Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину

  Отже, інститут причетності до злочину мав і має законодавче закріплення як у Загальній, так і Особливій частинах кримінального закону. Проте вже в проекті Кримінального кодексу України, розробленому робочою групою Кабінету Міністрів України, намітився принципово інший підхід до встановлення кримінальної відповідальності за причетність до злочину. У його основі - виключення кримінальної відповідальності за недонесення про злочин, збереження відповідальності за приховування (але виключається злочинність приховування злочину, вчиненого членом сім'ї або близьким родичем), відсутність загальної норми про кримінальну відповідальність за потурання вчиненню злочинів, виключення із Загальної частини кримінального закону норм, що визначають види причетності до злочину. Подібний підхід знайшов законодавче закріплення в кримінальних кодексах Республіки Бєларусь, Росії, чинному кримінальному законодавстві деяких європейських держав. Однак виключення із Загальної частини КК видів причетності до злочину не свідчить про припинення існування інституту причетності до злочину як самостійного інституту Загальної частини кримінального закону. Вбачається, проте, необхідним зберегти в КК загальну норму про причетність до злочину (або закріпити види причетності) саме в Загальній частині кримінального закону з наступних підстав:

- насамперед розвиток інституту причетності до злочину історично пов'язаний з розвитком інституту співучасті в злочині, і традиційне розташування норм про причетність до злочину та її видів після норм про співучасть у злочині і види співучасників відображає історичну близькість обох інститутів, дозволяє відмежувати види причетності до злочину від видів співучасті у злочині. Крім того, в літературі активно досліджуються особливості прояву різновидів причетності відносно окремих видів (груп) злочинів чи відносно окремих проявів організованої злочинності (наприклад, ознаки заздалегідь не обіцяного приховування і потурання вбивству, аналіз причетності до злочинів,, які вчиняються організованою злочинною групою)[25]);

- далі, законодавчий прийом послідовного розташування приписів, що містять суміжні інститути кримінального права з метою наочного їх розмежування, є характерним для Загальної частини кримінального закону (наприклад, законодавче закріплення норм про необхідну оборону і перевищення меж необхідної оборони, норм про ознаки злочину і діяння, що не є злочинним, норм про осудність і неосудність); крім того, встановлення кримінальної відповідальності за  причетність до злочину, зокрема за приховування злочинів, доповнюється встановленням кримінальної відповідальності за спеціальні види потурання (наприклад, умисне неприпинення злочину, що вчиняється підлеглим, як вид військового злочину - «Бездіяльність військової влади» ст.2543 КК );

- більш того, дослідники інституту причетності до злочину, крім загальновизнаних видів (потурання та приховування злочину, або неповідомлення про нього), виділяють інші види злочинної діяльності,  обумовленої вчиненим або вчинюваним злочином інших осіб, у якості самостійних видів причетності до злочину (наприклад, пропонується розглядати придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом, як самостійного виду причетності до злочину)[26]);

- слід враховувати, що злочини, які складають види причетності до злочину, в силу загальних істотних ознак об'єднуються в самостійну групу злочинів проти правосуддя, що в свою чергу, потребує виділення суттєвих ознак даної групи злочинів із метою відмежування їх від співучасті в злочині, посереднього виконання, необережного спричинення, які досліджуються саме в Загальній частині кримінального права;

- нарешті, норми-дефініції, як різновид кримінально-правових норм, характерні більшою мірою саме для Загальної частини кримінального закону.

Викладене, як вбачається, дає підстави говорити про передчасне виключення інституту причетності до злочину із загального вчення про злочин як самостійний розділ Загальної частини науки кримінального права. Історичний процес розвитку інституту причетності до злочину свідчить про те, що в науці в різні періоди вже висловлювалися крайні погляди щодо доцільності існування цього інституту[27]). Відомо, що законодавче розмежування інститутів співучасті в злочині і причетності до злочину встановлено Основами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік лише в 1958 р., що з’явилось демократичним завоюванням науки кримінального права. Відмова від такого розмежування в майбутньому в Загальній частині КК не сприятиме правильній кваліфікації злочинів, а отже законності і обгрунтованості постановлених вироків[3)]. Крім того, ускладнення встановлення об`єктивної істини у справі при цьому є недопустимим, з огляду принципів організації і діяльності правової держави.

