Концептуальні підходи до формування системи індикативного планування на підприємстві

Стратегічне, довгострокове  планування може обмежуватися визначенням основної мети і найбільш загальних напрямків діяльності, тому що кількість необхідної інформації про майбутнє є обмеженою, а швидкість змін - дуже високою. В короткотермінованих планах конкретність і детальність повинні бути високими і обов'язковими.

 Принцип точності повинен забезпечувати адекватність планових заходів соціально-економічній ситуації в країнах, галузі, території. Вона досягається шляхом врахування великої кількості факторів впливу середовища. Це сприяє підвищенню точності планів, їх наближенню до реальних умов. Ринкове середовище обумовлює постійну мінливість продукції підприємства, його виробничої та організаційної структури, технологій та факторів виробництва, які у свою чергу мають вплив на методи планування, показники і структуру планів, організацію самого процесу планування. Вони повинні постійно переглядатися, а при необхідності слід застосовувати принципово нові методи і процедури планування.

Планування повинно  охоплювати всі напрями діяльності підприємства, а також усі етапи, дії та операції як господарських процесів управління.

Принцип науковості означає, що в планах мають використовуватись  сучасні наукові методи дослідження  і пізнання.

Обґрунтовані плани  можуть бути розроблені тільки при  залученні до процесу планування робітників, які виконуватимуть ці плани, що, в свою чергу, стимулює усвідомлене їх виконання та активізує ініціативу виконавців. В цьому полягає суть принципу масовості.

Принцип економічності  полягає в тому, що витрати на планування мають бути меншими за ефект, що очікується від запланованих показників, дій, процесів.

Принцип реальності ситуації - розробляються плани, так, щоб були можливими для виконання.

При принципі ефективності плани мають бути розроблені так, щоб ефективно використовувались  всі види ресурсів.

Принцип оптимальності  є запорукою того, що із усіх видів  планів вибирається найкращий з  точки зору вибраного критерію оптимізації. Принцип оптимальності використання застосовуваних ресурсів передбачає необхідність орієнтуватись на потреби, умови і кон'юнктуру ринку інтенсифікацію виробництва, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, максимально повну реалізацію наявних резервів кращого використання предметів і знарядь праці, організації виробництва.

Для створення та ефективного  функціонування системи планування на підприємстві має бути створено певні передумови організаційного, інформаційного і кадрового характеру.

Принцип пріоритетності передбачає ранжування об'єктів планування за їх важливістю для підприємства. Так, якщо є основна мета і для її досягнення необхідно вирішити комплекс завдань, які одночасно розв'язати неможливо, то в такому випадку керівництво підприємства визначає пріоритетність завдань, і, в залежності від ситуації на виробництві, встановлює послідовність їх розв'язання.

Пріоритетність тієї чи іншої мети може змінюватись в  залежності від дії макроекономічних факторів - економічної політики, економічного становища, стану національної економіки, а також від факторів, які діють  всередині підприємства.

Організаційна структура підприємства повинна бути адекватною системі планування з тим, щоб органи управління і організаційні одиниці, які утворюють відповідно організаційну та планову піраміди, перекривали одна одну. Процедури планування мають бути сплановані з погляду організаційного забезпечення. Крім того, побудова системи планування на вітчизняних підприємствах відбувається за умов перехідного періоду, коли раніше діючі системи майже зруйновані, а нові вимагають становлення.

Система планування потребує належного інформаційного забезпечення, а саме: розвиненої прогнозно-аналітичної системи з адекватною методичною базою, чіткої системи управлінського й фінансового обліку, ефективної системи електронної обробки інформації та передавання даних [66, с. 48].

Кадрове забезпечення дієвості системи полягає в здатності керівництва управляти підприємством, користуючись системою планування як складним інструментом, що вимагає глибоких знань, вмінь і навичок. Адекватною має бути і кваліфікація професіоналів та менеджерів — суб'єктів планування.

