Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину

     Відомо, що Конституція України закріплює основні принципи діяльності суду і прокуратури. Стаття 149 Конституції встановлює, що правосуддя здійснюється тільки судом, ст.ст. 150-158 закріплюють принципи реалізації правосуддя. Виходячи із вимог Конституції України, передбачається прийняття не менше 15 законів, які врегулюють діяльність судової влади. Так, уже давно обговорюються різноманітні варіанти проекту Закону України «Про судоустрій», в основу якого покладено положення розділу 8 Конституції «Правосуддя», Концепція судово-правової реформи в Україні, схвалена Верховної Радою України 28 квітня 1992 р., міжнародно-правові акти з питань прав людини, судоустрою і судочинства[88]). Аналіз названих правових актів дозволяє зробити висновок про те, що правосуддя - це виключно діяльність суду. Оскільки чинне законодавство в главі 8 «Злочини проти правосуддя» встановлює відповідальність за вчинення  злочинів у сфері діяльності не тільки суду, а й інших правоохоронних органів, необхідно доповнити відповідне визначення родового об'єкта аналізованих злочинів, беручи до уваги факт включення в цю главу і тих злочинів, які не пов'язані безпосередньо з діяльністю суду і вчиняються у сфері діяльності інших правоохоронних органів. Ці органи покликані забезпечувати здійснення і реалізацію правосуддя. В той же час злочини в цій сфері заподіюють шкоду також правосуддю, оскільки діяльність суду не досягає своєї мети[89]). Все викладене дозволяє запропонувати такий варіант назви глави 8: «Злочини проти правосуддя і діяльності органів, які сприяють його реалізації». Таке  уточнення  не суперечить загальновизнаному родовому об’єкту злочинів проти правосуддя, яким виступають відносини, що забезпечують:

а)нормальну діяльність органів дізнання, слідства і прокуратури у сфері кримінального судочинства;

б)нормальну діяльність суду по здійсненню правосуддя;

в)нормальну діяльність органів, які забезпечують чи здійснюють виконання рішень і вироків, а також призначених по них покарань [90]).

  Необхідно відзначити і той факт, що наука кримінально-процесуального права оперує також  терміном «форми реалізації правосуддя». Це поняття досліджується в межах  предмета науки кримінального процесу. Традиційно серед форм (видів) реалізації правосуддя процесуалісти розрізняють конституційне правосуддя; правосуддя з кримінальних, цивільних, адміністративних справ; арбітражне (третейське) правосуддя, а також правосуддя військових судів[91]).

   Залежно від стадій процесу виділяють правосуддя судів першої інстанції, судів касаційної (апеляційної) інстанції, правосуддя в стадії судового нагляду[92]). В проекті Закону України «Про судоустрій» в ст. 4 називаються такі форми правосуддя:

a) розгляд питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дача офіційних тлумачень Конституції і законів України;

b) розгляд цивільних справ, пов'язаних із захистом прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб;

c) розгляд справ, які виникають із господарських відносин;

d) розгляд кримінальних справ;

e) розгляд справ про спори, які виникають із адміністративних відносин[93]).

    Вказівка на форми, в яких реалізується правосуддя, дозволяє більш повно охарактеризувати як родовий об'єкт злочинів проти правосуддя, так і безпосередні об'єкти окремих злочинів цієї глави.

  Аналіз вищевказаних положень дозволяє зробити висновок про те, що службове потурання злочину не може бути вчинено в процесі вчинення тих чи інших форм правосуддя. Службове потурання вчиняється у сфері діяльності лише тих правоохоронних органів, діяльність яких безпосередньо пов`язана з розкриттям злочинів інших осіб, які покликані  сприяти, забезпечувати реалізацію названих форм правосуддя. До речі, в теорії кримінального процесу визначається поняття розкриття злочину[94]). Ці спеціальні державні правоохоронні органи, покликані виключати будь-який злочинний вплив не тільки на процес реалізації правосуддя, а й на інші сфери суспільного життя.