1.2. Поняття потурання злочину

1.2.1. Проблема визначення ознак потурання

   До проблеми потурання вчиненню злочину криміналісти звертаються при дослідженні низки кримінально-правових інститутів і положень як Загальної частини кримінального права (при розгляді видів пособництва, визначенні причетності до злочину і виділенні її видів, дослідженні загальних питань злочинної бездіяльності[28]), так і Особливої частини (при розгляді видів службових злочинів, а також злочинів проти правосуддя)[29]).

   При цьому одні дослідники пов'язують потурання  із злочинною бездіяльністюю, що створює умови для вчинення злочину (іншого правопорушення) або полягає у невідвернення таких правопорушень[3)]. Інші визнають потуранням бездіяльність відносно вчинення злочину[4)]. Третя група криміналістів визначає потурання лише як невиконання обов'язку припинення злочину, який вчиняється (вчинюваного злочину)[5)].

   Різноманітні трактування злочину (правопорушення), відносно якого відбувається потурання, обумовлюють різне розуміння його суті. Таким чином, термін «потурання» може вживатися в декількох значеннях. Потурання злочину в широкому (соціально-кримінологічному, публіцистичному) аспекті означає бездіяльність як спеціального, так і загального суб'єкта, що виражається в невиконанні обов'язку припинення або запобігання правопорушенням взагалі, створенні умов для їх вчинення. Потурання у вузькому, власне кримінально-правовому, сенсі означає тільки бездіяльність спеціально зобов'язаного суб'єкта, яка полягає в невиконанні обов'язку припинення злочину.

   При цьому слід враховувати, що спеціально кримінальна відповідальність за потурання передбачена лише стосовно військових службових злочинів (бездіяльність військової влади - ст.2543 КК), а в інших випадках можливе застосування інших кримінально-правових норм. У науці кримінального права вже робилися спроби визначити ознаки потурання, в тому числі з метою їх законодавчого закріплення. При цьому одні дослідники потурання тлумачать вузько, як злочинне діяння суб'єкта, який не виконав обов'язку протидіяти злочинній діяльності інших осіб[30]). Інші дослідники потурання розглядають як складне кримінально-правове явище, що об'єднує, з одного боку, вчинення якогось злочину однією або декількома особами, а з іншого - злочинну бездіяльність особи, зобов'язаної припиняти такий злочин[31]). Звідси доречно визначати поняття потурання на підставі його співвідношення з тим злочином, який суб'єкт був зобов'язаний припинити. Водночас автори по-різному визначають це співвідношення. Так, більшість криміналістів визнають самостійний характер об'єкта посягання кожного з утворюючих потурання злочинів[32]), інші ототожнюють ці об'єкти[33]). Як суб'єкт злочинної бездіяльності, що не припиняє злочинну діяльність інших осіб, як правило, розглядається спеціальний суб'єкт, хоча ряд авторів допускають можливість виконання злочинної бездіяльності загальним суб'єктом[34]).

  Вина як ознака суб'єктивної сторони злочину зазначеної особи визначається більшістю криміналістів у вигляді прямого умислу[35]), деякі ж дослідники допускають можливість вчинення потурання злочину і з непрямим умислом[36]), і навіть з необережності[37]).

  Неоднозначне тлумачення ознак потурання злочину ускладнює його відмежування від інших видів причетності до злочину, а також від суміжних кримінально-правових явищ (наприклад, від окремих видів співучасті, посереднього виконання, необережного спричинення).

  Визначити поняття того або іншого явища - значить розкрити його найважливіші риси, які б в єдності відбивали його якісну своєрідність і одночасно відрізняли його від суміжних явищ.  Потурання насамперед виступає самостійним видом причетності до злочину і тому характеризується як родовими ознаками причетності до злочину, так і своїми видовими особливостями. Водночас потурання належить до групи так званих похідних злочинів, відповідальність за які обумовлена фактом вчинення попереднього злочину. У зв'язку з цим найбільш раціональним вбачається визначення поняття на основі філософських категорій загального, особливого і одиничного, а також через рід і видові відмінності. Стосовно проблеми визначення суттєвих ознак службового потурання злочину можливо використання поєднання цих підходів.    

1.2.2.  Потурання як різновид причетності до злочину

      Встановим насамперед загальні, родові ознаки причетності до злочину, вивченню якої значна увага приділялася в літературі як дорадянського, так і післяжовтневого періоду. Першими дослідниками цього інституту кримінального права були представники німецької кримінально-правової доктрини кінця 17 - початку 18 ст. Ці криміналісти розглядали причетність до злочину як різновид співучасті. Пізніше причетність виділялася як особлива форма співвинності, несамостійний другорядний злочин /deliktum sui generis/. Саме таке тлумачення юридичної природи причетності до злочину як самостійного інституту кримінального права обгрунтоване дореволюційними криміналістами та підтримане більшістю сучасних дослідників[38]). Можна виділити декілька напрямків (підходів) до визначення суттєвих ознак причетності до злочину.

