Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину

В контексті теорії правової держави особливий інтерес викликають теоретичні обгрунтування правової політики держави, закладені насамперед  у працях російських і українських правознавців періоду 18-19 ст. ст. - Б.О.Кістяківського, С.О.Муромцева, М.І.Палієнка, Л.І.Петражицького, М.С.Таганцева, О.І.Фатеєва, Г.Ф.Шершеневича, а також сучасних дослідників, які аргументують необхідність науково обгрунтованої правової (юридичної) політики держави, яка дозволяє найбільш раціонально та ефективно, в інтересах суспільства застосовувати правовий інструментарій[8]). Аналізуючи такий прояв юридичної політики як забезпечення правового порядку в державі, криміналісти тієї епохи дійшли таких висновків:

- по-перше, підтримання правопорядку є необхідною умовою розвитку суспільства, оскільки правопорядок виражає впорядкованість суспільних відносин і заснований на потребі більшості громадян у такій впорядкованості;

- по-друге, оскільки функцією держави є захист громадян від неправди, то держава зобов'язана захищати громадян і від злочинної неправди[9]). Встановлення і забезпечення правопорядку є необхідним обов'язком держави  відносно своїх громадян [10]);

- по-третє, виконуючи функцію підтримання правопорядку, держава забезпечує розвиток суспільства, реалізацію прав і свобод громадян;

- по-четверте, для виконання функції забезпечення правопорядку в державі створюються спеціальні органи, відокремлені від органів загальної компетенції, на котрі і покладається обов'язок боротьби зі злочинністю;

- по-п'яте, держава і особистість мають самостійні сфери діяльності, тому державно-владні структури, які забезпечують організацію суспільного життя на основі права, покладаючи на громадян обов'язок перешкоджати вчиненню злочину, діють неправомірно, не базуючись на принципах правової держави. Ще М.С.Таганцев з цього приводу писав: «При теперішньому достатньо задовільному стані поліції і судів, немає необхідності покладати на громадян, під погрозою покарання, обов'язок перешкодити вчиненню злочинів. Покласти цей обов'язок на кожного, значить перетворити кожного громадянина в поліцейського служителя, караючи його за неперешкодження, як за невиконання службових обов'язків. Обов'язок протидії вчиненню злочинів є обов'язок морально-цивільний, що випливає із симпатії і співчуття до того, над ким висить загроза злочину. Тому навряд чи необхідно цей моральний обов'язок перетворювати на кримінально-поліцейський»[11]);

- по-шосте, способи та засоби виконання такого обов'язку пов'язані з доносами, особистою фізичною перешкодою вчиненню злочину, що, з одного боку, тягне моральне розтління, озлоблення, деморалізацію, помсту між громадянами, а з іншого - пов'язано з небезпекою для самих громадян  зазнати насильства з боку злочинців, крім того, свідчить про безсилля державної влади в боротьбі зі злочинністю[12]).

Таким чином, можна визнати, що у 19 ст. криміналісти висунули філолофсько-правове і морально-політичне обгрунтування недоцільності існування загальногромадянського кримінально-правового обов'язку перешкоджати вчиненню злочину, а тому неправомірність побудови правової політики у сфері боротьби зі злочинністю на основі такого обов'язку. Проте в  епоху будівництва соціалізму ці філолофсько-правові погляди не були сприйняті, так само як і наукові розробки, що належать до інституту причетності взагалі[13]). Лише в 70-х роках 20-го ст. в науці кримінального права намітилася тенденція повернення до наукової спадщини дореволюційних криміналістів щодо загальних і спеціальних проблем причетності до злочину. Цей етап пов'язаний з активізацією розгляду різноманітних аспектів карної політики і соціології кримінального права. Незважаючи на відсутність однакового розуміння і вирішення проблем карної політики (поняття, структури, принципів, форм реалізації карної політики, її співвідношення з соціальною політикою), можна сдтверджувати, що за минулий період наука накопичила чимало розробок, які не укладаються в рамки теоретичних концепцій, що домінували у кримінальному законодавстві соціалістичного періоду. Деідеологізація і демократизація кримінального права в процесі формування громадянського суспільства, в якому держава існує заради людини, спричинили декриміналізацію кола злочинів, у тому числі скорочення кола суб'єктів відповідальності за приховування і недонесення[14]).

В результаті були з’ясовані і стали загальновизнаними теоретичні положення, які складають основу карної політики держави, стали напрямком подальшого розвитку кримінального права та викликали відновлення національного кримінального законодавства країн СНД. До числа таких положень відносять: приведення кримінального законодавства у відповідність із загальнодемократичними правовими завоюваннями, міжнародно-правовими стандартами; узгодження норм кримінального права з загальнолюдськими цінностями і моральними очікуваннями суспільства; усунення надмірності кримінально-караної репресії, гуманізацію кримінального закону та ін.

