Функціонування англійського артиклю в художньому тексті і засоби його перекладу на українську мову

Про неозначений артикль Т.В.Соколова висловлює іншу думку. Вона також розглядає артикль у зв’язку із питанням про семантику іменника та виділяє три групи імен за ступенем абстрагованості їхнього значення. Автор констатує, що функціонування неозначеного артикля зумовлене не лише лінгвістичними, але й різними екстралінгвістичними факторами. Призначення артикля виходить за межі вираження граматичної категорії імені. Він є елементом більш широкої категорії лімітативності, яка має відкритий характер.

Авторка вважає необґрунтованим гіпотезу про семантичну багатозначність неозначеного артикля. Мають місце синтагматичні нашарування на смисловий зміст імені як в артиклевій, так і у безартиклевій формі. Неозначеному артиклю належить лише досить абстрактне значення “окремості” явища, що позначається. Можливість вживання неозначеного артикля із будь-яким іменником виникає за наявності в семантиці іменника смислового відтінку “окремості” стану, що позначається. Ця взаємодія семантики артикля та іменника – фактор парадигматичний. Розглядаються фактори, які сприяють цій обставині, роз’яснюються специфічні смислові відтінки, зумовлені ступенем абстракції імені. Індикаторами ступеню абстракції ім’я можуть бути різноманітні кількісні та якісні лімітації, що мають власне вираження в семантиці слів, які сполучаються з іменником. У реченні діють також фактори граничності лексико-семантичного фразового контексту та сегментації відображеної в ньому дійсності.

Вживання як означеного, так і неозначеного артиклів досліджується і в дисертації А.Н. Вєтошкіної. Авторка вважає, що вживання означеного артикля пов’язане з лімітацією, обмежуванням того поняття, яке називає іменник, що викликане, наприклад, наявністю при іменнику лімітую чого означення. Тоді як вживання неозначеного артикля спостерігається при іменниках з такими означеннями, які дають яскраву характеристику референта, підкреслюють його вагомість, значущість. Вживання неозначеного артикля спостерігається здебільшого в текстах художньої прози (запам’ятаймо це), а також у науковій прозі – у працях з літератури та мистецтва. Функції неозначеного артикля – виділення яскравої або вагомої характеристики референта. Цю функцію авторка вважає стилістичною. Функція означеного артикля – обмежувальна. [7]

У дисертації Є.В. Барабаш проблема артикля аналізується в аспекті пов’язаності тексту. Артикль, як стверджує авторка, — особливе службове слово, за допомогою якого здійснюється складний процес співвіднесення у тексті різних одиниць, встановлюються смислові зв’язки. Зв’язки, що встановлюються, мають анафоричний та катафоричний характер. Означений артикль на рівні тексту виступає в ідентифікуючій функції.

Отже, вище був представлений загальний нарис вивчення феномену артиклю в сучасній англійській мові. Тепер вважаємо за необхідне розглянути основні проблеми функціонування артиклів більш докладно.

1.2 Теорії, що вивчають артикль

Незважаючи на те, що існує значна кількість літератури, у якій критикуються існуючі теорії, вважаємо за необхідне зупинитися на розгляданні наступних теорій, що вивчають вживання артикля:

1)     Теорія означеності / неозначеності.

2)     Теорія артиклю, який виражає категорію окремого та загального.

3)     Вживання артикля як виразника “даного” та “нового” (теми та реми).

4)     Теорія актуалізації.

5)     Теорія субстантивізації.

6)     Вживання артикля в світі категорії дейксису.

Однією з найбільш розповсюджених точок зору є розглядання артикля на основі логічної категорії означеності / неозначеності.

Згідно цієї теорії, означеність пов’язується із знайомістю, предмет є знайомим для того, хто слухає. Прихильниками цієї теорії є Дж. Керм, О. Єсперсен, І Крамський, А.М. Мухін, Л.І. Ілія, С.І. Канович, О.И. Москальська, Б.А. Серебрєніков, В.І. Тур та ін.

І Крамський вважає, проте, що категорія означеності уявляє собою більш широку проблему. Ця категорія виражається не лише артиклями, але й низкою інших засобів, сюди, наприклад, відносяться демонстративи, форми відмінку, які передають означеність та неозначеність. “Самий факт наявності артиклю в мові вже є проявом категорії означеності”.[8]

Б.А. Серебрєнніков вважає, що означеність предмета може залежати від наступних факторів суб’єктивного та об’єктивного порядку:

1. Суб’єктивне бажання того, хто говорить, представити той чи інший предмет означеним чи неозначеним.

2. Суб’єктивне бажання того, хто говорить, вказати на предмет й тим самим звернути на нього увагу співбесідника.