    Для першого характерно визначення причетності шляхом проведення її відмежування від інституту співучасті у злочині. Так, М.О.Шнейдер визначав причетність як «діяльність особи, яка не бере участь у вчиненні злочину, що так чи інакше пов'язана зі злочином, але не є сприянням його вчиненню і не знаходиться в причинному зв'язку зі злочинним результатом»[39]). Цей напрямок відбиває генетичну близькість, спорідненість обох інститутів кримінального права, показує історію виникнення і становлення теоретичних поглядів щодо проблеми причетності.

   Водночас такий підхід акцентує увагу лише на одній істотній ознаці, що за своїм логічним характером є негативною, та не відображує сутності цього кримінально-правового інституту. Дійсно, причетність охоплює злочинну діяльність, що не є співучастю, проте наведений метод формулювання поняття не враховує позитивних ознак причетності і ускладнює проведення відмежування цього інституту від інших суміжних кримінально-правових явищ.

    Другий підхід полягає в тому, що його автори розкривають сутність причетності до злочину через стисле перелічення і визначення її конкретних різновидів. Так, Г.Б.Віттенберг і П.М.Панченко пропонують таке визначення: «Причетністю визнається умисне, що не утворює співучасті, сприяння вчиненню злочину або неперешкоджання його вчиненню»[40]). Аналогічно визначав причетність В.Г.Смирнов, на думку якого - це умисна діяльність осіб, що не брали участі у злочину, яка спрямована на сприяння приховуванню злочину, слідів, знарядь або предметів злочину, або реалізацію плодів злочину[41]). В результаті подібних визначень неминучі повторення ознак, при тому, що питання про різновиди причетності до злочину вирішується криміналістами неоднозначно.

    Логічно виправданим вбачається третій підхід до визначення ознак причетності, в основу якого покладено розгляд причетності як складного кримінально-правового явища, яке характеризується певними об'єктивними і суб'єктивними ознаками, об'єднує як злочинне діяння суб'єкта причетності, так і пов'язаного з ним злочину, який вчиняється або вчинений іншою особою або особами. Іншими словами, плідним є розгляд причетності до злочину на підставі співвідношення попереднього і похідного злочинів. Виходячи з того, що причетність характеризується насамперед як злочинне діяння, обумовлене наявністю вчинюваного або вчиненого злочину (основного, головного, первинного злочину), таке діяння називають причетним, похідним злочином. Саме такий підхід дозволяє віднести причетність до особого різновиду похідних злочинів і одночасно розглядати її як родове поняття, що об'єднує, в свою чергу, ряд різновидів цієї злочинної діяльності.

    Заслуговує, тому, на увагу підхід, запропонований Є.Раалом і підтриманий Г.І.Баймурзіним, відповідно до якого під причетністю розуміють умисну суспільно небезпечну діяльність, яка виникає на підставі вчиненого або вчинюваного іншими особами злочину, та посягає на відносини у сфері  попередження і розкриття злочину [42]) .

    В літературі пропонуються інші аналогічні визначення причетності до злочину[43]). На основі цих визначень можна встановити, що, по-перше, родовим об'єктом причетних злочинів виступають суспільні відносини у сфері правосуддя, оскільки причетні злочини посягають на суспільні відносини, що забезпечують своєчасне попередження і припинення злочинів; по-друге, причетний злочин обумовлений злочином інших осіб; і, нарешті, по-третє, причетність характеризується умисною формою вини. В науці висловлені пропозиції щодо уточнення і конкретизації запропонованих родових ознак причетності. Так, вказується на необхідність доповнення їх ознаками, які характеризують суб'єкта причетності, які відмежовують її від співучасті в злочині, які вказують на взаємообумовлений характер основного і причетного злочинів. Зокрема, пропонується визначити, що суб'єктом причетності виступає загальний або спеціальний суб'єкт, який достовірно обізнаний про вчинюваний або вчинений злочин іншими особами та вчиняє злочинне діяння в активній або пасивній формі, а суб'єктивна сторона цього діяння характеризується виною у формі прямого умислу[44]).