Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину

    Таке припущення базується насамперед на тому, що для будь-якого спеціального службового злочину характерні видові особливості, які відображують специфіку такого злочину. Як вище вказувалося, службове потурання вчиненню злочину характеризується тим, що воно вчиняється не будь-якою службовою особою, а лише певною категорією службових осіб - представниками правоохоронних органів. Цей злочин, далі, виражається в бездіяльності, невиконанні обов'язку припинення вчинення не будь-якого, а лише злочинного діяння. З іншого боку, потурання обумовлене вчиненням очевидного попереднього злочину і виступає різновидом причетності до злочину, одним із видів злочинів проти правосуддя і може бути вчинене лише у певній сфері суспільних відносин, пов'язаних з попередженням і припиненням злочинів. Ці видові особливості службового потурання, в свою чергу, характеризуються більш спеціальними ознаками, які дозволяють відмежувати потурання злочину від іншого зловживання владою або службовим становищем.

     Таким чином, службове потурання вчиненню злочину виступає, з одного боку, службовим злочином, а з іншого - є різновидом причетності до злочину. Виділення потурання злочину як одного із видів спеціального службового злочину відображає існуючу тенденцію встановлення кримінальної відповідальності за злочинні діяння представників правоохоронних органів і є логічним продовженням такої тенденції[64]). Вищезгадане визначає логіку дослідження і виділення суттєвих ознак потурання вчиненню злочину в межах складу зловживання владою або службовим становищем. Результатом такого дослідження є встановлення ознак, які підтверджують особливості об'єкта посягання, суб'єкта вчинення злочину, об'єктивної і суб'єктивної сторони складу зловживання владою або службовим становищем при потуранні злочину. Диспозиція ст.165 КК не відображує повною мірою особливості потурання злочину і тому виділення таких особливих ознак складу потурання можливо лише шляхом логічного, граматичного, систематичного тлумачення ознак службового зловживання, що дозволяє визначити особливості прояву цих ознак при службовому потуранні злочину.

     Необхідність окремого самостійного розгляду саме службового потурання злочину - різновиду потурання злочину - обумовила таку послідовність розгляду об’єктивних і суб’єктивних ознак, які характеризують елементи складу вказаного злочину: об’єкт, суб’єкт, об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона. Доречність саме такої послідовності розгляду ознак службового потурання пов’язана також з тим, що потурання злочину вчиняється шляхом бездіяльності, яка, як відомо, може бути здійснена лише спеціальним суб’єктом. Крім того, розглядається потурання, яке вчиняється службовою особою, тому необхідність розгляду суб’єкта цього злочину перед визначенням ознак об’єктивного прояву цього злочину, випливає із структури об’єкта такого злочинного посягання.

2.2. Об'єкт  службового  потурання

         Дослідженню об'єкта злочину (об'єкта кримінально-правової охорони) в науці кримінального права традиційно приділяється значна увага. Ця проблема розглядається як у розділі загального вчення про склад злочину, так і при дослідженні поняття злочину, кримінально-правової відповідальності, механізму правового регулювання (при вивченні предмета регулювання кримінального права, розгляді проблем криміналізації і декриміналізації)[65]). Проблеми, пов'язані з об'єктом злочину, визнаються найбільш абстрактними і складними і разом з тим одними із важливих у теорії кримінального права, що й обумовило різноманіття концепцій щодо сутності об'єкта злочинного посягання [66]).

   Дореволюційні вчені-правники як об'єкт злочину розглядали норму права в межах реальних правовідносин, суб'єктивні права та інтереси громадян, певні блага[67]). Надалі визнання одержала запропонована А.А.Піонтковським концепція, відповідно до якої як об'єкт злочину визнаються суспільні відносини. Розуміння об'єкта злочину як суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, послідовно провадиться як у науковій, так і в навчальній літературі з кримінального права. Проте і в межах цієї загальновизнаної концепції об'єкта злочинного впливу достатньо спірною залишається проблема змісту і структури суспільних відносин, механізму заподіяння шкоди суспільним відносинам, класифікації об'єктів злочину. Відмічаються також розбіжності між розумінням об'єкта злочину в Загальній частині і характеристикою об'єкта злочину в Особливій частині кримінального права[68]). Проте останнім часом намітився відхід від вище зазначеного розуміння об'єкта злочину, котрий ще не одержав достатнього теоретичного обгрунтування[69]). В межах такого нового підходу пропонується замість або поряд із категорією суспільних відносин застосовувати категорії «правове благо», «захищений інтерес», «правова цінність», які використовуються криміналістами європейських держав для характеристики об'єкта злочинного зазіхання[70]). Такий підхід заснований насамперед на визнанні як об'єкта злочину реально існуючих соціальних феноменів.

     Незважаючи на це, більшість вітчизняних криміналістів все ж не готові відмовитися від традиційного розуміння об'єкта злочину як суспільних відносин, що охороняються кримінальнним законом. У межах такого традиційного розуміння об'єкта злочину пропонується і дослідження проблеми об'єкта злочинного посягання при потуранні вчинюваному злочину.