3. Суб’єктивна здатність думкою уявити предмет означеним.

4. Означеність, яка залежить від специфіки самого предмета чи факту.

5. Наявність незалежних від того, хто говорить, об’єктивних умов навколишнього середовища, які створюють умови для означеності предмета.

Неозначеним іменник може бути в мові тоді, коли він є не одиничним представником класу предметів, що допускають можливість іншого вибору чи абстрактним, неконкретним найменуванням предмету.[9]

Б. А. Серебрєніков виокремлює наступні типи означеності:

1. Означеність предмета може бути зумовлена тим, що ми, вживаючи в мовленні іменник, вказуємо на його тотожність із предметом, який згадувався у попередньому контексті мовлення, або прямий логічний зв’язок із змістом попереднього контексту. Такий тип означеності автор називає анафоричною означеністю.

2. Іменник може бути означеним внаслідок його приналежності до іншого іменника, наприклад, “дівчинка читає книгу”. Такий тип означеності має назву присвійної означеності.

3. Іменник визначається характером тієї ситуації, в якій відбувається акт мовленнєвого спілкування. Цей специфічний тип означеності Б. О Серебрєніков називає ситуативною означеністю

4. Іменник визначаються тим, що на нього падає дейктичний наголос, який посилюється використанням в якості засобів непрямого дейксису різноманітних конструктивних елементів мови (речення та відмінникові конструкції, прикметники відносні, тощо). Означеність цього типу носить назву дейктичної означеності.

Як вважає О.М. Москальська, означеність та неозначеність іменника виражається наступною системою засобів.

Означеність                                                                    Неозначеність

1. Означений артикль.                                                   1. Неозначений артикль.

2.Значуща відсутність артиклю   (нульовий артикль).[10]

Проте слід відмітити, що автори, які дотримуються точок зору, що артикль виражає категорію означеності чи неозначеності, не завжди послідовно та впевнено доводять цю теорію та змушені часто приводити приклади так званих “винятків із загального правила”.

Л.І. Божко, кажучи про основне правило вживання неозначеного артиклю, який позначає невідомі особи чи предмети, відмічає, що нерідко причина вживання неозначеного артиклю приховується у синтаксичному оточенні и призводить додатково ще три випадки відхилення від типового вживання.[11]

Багатьох дослідників не задовольняла концепція категорій означеності-неозначеності, і вони намагаються розглядати значення артикля в іншому світі. Ці дослідники висловлюють думку про те, що артикль виражає категорію часткового та загального. Ця точка зору, наприклад, висловлювалася в працях М.Б. Нікітіна, О.І Москальської, Л.І. Божко та ін.

М.В. Нікітін вважає ,що у частковій співвіднесеності іменник називає конкретний предмет, явище. У загальній співвіднесеності – увесь род (клас, розряд) предметів, явищ та виражає родові поняття. Означеність та неозначеність іменників має місце лише у випадках часткової співвіднесеності іменників та встановлюється тим, хто говорить, с точки зору того, хто сприймає.

Згадаймо ще одну теорію, яка пояснює вживання артиклю с точки зору актуального членування речення на “те, що дано” та “нове”.

Так, наприклад, О.І. Москальська вважає, що артикль виражає комунікативну роль іменника у реченні і разом із порядком слів та інтонацією він вказує, чи входить іменник в склад вихідного моменту повідомлення (даного), чи у склад того, що повідомляється (нового) – вживаючи терміни празької школи, до теми чи до реми відноситься іменник. Іменник, який є новим, тим, що повідомляється у реченні, вживається з неозначеним (або нульовим) артиклем та знаходиться ближче до кінця речення, воно ж несе на собі основний наголос. Іменник, який входить у вихідний момент повідомлення, оформлюється означеним артиклем, він стоїть на початку речення та має другорядний наголос. [12]

Порівнюючи матеріал російської та англійської мов, подібні спостереження робить і професор Б.О. Ільїш. Він пише: “Нерідко неозначений артикль є показником смислового предикату речення і саме цим відрізняється від означеного артикля. Порівняймо, наприклад, речення: “I opened the door and a man came in” та “I opened the door and the man came in.”

У російській мові, як відомо, спосіб вираження смислового предикату буде зовсім інший, а саме: тут провідна роль належатиме порядкові слів. Пор.“Я открыл дверь и вошел старик” та “Я открыл дверь и старик вошел”.[13]  Можемо зазначити, що і в українській мові це явище є таким самим.