До основних проблем  побудови ефективної системи планування на підприємстві належать:

• орієнтація на короткострокові результати діяльності, нерозвиненість стратегічного управління, відсутність систематичного контролю за відповідністю результатів поточної діяльності підприємства його стратегічним цілям;
• фрагментарність та відсутність комплексності поточних планів, зниження рівня координації у системі;
• практично повна відсутність роботи на ринку, не розробленість методично-аналітичної бази для аналізу ринку;
• нерозвиненість корпоративного управління, розбіжності інтересів власників, управлінського персоналу та колективу.

Дотримуватись розглянутих  принципів планування досить важко. Це можуть здійснити тільки крупні товаровиробники, які мають висококваліфіковані кадри, сучасні інформаційні технології. В умовах зростаючої конкуренції скорочуються терміни і горизонти розробки планів, підвищується якість планування, в його основу закладається концепція маркетингу, зростає роль оперативних та стратегічних планів.

 

 

 

2. Види планів та їх характеристика

 

Планування є важливою функцією управління, яка видозмінюється в процесі розвитку економіки. Перехід  до ринкової концепції управління вимагає  перегляду всіх елементів планування. Автоматична заміна планування ринковими регуляторами не відбулася: більше того, самі ринкові методи управління виникнути не можуть. Необхідно було на плановій основі створити умови для їх формування через роздержавлення, приватизацію, реструктизацію, санацію.

Планування як форма  державного впливу на економіку існує у всіх країнах. Воно органічно вписується в ринковий механізм господарювання. В процесі планування важливо визначити, що і як повинна планувати держава, а що - самі суб'єкти господарювання. Будь-яке підприємство здійснює складну господарську діяльність протягом досить тривалого часу. Звідси випливає, що система планів підприємства охоплює всі напрями його діяльності у різні проміжки часу.

На практиці використовують кілька систем планування.

З точки зору обов'язковості  планових завдань розрізняють директивне та індикативне планування.

Директивне планування — це процес розробки планів, які  мають силу закону. Вони є обов'язковими для виконання суб'єктами господарської  діяльності, вміщують комплекс заходів  щодо забезпечення їх виконання. Директивні плани носять адресний характер, посадові особи несуть відповідальність за виконання планових завдань. В колишньому СРСР директивне планування використовувалось з метою прямого впливу центральних органів на всі ланки народного господарства для досягнення визначених завдань та напрямків загальнодержавного розвитку [48, с. 19].

Плани носили директивний  характер, були досить деталізованими. Деякі елементи директивного планування можуть бути використані в ринкових умовах у певних випадках, які повинні чітко обумовлюватись та обмежуватись.

Індикативне планування являє собою поширену у всьому світі форму державного планування, є засобом реалізації соціально-економічної  політики держави, основним методом  її впливу на хід функціонування ринкової економіки.

Індикативний план не має обов'язкового для виконання характеру. Основу індикативного планування складають обов'язкові завдання, але їх число обмежене і в цілому план носить рекомендаційний, спрямованих характер.

Як інструмент управління, індикативне планування найчастіше використовується на макрорівні. Завдання індикативного плану називаються індикаторами. Індикатори - це параметри, які характеризують стан і напрямки розвитку економіки, розроблені органами державного управління в ході формування соціально-економічної політики. Індикатори відображають види та напрями державного впливу на господарські процеси з метою досягнення вказаних параметрів.

Індикативне планування застосовують також для планування господарської діяльності підприємств, що дає можливість оперативно оцінювати  вплив зовнішніх та внутрішніх факторів на результати діяльності, своєчасно вносити певні зміни в роботі, залучати при необхідності для виконання індикативних завдань додаткові матеріально-технічні, трудові та фінансові ресурси [27, с. 41].

Залежно від терміну, на який складається план, і ступеня деталізації планових розрахунків прийнято розрізняти довгострокове, середньострокове і короткострокове планування.

Стратегічне планування - це процес здійснення сукупності систематизованих і взаємопов'язаних робіт щодо визначення довгострокової мети, напрямків діяльності окремого підприємства чи галузі народного господарства. Суть стратегічного планування полягає у виборі головних пріоритетів розвитку виробництва, в установленні термінів досягнення довгострокової мети. Стратегічний план визначає шляхи розвитку тої чи іншої галузі виробничої діяльності, орієнтує підприємство на ринки, де можливі кращі результати щодо реалізації своєї продукції, яку техніку та технологію впроваджувати в першу чергу, на які суміжні галузі слід орієнтуватись для досягнення конкретних позитивних результатів [39, с. 48].