    В теорії кримінального права запропоновані різноманітні підходи щодо систематизації злочинів проти правосуддя. Пропонується виділяти види злочинів проти правосуддя, виходячи або з їх безпосередніх об'єктів посягання [95]), або з ознак суб'єктів даних злочинів[96]). Пропонується також систематизувати аналізовані злочини на основі механізму заподіяння шкоди правосуддю або виходячи із характеру невиконаного правового обов'язку[97]). Кожна з запропонованих класифікацій має певний науковий інтерес і може бути використана в рамках даного наукового дослідження. Так, М.І.Бажанов виділяє п'ять груп зазначених злочинів, виходячи із спільності безпосереднього об'єкта цих злочинів[98]). Такий прийом розподілу злочинів, включених одну главу КК, на види залежно від безпосереднього об'єкта посягання, є поширеним і загальновизнаним в теорії кримінального права[99]). Фактично автор пропонує варіант виділення в рамках родового об'єкта злочинів проти правосуддя декілька видових об'єктів, на які посягають окремі види злочинів даної глави. В першу групу автор включив злочини, що посягають на відносини, які забезпечують реалізацію конституційних принципів діяльності органів розслідування, прокуратури і суду. В другу групу входять злочини, які забезпечують особисту безпеку, честь і гідність суддів або засідателів. Третю групу складають злочини, що посягають на відносини, які забезпечують одержання достовірних доказів і правдивих висновків у справі. Четверту групу складають злочини, що посягають на відносини, які забезпечують своєчасне припинення і розкриття злочинів. Нарешті, п'яту групу злочинів проти правосуддя складають ті, які посягають на відносини, що забезпечують виконання вироку (рішення) і призначеного до відбування покарання. Очевидно, що службове потурання злочину виражається в невиконанні обов'язку припинення злочинів, які вчиняються третьою особою (або особами), і може бути віднесене до групи злочинів, які посягають на відносини, що забезпечують своєчасне припинення і розкриття злочинів. До злочинів даної групи М.І.Бажанов відносить також приховування злочинів і недонесення про їх вчинення.

   Класифікація злочинів проти правосуддя, виходячи із їх суб'єкта, також є традиційною для дослідників. Так, М.І.Бажанов, виходячи з ознак суб'єкта, виділяє дві групи злочинів проти правосуддя:

1) злочини, що вчиняються загальним суб'єктом (наприклад, приховання майна, предметів при конфіскації, приховування злочинів, недонесення про злочин),

2) злочини проти правосуддя, що вчиняються спеціально-конкретним суб'єктом (наприклад, завідомо незаконний арешт, затримання або привід, примушування до дачі показань)[100]).

    У злочинах проти правосуддя таких спеціально-конкретних суб'єктів три види:

А) службові особи правоохоронних органів, які здійснюють функції розслідування, розгляду кримінальних і цивільних справ - це прокурори, слідчі, особи, які провадять дізнання, судді;

Б) особи, зобов'язані сприяти розслідуванню, розгляду справ шляхом дачі показань або надання висновків - свідки, експерти, перекладачі;

В) особи, зобов'язані виконувати розпорядження, які містяться у вироках і рішеннях суду, а також особи, взяті під варту або зобов'язані відбути призначене судом покарання - особи, яким ввірено під охорону заарештоване або описане майно, а також засуджені або взяті під варту.

Виходячи із визнання як суб'єкта потурання лише службової особи правоохоронного органу, уповноваженої припиняти вчинювані злочини, потурання злочину може бути віднесене до групи злочинів, які вчиняються спеціально-конкретним суб'єктом, а саме - представником правоохоронних органів. Дана класифікація дозволяє показати механізм заподіяння шкоди поставленій під охорону кримінального закону діяльності органів, що здійснюють правосуддя, і органів, що сприяють його реалізації. При вчиненні спеціальних видів службового зловживання у сфері діяльності правоохоронних органів, у тому числі при службовому потуранні злочину, шкода заподіюється як би «зсередини», оскільки спеціально-конкретний суб'єкт цих злочинів виступає суб'єктом вчинення правоохоронної функції держави. Інші злочини проти  правосуддя і діяльності органів, які сприяють його реалізації, посягають на відносини, що охороняються як би «ззовні» [101]).

