таким чином, представники теорії аналітичної форми тим самим прирівнюють артикль до допоміжної частини аналітичної форми. На користь цієї точки зору здебільшого наводяться такі докази: артикль  є морфологічним показником іменника, він не володіє лексичним значенням. Аргументи ці доволі серйозні, проте вони уявляються недостатньо переконливими. Хоча артикль дійсно є морфологічним показником ім’я, і в цьому його основне формальне призначення в мові, все ж він не складає з ім’ям такої неподільної одиниці, як, наприклад, допоміжні дієслова, що утворюють аналітичні форми граматичних категорій часу, стану чи способу в аналітичній системі дієслова. Перш за все, він є визначником (детермінантом) імені, тобто між ним та ім’ям існує синтаксичний зв’язок, який неможливий між компонентами аналітичної форми. Артикль може бути замінений займенником: означений артикль – вказівним займенником this, that, неозначений – займенником some; тоді як допоміжне дієслово аналітичної форми не може бути замінений нічим. Крім цього, на думку авторів однієї з вітчизняних університетських теоретичних граматик, хоча артикль дійсно не має лексичного значення, він тим не менш має власне граматичне значення або,  навіть, кілька таких значень. Спираючись на це, автори вважають доречним вважати артикль компонентом сполучення та службовою частиною мови.[28]

Деякі вчені вважають, що артикль за своєю функцією тотожний до ад’єктивного займенника. У цьому випадку сполучення “артикль+іменник” прирівнюється до атрибутивного словосполучення.

Та, нарешті, найбільш розповсюдженою у вітчизняній англістиці точкою зору на артикль є та, що визнає артикль самостійним службовим словом, який не утворює аналітичної форми якоїсь особливої граматичної категорії іменника. У протилежному випадку довелося б, вочевидь, вважати аналітичною формою іменника і інші його сполучення з усіма іншими детермінантами іменника (some, any, my, this, every тощо), що здатні заміщувати артикль. Не може артикль розглядатися і як член синтаксичного сполучення, що є тотожним сполученню “займенник+іменник” через те, що на відміну від займенників артикль, як вже вказувалося, не має свого лексичного значення, а, відповідно, й самостійної синтаксичної позиції, доказом чого слугує той факт, що на протилежність до ад’єктивних займенників та інших детермінантів іменників артикль не може вживатися за відсутності іменника.

Отже, здебільшого, дослідники визнають за артиклем статус слова, але, навіть, серед таких не всі вважають його частиною мови. Так, деякі визначні вітчизняні лінгвісти, зокрема М.Я. Блох, Л.С Бархударов, називають артикль лише детермінантом іменника, не вказуючи на приналежність його до якоїсь з частин мови.[29] У тих же випадках, коли артикль включають до системи частин мови, його частіш за все розглядають в межах якоїсь іншої знаменної частини мови (зазвичай займенника) – це є дуже характерним для представників зарубіжної класичної наукової граматики. Найбільшого розповсюдження у вітчизняній лінгвістиці отримала точка зору тих науковців, які виділяють артикль в особливу службову частину мови, через те, що артикль, володіючи особливою, тільки йому притаманною семантичною, морфологічною та синтаксичною функцією, позбавлений лексичного значення.

Видається слушним навести кілька наступних фактів, які дозволяють вважати артикль окремим словом, службовою частиною мови.

1. Артикль, подібно до інших слів у реченні, може не повторюватися, якщо він входить до складу членів речення, однорідних за їхньою синтаксичною функцією та загальним характером змісту. Порівняймо:

He wanted to cut and run for it, before anybody changed his mind. [Shaw]

‘I don’t know what this means… Something to do with a moon or crescent’. [Christie, Clocks]

Nearly all the best and most precious things in the universe you can get for a halfpenny. [Chesterton, The shop of Ghosts]

2. Якщо іменник або номінативна група вживаються у лапках або виділяються якось інакше, наприклад, курсивом, артикль як самостійне слово, а не лише формант іменника залишається за межами такого виділення:

There was the Whitby Record, and the edition of the New York Times that came upon the first train of the morning. [Shaw; Rich Man, Poor Man]

‘Good morning, Miss Giles,’ he said and tossed the Times into the wastebasket, annoyed. [Shaw]. Курсив у цих реченнях існує в оригіналі тексту цього художнього твору.

The “Curse of Menner Ra” was the talk of the day. [Christie, Stories]

A complete Wordsworth stood at one end of the lowest shelf and a copy of the Maynooth Catechism, sewn into the cloth cover of a notebook, stood at one end of the top shelf. [Joyce; A Painful Case] 

3. Між артиклем та іменником, до якого він відноситься, може знаходиться відокремлений член речення.

Mrs. Harter was left to contemplate the, to her, repellent object. [Christie, Stories]        

Отже, підсумовуючи цю частину нашого дослідження, слід зазначити, що артикль цілком ймовірно слід розглядати як перехідне явище, яке цілком не може бути віднесене ані до морфології, ані до синтаксису. З однієї сторони, це маркер іменника, показник його приналежності до певної частини мови, що наближає його до морфеми. З іншої сторони – це самостійне слово, яке в силу своєї службовості не має самостійної синтаксичної позиції.

1.4 Означений, неозначений та “нульовий” артикль

Питання про кількість артиклів у сучасній англійській мові також не знайшло однозначного рішення. Два основних види артикля, які обговорюються у лінгвістичних роботах – це означений артикль та неозначений артикль. Слід відзначити, що мовознавча література з артиклів у певному значенні відображає статистичне розподілення означеного та неозначеного артиклів як немаркованого та маркованого членів, тобто досліджень, присвячених неозначеному артиклеві значно менше, ніж робот з означеного артикля. Наприклад, широко відома праця Р.Г. Піотровського, присвячена означеному артиклю в романських мовах.[30]

Термінологія типів артиклів іноді відображає окремі сторони його походження та функціональної сутності. Дж. Уолліс називає англійський неозначений артикль Articulus Numeralis, при цьому означений артикль - Articulus Demonstrativus, оскільки перший позначає абсолютно те саме, що й “one” – “один”, але менш виразно.

  За останні два десятиліття отримала широке розповсюдження теорія трьох артиклів: до двох вищезгаданих додається ще так званий “нульовий” артикль – цим терміном деякі дослідники позначають випадки значущої відсутності артикля. Якщо прийняти цю точку зору, то в цьому випадку система артиклів стає тричленною. Теорія нульового артикля, без сумніву, безпосередньо пов’язана із загальноприйнятою в мовознавстві теорією нульової морфеми, яка застосовується до форм, що не мають закінчень, на відміну від інших форм того ж слова. Визнання нульового артиклю не викликало б сумніву, якщо б ми прийняли точку зору тих авторів, які вважають артикль морфемою чи, принаймні, аналогом морфеми, засобом аналітичної морфології. Але, визнаючи існування нульового артикля, тобто його нульового експоненту, потрібно визнати артикль фактично структурним компонентом іменника, на рівні зі словозмінними та словотворчими афіксами. У цьому випадку, виникає необхідність визнання існування аналітичного слова, компонент якого – морфема – вільно пересувається (a book – an interesting book – an extremely interesting book) та може бути замінений семантично значущим словом (some interesting book, that book). Тоді виникає можливість розглядання будь-якого сполучення лексично повного слова з тим чи іншим словом службової частини мови як аналітичного слова, наприклад, сполучення іменника із прийменником: the beauty of the nature. Цілком зрозуміло, що приймаючи таке трактування слова, ігноруються всі формальні критерії і сама концепція структури слова, а також граматичних категорій стає хиткою та безформною.