   В найбільш загальному вигляді в проблемі об'єкта злочинного діяння можна виділити два аспекти : перший (зовнішній) - пов'язаний із розумінням об'єкта кримінально-правової охорони як реально існуючих благ, цінностей і відносин, на які посягає будь-яке злочинне діяння; другий (внутрішній) -  пов'язаний з розумінням об'єкта злочинів як сукупності ознак, що характеризують самий злочин, тобто з розумінням об'єкта злочину як самостійного елемента складу злочину.

   Зрозуміло, що дослідження першого аспекту має значення для визначення поняття злочину, відмежування злочинів від інших правопорушень (за допомогою визначення загального об'єкта злочинів), визначення місця кримінально-правової заборони в системі Особливої частини кримінального закону (за допомогою визначення родового об'єкта злочину), побудови системи Особливої частини кримінального закону (за допомогою визначення ступеня пріоритетності, значущості, цінності родових об'єктів). Дослідження другого аспекту дозволяє провести розмежування злочинів на рівні безпосереднього об'єкта посягання, відобразити взаємозв'язок об'єкта злочинів з іншими елементами складу злочину. Перший (зовнішній) аспект носить методологічний характер, що виходить за рамки даного дослідження; тому вбачається, необхідним висвітлити саме другий (внутрішній) аспект об'єкта посягання стосовно потурання вчиненню злочину. Завдання полягає у виділенні об'єкта службового потурання злочину і відмежуванні його від об'єкта зловживання владою або службовим становищем, визначенні його співвідношення з об'єктом причетності до злочину.

   Незважаючи на відсутність кримінально-правової заборони, яка спеціально встановлює відповідальність за потурання злочину, даний різновид причетності, як і будь-який злочин, характеризується посяганням на окрему визначену, охоронювану кримінальним законом сферу суспільних відносин, яким дане суспільно небезпечне діяння заподіює шкоду або ставить під загрозу заподіяння шкоди.

     Об'єкт посягання при службовому потуранні вчиненню злочину, по-перше, знаходиться у відносинах підпорядкування об'єкту посягання при причетності до злочину, а по-друге, є самостійною кримінально-правовою категорією, яка характеризує певну визначену сферу суспільних відносин, яким заподіюється шкода в зв'язку зі злочинною бездіяльністю службової особи, яка не вчиняє дій, спрямованих на припинення злочину іншої особи (групи осіб). В теорії кримінального права об'єкт злочину прийнято класифікувати по вертикалі, виділяючи загальний, родовий (видовий - як самостійну окрему групу суспільних відносин у рамках родового об'єкта, на який посягають декілька злочинів, передбачених однією главою кримінального закону), безпосередній об'єкти злочину[71]). Пропонуються й інші класифікації об'єкта злочину по вертикалі[72]). По горизонталі, на рівні безпосереднього об'єкта злочину виділяють основний і додатковий (обов'язковий чи необов'язковий) об'єкти злочину[73]).

    Відомо, що родовим об'єктом службового злочину виступають суспільні відносини, які визначають зміст правильної, правомірної роботи державного апарату і апарату громадських організацій чи установ.

   При визначенні безпосереднього об'єкта службового злочину криміналісти виходять із функціональної ознаки, яка відображає якісну відмінність однієї ланки державного або суспільного органу від іншої [74]). В такому випадку безпосереднім об'єктом зловживання владою або службовим становищем виступають суспільні відносини, які відтворюються в процесі правильної, нормальної, правомірної діяльності окремих ланок державного і суспільного апарату або окремих організацій, підприємств (незалежно від форми власності), і визначаються завданнями побудови правової держави[75]). В теорії права і держави під державним апаратом, як правило, розуміють сукупність державних органів, що являють собою структурно відокремлені ланки, які здійснюють суворо визначені законом функції і наділені для їх виконання певною компетенцією[76]). Цими структурно відокремленими ланками виступають органи державної законодавчої влади, органи державного управління, органи правосуддя, органи прокуратури і контролюючі органи. Правосуддя виступає окремим самостійним напрямком діяльності частини державного апарату. Тому службове потурання посягає на правомірну діяльність не будь-якого органу державного або суспільного апарату, підприємства, установи, організації, а лише на правомірну діяльність спеціальних державних органів, які охороняють правопорядок, компетентні здійснювати боротьбу зі злочинністю. Ці органи відділені від державних органів загальної компетенції. Службове потурання злочину може бути вчинене лише проти нормальної, правомірної діяльності державних правоохоронних органів. Поняття ж і види правоохоронних органів зазначені в Законі України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів"[77]). До них, зокрема, віднесені органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, органи державного митного комітету, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції.