Стратегічне планування здійснюється в процесі розробки довгострокових та середньострокових  планів.

Перспективне планування охоплює період понад 5 років - 10,15,20 років. Такі плани визначають довгострокову стратегію підприємства, соціальний, економічний та науково-технічний напрями розвитку. Таке планування розробляється на основі попереднього прогнозування.

Прогнозування - це процес передбачення, побудований на ймовірності, науково обґрунтованому судженні про перспективи розвитку об'єкта в майбутньому. На етапі прогнозування виявляють альтернативні варіанти розвитку певної соціально-економічної системи і обґрунтовують вибір найбільш оптимального. В такому розумінні прогнозування є одним з етапів перспективного планування [22, с. 41].

Середньострокове планування проводиться на період 1-5 років. На деяких підприємствах середньострокове планування сумісне з поточним. У цьому  випадку складається п'ятирічний  план, в якому перший рік деталізується  до рівня поточного плану і є по суті короткостроковим плануванням.

Тактичне планування вважається процесом створення передумов  для реалізації можливостей, що визначені  на етапі стратегічного планування. В результаті цього планування складають  план економічного і соціального розвитку підприємства, який являє собою комплексну програму виробничої, господарської, економічної, соціальної діяльності на відповідний період. Поточний план дозволяє використати резерви підприємства для збільшення обсягів виробництва, зниження витрат, підвищення якості продукції. На етапі поточного планування здійснюється обґрунтування плану роботи підприємства на рік, забезпечується встановлення виробничих зв'язків між структурними підрозділами підприємства.

Планування є останнім етапом в плануванні оперативної діяльності підприємства.

Основним завданням  оперативно-календарного планування є  конкретизація показників поточного  плану з метою організації  планомірної, ритмічної роботи підприємства, усіх його структурних підрозділів.

Короткострокове планування охоплює період до 1 року - піврічне, квартальне, місячне, декадне, тижневе і добове планування.

В процесі короткострокового  планування застосовуються такі функції:

визначається час виконання  всіх операцій щодо виготовлення цехами чи підрозділами підприємства окремих деталей, вузлів та агрегатів; ведеться систематичний контроль і облік здійснення виробничого процесу.

Крім того, оперативно-календарне планування дозволяє об'єднати всі  елементи підприємства в єдиний виробничий механізм, включаючи технічну підготовку виробництва, матеріально-технічне забезпечення всіх процесів, створення матеріальних запасів, забезпечення збуту готової продукції.

В залежності від часової  орієнтації Р. Акофф рекомендує виділяти 4 типи планування: реактивне, інактивне, преакктивне, інтерактивне.

Реактивне планування базується  на аналізі минулого розвитку, а  моделі майбутнього функціонування підприємства розробляються шляхом екстраполяції від результатів  минулого. Підприємство розглядається  як стійка, стабільна, закрита економічна система. Недоліками такого типу планування є недостатнє врахування об'єктивних обставин сьогодення та майбутнього, відсутність гнучкості і недотримання принципу участі.

Інактивне планування передбачає пристосування підприємства до існуючих умов господарювання без врахування минулого досвіду і забезпечення розвитку в майбутньому. Головне завдання керівництва полягає у збереженні традиційної поведінки підприємства та недопущенні будь-яких змін, які розглядаються як перешкоди.

Недоліки інактивного планування полягають у неврахуванні чинників зовнішнього середовища, не повному використанні потенціалу працівників підприємства, відсутності прогнозування.

Преактивне планування орієнтується на майбутні зміни. Керівництво  прагне прискорити зміни, наблизити майбутнє. Преактивне планування пов'язане з ситуаційним плануванням за цілями, пошуком оптимальних рішень використанням економіко-математичних методів, прогнозуванням.

Таке планування здійснюється "зверху-вниз" і передбачає розроблення  стратегії розвитку, визначення ресурсів керівництвом, яке доводить конкретні завдання підрозділам підприємства, що в свою чергу планують свій розвиток з врахуванням спільних завдань.