  Відзначається також необхідність спадкоємності у вигляді збереження історично апробованих, усталених правових формул та інститутів, що забезпечують стабільність закону, і виправдали себе на практиці.

  До висновку про необхідність введення родинного імунітету відносно особи, причетної до злочину, декриміналізації окремих видів причетності, жорсткості кримінальної відповідальності відносно працівників правоохоронних органів, які ухиляються від виконання обов'язку припинення злочину, дійшли криміналісти як періоду 18-19 ст. ст.[15]), так і сучасності[16]). Теорія правової держави суттєво вплинула на процес обмеження кримінальної відповідальності за причетність до злочинів у сучасному кримінальному законодавстві. Поява демократичних ідей, заснованих на зміщенні пріоритетів від інтересів держави у бік загальнолюдських цінностей, звернення до людини та її потреб, спричинили суттєві зміни у кримінальному законодавстві.

  Так, незважаючи на те, що кримінальне законодавство більшості країн передбачає кримінальну відповідальність за приховування і потурання злочинам, а також за недонесення про них, намітилася тенденція до звуження сфери кримінального переслідування за причетність до злочину. Насамперед у багатьох державах виключається кримінальна відповідальність за приховування і недонесення про злочини, вчинені родичами або іншими близькими особами. У деяких країнах кримінальна відповідальність за недонесення про злочин виключається взагалі (наприклад, у РФ)[17]), або обмежена випадками одержання винагороди за таке недонесення (наприклад, у США) чи вчинення недонесення державним службовцем, або відносно особливо тяжких і тяжких злочинів (наприклад, у Польщі)[18]). Суттєві зміни законодавчої регламентації інституту причетності стали основою і спірного висновку про визнання вичерпаним інституту причетності до злочину як інституту Загальної частини[3)]. Водночас слід зазначити, що національне законодавство не відмовляється від інституту причетності. В ч.ч.6-7 ст.27 проекту КК «Види співучасників» передбачені положення про невизнання співучастю заздалегідь не обіцяного приховування злочинів, обіцяного до закінчення вчинення злочину недонесення про злочин, а тому висновок про вичерпаність інституту причетності є необгрунтованим відносно правової системи України. Торкаючись потурання злочину, відзначимо, що деякі криміналісти, серед яких А.А.Піонтковський, А.Н.Трайнін, В.С.Прохоров, П.С.Матишевський, висловили думку про відсутність підстав для виділення такого різновиду причетності. Обгрунтовуючи свою позицію, вони вказують, що така інституція не вказана в Загальній частині КК, охоплюється складами ряду злочинів, а в основі потурання лежить невиконання обов'язку припинення злочину, що на звичайних громадян не поширюється[1)]. Проте потурання і не пов'язане із загальним суб'єктом злочину. Дійсно відповідальність за потурання передбачена декількома статтями КК, проте цей злочин може бути вчинений не тільки з мотивів користі або іншої особистої зацікавленості. Це дозволяє здтверджувати про наявність підстав для виділення самостійного різновиду причетності до злочину - заздалегідь не обіцяного потурання злочину та визначення його ознак[2)]. Крім того, при характеристиці видів пособництва дослідниками традиційно виділяються заздалегідь обіцяне приховування і заздалегідь обіцяне потурання злочину.

  Вбачається, що саме службова бездіяльність працівника державного правоохоронного органу, повноваження якого містять обов'язок припинення злочинної діяльності, може утворювати найбільш небезпечний різновид потурання - службове потурання злочину, а тому потребує самостійного кримінально-правового дослідження.

  Дійсно, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку, проголошені Генеральною Асамблеєю ООН, містять положення, що зобов'язують державу забезпечувати правопорядок і законність у суспільстві на основі визнання і поваги прав і свобод людини. Проголошуючи право на життя, здоров'я, недоторканність особи та житла, вільний розвиток людини і громадянина на засадах справедливості, свободи, рівності і миру, міжнародно-правові акти передбачають покладення обов'язку забезпечення реалізації цих прав саме на державні правоохоронні органи[19]).