  Проте службове потурання злочину, як уже відзначалося, одночасно виступає і самостійним різновидом причетності до злочину. Щодо об'єкта посягання при причетності в науці кримінального права висловлений цілий ряд різноманітних думок. Так, одні криміналісти під об'єктом причетності розуміють об'єкт основного злочину, ототожнюючи, таким чином, об'єкт основного (попереднього) і об'єкт похідного (причетного) злочинів[78]). Інша група дослідників запропонувала вирішувати питання про об'єкт причетності залежно від того, який із злочинів, що утворюють причетність, є більш тяжким. Якщо основний злочин є більш тяжким, ніж причетний злочин, то об'єктом причетності до злочину визнається об'єкт посягання основного (попереднього) злочину; в противному разі об'єктом причетності до злочину виступають суспільні відносини, які забезпечують нормальну діяльність органів правосуддя[79]). Ряд криміналістів висловили думку про подвійну структуру об'єкта причетності до злочину, зараховуючи види причетності до злочинів із двома об'єктами[80]). В структуру об'єкта посягання при причетності до злочину, на їх думку, входять суспільні відносини, які відтворюються у сфері реалізації правосуддя, а також суспільні відносини, на які посягає основний (попередній) злочин. Була висловлена також пропозиція про визнання як об'єкта причетності до злочину основ громадської безпеки і громадського порядку, але вона, не була підтримана іншими дослідниками[81]).

   Більшість же криміналістів справедливо як об'єкт посягання при причетності до злочину розуміють об'єкт посягання саме похідного, причетного злочинного діяння, визнаючи як об’єкт суспільні відносини у сфері реалізації правосуддя[82]). Положення відносно визнання причетності до злочину як різновидом злочинів проти правосуддя було висловлено ще представниками класичної німецької школи кримінального права. Це положення розділялось і дореволюційними вітчизняними криміналістами[83]).

    Відомо, що причетність включає два самостійні злочини - основний (попередній) і причетний (похідний), які мають, відповідно, самостійні об'єкти. Основний попередній злочин має цілком визначений об'єкт, який піддається злочинному посяганню, внаслідок чого похідний причетний злочин вже не може посягнути на цей же об'єкт. Виходячи з цього, об'єкт посягання причетного (додаткового, похідного) діяння відмінний від об'єкта посягання основного злочину. Інше розуміння співвідношення об'єктів попереднього і похідного злочинів при причетності не відображає специфіку саме цього кримінально-правового інституту.

   Розгляд службового потурання злочину як одного із видів злочину проти правосуддя і одночасно як самостійного, спеціального різновиду службового зловживання не містить логічної суперечності. Відомо, що злочини проти правосуддя одержали самостійне законодавче закріплення шляхом виділення із розділу службових злочинів і традиційно характеризуються як їх спеціальний різновид [84]).

   У науці кримінального права відзначається, що злочини, які посягають на правосуддя, передбачені не тільки в главі 8 Особливої частини КК «Злочини проти правосуддя», а й зосереджені в інших главах - главі 1 «Злочини проти держави» (ст.58 КК «Посягання на життя державного діяча», ст.691 КК «Дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ»), главі 4 «Злочини проти виборчих, трудових та інших прав і свобод людини та громадянина» (ст.130 КК «Порушення недоторканності житла громадян», ст.133 КК «Порушення законодавства про працю»), главі 9 «Злочини проти порядку управління» (ст.1894 КК «Заподіяння тілесних ушкоджень судді або працівнику правоохоронного органу», ст.1895 КК «Умисне знищення або пошкодження майна, що належить судді або працівнику правоохоронного органу» і інші статті цієї глави)[85]). Пропозиції про перенесення деяких із вищевказаних кримінально-правових заборон і зосередження їх у главі 8 «Злочини  проти  правосуддя» враховані розробниками проекту нового КК України.

    Законодавче закріплення злочинів проти правосуддя в межах самостійного розділу відповідає структурі чинного законодавства. Водночас очевидно, що збільшення кількості складів злочинів, які об'єднуються в межах єдиного родового об'єкта - правосуддя, потребує переосмислення його змісту. В теорії кримінального права існують дві точки зору щодо розуміння правосуддя. Відповідно до першої правосуддя, виходячи з його буквального розуміння, розглядається лише як діяльність по здійсненню судових функцій судом[86]). Тому прихильники такої позиції не відносять до злочинів проти правосуддя злочини, спрямовані проти діяльності установ, які забезпечують виконання вироку або рішення суду. Разом з тим злочини, що  вчиняються у сфері діяльності органів дізнання, слідства і прокуратури, які не реалізують правосуддя, а лише сприяють його реалізації, відносять до групи злочинів проти правосуддя. Проте пануючим у науці кримінального права залишається розуміння правосуддя як діяльності самого суду по здійсненню правосуддя, а також всіх  органів, які сприяють суду в реалізації його функцій, в тому числі органів, які забезпечують виконання вироків і рішень суду[87]). Разом з тим, вважаємо за необхідне уточнити звичайне розуміння правосуддя в науці кримінального права.