  Визнаючи відносини, які забезпечують своєчасне припинення і розкриття злочинів, видовим об'єктом злочинів, які складають різновиди причетності до злочину, а також такого злочину як розголошення даних попереднього слідства і дізнання, необхідно виділити і безпосередній об'єкт, на який посягає лише службове потурання злочину. Визначаючи цей об'єкт, слід ураховувати низку положень.

    Насамперед службове потурання вчиненню злочину є самостійним видом злочинів проти правосуддя, а саме спеціальним різновидом службового зловживання у сфері припинення і розкриття злочинів. Далі, зазначене потурання злочину вчиняється спеціально-конкретним суб'єктом, представником правоохоронного органу, який сприяє реалізації правосуддя. З огляду на механізм заподіяння шкоди службове потурання істотно відрізняється від інших злочинів, що мають єдиний видовий об'єкт посягання. Цей злочин характеризується посяганням як би «зсередини» на відносини, що охороняються законом. Нарешті, службове потурання злочину посягає на самостійну сферу відносин, відмінну від об'єкта посягання основного попереднього злочину, стосовно якого відбувається невиконання обов'язку припинення. Сфера цих відносин пов'язана з діяльністю компетентних правоохоронних органів, зобов'язаних припиняти злочинні діяння, які вчиняються іншими особами.

Виходячи із цих положень, безпосередній об'єкт посягання при службовому потуранні злочину можна визначити як правомірну діяльність правоохоронних органів, спрямовану на припинення злочинів. На підставі цього можна констатувати, що посягання на названу сферу відносин може бути вчинено лише, як правило, деякими категоріями державних службовців - представниками правоохоронних органів, які повинні сприяти реалізації правосуддя судом.

2.3.  Суб'єкт  службового  потурання

   Для визнання суспільно небезпечного діяння злочинним необхідний суб'єкт - фізична особа, яка вчинила злочин, що відповідно до  кримінального закону має певні, визначені ознаки. До них відносять: встановлений кримінальним законодавством вік, по досягненні якого можливе притягнення до відповідальності, і осудність - психічний стан особи, який  полягає в її спроможності, виходячи з віку, стану психічного здоров'я, рівня соціально-психологічного розвитку і рівня соціалізації, усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своєї поведінки і  керувати нею під час вчинення злочину, що обумовлює кримінальну відповідальність даної особи. Так характеризується загальний суб'єкт злочину. Якщо ж суб'єкт злочину характеризується, крім загальних, також спеціальними (додатковими) ознаками, зазначеними в диспозиціях кримінально-правових заборон Особливої частини і (або) предбаченими положеннями Загальної частини (наприклад, нормами про співучасть, про види множинності), - такий суб'єкт іменується спеціальним[102]). У кримінальному кодексі розміщено більш ніж 70% складів із спеціальним суб'єктом від загального числа всіх передбачених законом складів. Дослідники різноманітних видів службових зловживань відзначають, що природа об'єктів цих злочинів така, що посягання на них може бути вчинене тільки спеціальним суб'єктом.

       Такі суб'єкти володіють однією чи більше додатковими ознаками, безпосередньо зазначеними в законі або визначеними шляхом тлумачення, які обмежують можливість притягнення інших осіб до кримінальної відповідальності за вчинення конкретного виду службового злочину.

      Чинне законодавство не містить визначення ні загального, ні спеціального суб'єкта злочину. Проте у проекті КК передбачається норма, що містить визначення як загального, так і спеціального суб'єкта. Згідно з ч.1 ст.18 проекту суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочину у віці, з якого може настати кримінальна відповідальність. В ч.2 ст.18 проекту вказується, що спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. Проблема суб'єкта злочину розробляється теорією кримінального права і досліджується як в Загальній частині в рамках загального вчення про склад злочину, так і в Особливій частині стосовно окремих видів (груп) злочинів. У Загальній частині розглядаються питання, пов'язані з обгрунтуванням мінімальної і максимальної межі віку кримінальної відповідальності[103]), при обгрунтуванні кримінальної відповідальності осіб із психічними аномаліями або осіб, які перебувають у стані сп'яніння чи в іншому особливому психічному стані, при керуванні джерелом підвищеної небезпеки, при наявності чинників, що впливають на волевий прояв злочинного діяння[104]), можливості притягнення юридичних осіб до кримінальної відповідальності[105]), при визначенні поняття і виділенні видів спеціального суб'єкта (видів співучасників, не передбачених чинним законодавством)[106]). Причому категорія «суб'єкт злочину» - це кримінально-правове поняття, що визначає юридичну характеристику особи, яка вчинила злочин, і обмежене тільки ознаками, необхідними для обгрунтування кримінальної відповідальності.