Конституція України 1996 р. також закріплює право громадян на життя, здоров'я, особисту недоторканність. Аналогічні положення, що передбачають зобов'язання держави охороняти і забезпечувати права і свободи громадян, закріплені в конституційних нормах усіх європейських держав. Як зазначається в літературі, сучасний стан злочинності характеризується значним рівнем організованості (у тому числі транснаціональним характером), високим матеріально-технічним та фінансовим забезпеченням. Криміногенна ситуація в Україні характеризується зростанням кількості тяжких злочинів проти життя і здоров'я, майнових інтересів громадян і держави, що вчиняються в обстановці економічної кризи. У цьому зв'язку в Комплексній цільовій програмі боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки, розробленій Кабінетом Міністрів України, відзначається, що злочинність стала одним із визначальних чинників, що загрожують національної безпеці України. Зазначене потребує рішучої протидії з боку держави різноманітним злочинним проявам. У такий спосіб доцільним є збереження кримінальної відповідальності за потурання злочину, яке вчиняється спеціальним суб'єктом, що не виконав певне зобов'язання припинити злочин[20]).

Таким чином, не виключаючи існування різноманітних форм залучення громадськості і громадян до підтримання правопорядку і зміцнення законності, заснованих на реалізації громадянами своїх прав на необхідну оборону, затримання злочинця, а також на об'єднання громадян[21]), слід визнати підтримання правопорядку і боротьбу зі злочинністю функцією насамперед  представників правоохоронних органів, а також інших спеціально зобов'язаних суб'єктів, компетентних вести боротьбу зі злочинністю. Для представників цих категорій забезпечення правопорядку є юридичним обов'язком (службовими повноваженнями), невиконання або неналежне виконання якого тягне притягнення цих осіб до дисциплінарної, а у відповідних випадках і кримінальної відповідальності. Дії ж інших громадян, спрямовані на підтримання правопорядку, є реалізацією останніми своїх суб'єктивних прав. Невикористання громадянами своїх прав не спричиняє кримінального переслідування, а в ряді випадків може тягти лише моральний осуд. Права і обов'язки завжди юридично узгоджені, протиставлені одне одному і не можуть збігатися[22]). Проте охорона і забезпечення прав є функцією держави, а забезпечення права на життя взагалі формулюється як основний обов'язок держави4).

  Термін «потурання» не вживається чинним кримінальним законодавством України, не передбачається законодавче закріплення такого виду причетності до злочину і в проекті нового КК. Разом з тим, у чинному КК РФ в ст.290 (Отримання хабара) встановлюється кримінальна відповідальність за отримання хабара за діяння, які можуть бути обумовлені потуранням дій певної особи, тобто вживається термін “потурання”.

  Виходячи з цих положень, найбільш актуальним є розгляд такого різновиду потурання вчиненню злочину, як службове потурання, що вчиняється представником правоохоронного органу, на якого покладено юридичний обов'язок припиняти злочинну діяльність осіб, які посягають на правопорядок.

Термін «потурання» згадується в зв'язку з теоретичними дослідженнями не тільки в кримінальному праві, але і в криміналістиці, кримінології, міжнародному кримінальному праві[23]).

Незважаючи на це, проблема потурання злочину залишається малодослідженою в науці кримінального права, запропоновані вирішення цієї проблеми багато в чому носять суперечливий характер[24]). Ця ситуація ускладнюється відсутністю чіткої теорії причетності до злочину в кримінальному праві, а також збереження, у ряді випадків, ідеологічних штампів, що не відповідають вимогам сучасності і покладені в основу дослідження цієї проблеми. Проблема потурання злочину, як і проблема причетності до злочину взагалі, повинна вирішуватися в нерозривному зв'язку з дослідженням злочину, відносно якого вчинюэться причетний злочин. Причетність як кримінально-правове явище об'єднує вчинений або вчинюваний злочин, який є умовою для вчинення похідного злочину, взаємопов’язаного з першим, основним злочином.

Радянському кримінальному законодавству відомі дві кримінально-протиправних форми причетності - приховування злочинів і недонесення (раніше - недоносительство) про нього. Кримінальне законодавство радянського періоду, як і чинне кримінальне законодавство України, недонесенням визнає неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинений злочин (ст.21 чинного КК), приховуванням - заздалегідь не обіцяне приховування злочинця, а так само знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом (ст.20 КК). Ці форми причетності тягнуть кримінальну відповідальність лише відносно злочинів, спеціально передбачених Особливою частиною КК, у Загальній же частині КК (слідом за нормами про співучасть) розташовані норми-дефініції приховування і недонесення. Раніше радянське кримінальне законодавство передбачало кримінальну відповідальність за спеціальні види недонесення і приховування - недонесення про державні злочини і приховування державних злочинів. У подальшому відповідальність за такі діяння була виключена, проте КК Республіки Бєларусь, на відміну від інших країн СНД, і сьогодні передбачає кримінальну відповідальність за такі види недонесення і приховування.