Надалі Б.О. Ільїш відмовився від терміну “смисловий предикат” та став використовувати вже згадані “тему” та “рему”. Згідно цієї точки зору, неозначений артикль є засобом, який вказує на рему в реченні. Тоді як означений артикль, на протилежність неозначеному артиклю, вказує на тему.[14]

Проте не всі дослідники погоджуються цілком пов’язувати вживання артиклю з актуальним членуванням. Наприклад, С.Г. Ахметова вказує на те, що не так вже і рідкі випадки, коли рема вводиться означеним артиклем, а тема вжита з неозначеним артиклем.[15]

Ще однією з найбільш розповсюджених теорій є теорія, яка пояснює вживання артикля з позиції “актуалізації”. Першим вченим, який сформулював цю теорію, був Г. Гійом.

Згідно цієї теорії, абстрактне поняття, яке існує у свідомості, вжите з означеним чи неозначеним артиклем, “актуалізується”, його система побудована на протиставленні “ідей” або “чистих понять та їх реалізації в мовленні”.

Артикль вказує на існування ідеї у свідомості, що передує вживанню імені в мовленні. Він слугує знаком, за допомогою якого відбувається перехід від абстрагованості ідеї до меншої абстрагованості, до чогось часткового та перехідного, та встановлює зв’язок між іменем-назвою речі та відношенням цієї назви до ідеї імені.

Хоча ця теорію далі розвивалася, назвемо імена таких вчених як, наприклад, Ш. Баллі та Ю.О. Левицький, все ж вона слушно не приймається багатьма лінгвістами, бо теорія ця не пояснює вживання артиклів іншими словами, вона не дозволяє диференціювати вживання різних артиклів.[16]

Не менш розповсюдженою є теорія “субстантивізації” артикля. Цю теорію розвивав К.Бюлер.

Але й вона не може бути беззаперечно прийнята. Як відомо, в сучасній англійській мові субстантивізація різних частин мови відбувається із вживанням як означеного/ неозначеного, так і нульового артиклів. Крім того, цю функцію виконують також и вказівні, присвійні та інші займенники. Таким чином, ця теорія не дозволяє диференціювати вживання різних артиклів.

Деякі вчені намагалися покласти в основу вживання артикля кількісний принцип, який розглядає взаємовідносини предмету з множиною таких самих предметів. Терміни “означеність” та “неозначеність” замінюються терміном “одиничність”. Різниця між означеним та неозначеним артиклями зводиться до того, що неозначений артикль позначає одиничність або, іншими словами, одиничність предмета на фоні множини рівних йому однорідних предметів, тоді як означений артикль позначає одиничність предмета без оточуючої його множини.  Причому ця одиничність може бути різноманітна, через те, що, з однієї сторони, існують предмети, одиничність яких носить ситуативний характер.

У всіх цих випадках, коли створюється ситуація одиничності без оточення множинності однорідних предметів, вживається означений артикль.

У тих випадках, коли кількість предметів взагалі не мислиться, артикль відсутній. В.Я. Пропп, наприклад, ось як пояснює цю точку зору: “...різниця в значенні двох артиклів лежить в області кількісних співвідношень самих речей...Неозначений артикль позначає предмет, який мислиться у якомусь зв’язку з оточуючою його множиною подібних йому предметів. Означений артикль позначає предмет  поза цим зв’язком. Якщо єдність на фоні множини дає неозначений артикль, єдність без цього фону дає означений артикль, тоді там, де взагалі не прикладається поняття кількості і множинності, артикль взагалі не застосовується.”[17]

Таким чином, висновок, до якого приходить В.Я. Пропп, полягає в тому, що неозначений артикль має функцію виділення, тоді як означений артикль слугує для позначення вже виділених предметів або для називання таких предметів, які не допускають виділення.

Про кількісний характер вживання артиклю каже и Р.Магнуссон.[18]

Багато, хто з дослідників дотримуються точки зору, що в основі протиставлення артиклів лежить різне відношення предмета, який називає іменник, до класу однорідних предметів; означений артикль виділяє, а неозначений артикль відносить до класу однорідних предметів.

Як вважає професор О.І. Смирницький, “означений артикль характеризує предмет, який позначається іменником, як відомий, конкретний предмет, який виділяється з усього класу однорідних з ним предметів. Він може індивідуалізувати та виділяти не лише означений предмет, але й клас предметів в цілому, протиставляючи його іншим класам. Неозначений артикль характеризує предмет, з назвою якого він пов’язаний, як одного з представників, будь-якого представника того чи іншого класу предметів”.

Стосовно ж нульового артиклю, то його основне призначення, на думку професора О.І. Смирницького, полягає у “повному відволіканні та абстрагуванні від класифікації та індивідуалізації”.[19]