   В Особливій частині КК передбачені дві глави, які виділяються на підставі ознак спеціального суб'єкта злочину (глави про посадові і військові злочини). Проблема визначення ознак суб'єкта службового потурання вчиненню злочину виступає самостійним окремим питанням проблеми визначення і виділення спеціального суб'єкта стосовно самостійного різновиду службового зловживання у сфері правосуддя.

   Криміналісти, які займаються дослідженням проблем причетності до злочину, пов'язують службове потурання злочину лише зі злочинною діяльністю певного різновиду службових осіб, які є представниками влади[107]). Це пояснюється тим, що діяльність інших категорій службових осіб характеризується самостійною функціональною спрямованістю, реалізованою поза сферою боротьби зі злочинністю. Таке вузьке розуміння суб'єкта службового потурання стало домінувати в теорії недавно[108]).

    Як вже відзначалося, раніше припускалося широке тлумачення суб'єкта потурання злочину[109]). Це пов'язано з тим, що законодавчо закріплений статус громадянина соціалістичного суспільства припускав проголошення широкої участі в управлінні державними справами, передбачав широке коло обов'язків, в тому числі обов'язку припинення злочину, повідомлення про вчинення злочини та ін. У структурі громадянського суспільства правовий статус громадянина не містить такого роду обов'язків, а сфера припинення злочинів віднесена виключно до виняткової компетенції правоохоронних органів держави[110]). Саме таке розуміння проблеми суб'єкта потурання було характерно і для вітчизняних дореволюційних криміналістів. Так, Л.С.Бєлогриц-Котляревський відзначав, що обов'язок попередження і припинення злочинів є обов'язок моральний, а не юридичний для громадян; юридичним він є лише для спеціальних органів влади[111]). Відомий дослідник Н.О.Неклюдов прямо вказував, що суб'єктом потурання може бути тільки службова особа[112]). Разом з тим, в даний час деякі дослідники пропонують значно розширити обсяг кримінально-правових обов'язків громадян у сфері боротьби зі злочинністю за рахунок криміналізації ряду моральних обов'язків, проте вони не пов'язані з обов'язком припинення злочину[4)].

    Для правової теорії і правозастосовчої діяльності, як і раніше, актуальною залишається проблема визначення юридичних ознак поняття «службова (фактично посадова) особа», виявлення категорій цих осіб. Дослідники різноманітних галузевих правових наук вказували на необхідність формулювання такого поняття службової (посадової) особи, яке мало б міжгалузеву значущість, але у вітчизняному правознавстві так і не вдалося виробити єдиного загального визначення службової особи[113]). В результаті це поняття залишається окремим спеціальним поняттям та має самостійний зміст залежно від галузі законодавства і в межах теорії кримінального права позначає суб'єкта службового злочину. Перше законодавче визначення службової особи давалося в ст.1 Декрету РНК РРФСР від 8 травня 1918 р. «Про хабарництво», де ними визнавалися особи, залучені до здійснення державної і громадської служби.  Як відзначають дослідники загальних та спеціальних видів службових злочинів, для цього періоду характерно занадто широке, ідеологізоване тлумачення зазначеного поняття[114]). Наступний розвиток вчення про службову особу пов'язаний із звуженням кола осіб, які підлягають кримінальній відповідальності за службові злочини. Чинний кримінальний закон містить поняття службової особи, яке зводиться до перелічення можливих його видів. Так, відповідно до  ч.1 ст.164 КК України до посадових (службових) осіб віднесені особи, які постійно або тимчасово здійснюють функції представників влади, а також займають постійно або тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням. Криміналісти відзначають, що передбачене законом поняття службової особи повинно застосовуватися не лише до загальних службових злочинів, зазначених в главі 7 «Посадові злочини», а й до спеціальних видів службових злочинів, передбачених фактично всіма іншими главами Особливої частини[115]).