Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину

  8. Запропоновано новий підхід до визначення статутного (потенційного) та актуального (конкретного) обов'язку суб'єкта потурання злочину. Доводиться, що потенційний обов'язок характеризує правовий статус суб'єкта відповідних відносин, а конкретний обов'язок - одну із ознак об'єктивної сторони потурання злочину при розгляді особливостей кримінальної протиправності злочинної бездіяльності.

  9. Запропоновано алгоритм вирішення питання про наявність злочинної бездіяльності, що містить у собі такі складові елементи, як наявність юридичної і фактичної підстав чинити дії, а також необхідної умови - невчинення необхідних дій (або неналежне їх вчинення). При цьому фактичною підставою виступає об'єктивне явище (подія), яке заподіює шкоду (наслідок) благам, що охороняються, або яке носить функціональний характер; юридична підстава складається із двох елементів: актуального обов'язку і реальної можливості діяти; необхідна умова кваліфікації бездіяльності як злочинної - невчинення потрібних, необхідних дій, достатніх для припинення злочину за наявності юридичної та фактичної підстав.

10. По-новому визначається фактична підстава для припинення злочинів при потуранні злочину - це наявний, дійсний, очевидний умисний злочин, що вчиняється особою або групою осіб та характеризується неодномоментністю вчинення.

  11. Вводиться в науковий обіг поняття юридичної підстави для вчинення дій особою при потуранні, що включає два елементи - конкретний обов'язок діяти стосовно припинення злочину та наявність реальної можливості вчинення необхідних дій для цього.

  12. Наводяться додаткові аргументи на користь визнання потурання злочином, котрий вчиняється шляхом «змішаної бездіяльності», при якій бездіяльність особи, яка потурає злочину, заподіює шкоду нормальній діяльності правоохоронних органів.

  13. Уперше потурання злочину, що вчиняється, розглядається в єдності з обставинами, що виключають злочинність бездіяльності при неприпиненні злочину службовою особою правоохоронного органу. При цьому досліджуються як загальні, так і спеціальні види таких обставин.

  14. Уперше аргументується необхідність виділення і розгляду ознак такої спеціальної обставини, що виключає злочинність бездіяльності при службовому потуранні злочину, як виправдане потурання. Пропонується редакція примітки до статті КК «Потурання злочину», в якій закріплюються ознаки цієї обставини.

         На захист виносяться такі положення дисертаційного дослідження, які є новими у концептуальному плані і важливими для науки і практики, а саме:

1) розгляд потурання злочину, що вчиняється, як самостійного різновиду причетності до злочину та виду похідного злочину;

2) обгрунтування необхідності виділення із загального складу службового зловживання його спеціального виду - службового потурання злочину представником правоохоронного органу - і розміщення цієї спеціальної кримінально-правової норми в главі 8 Особливої частини КК «Злочини проти правосуддя»;

3) формулювання сукупності ознак складу службового потурання злочину і спеціальної обставини, що виключає злочинність неприпинення злочину, який вчиняється, представником правоохоронного органу - «виправдане потурання злочину».

      Наукова і практична значущість роботи вбачається в наступному:

- у науково-дослідницькій роботі - висновки та положення дисертаційного дослідження можуть бути використані насамперед як методологічна основа  при розробці теоретичних проблем причетності до злочину і виділенні її видів, визначенні підстав відповідальності за злочинну бездіяльність, розробці спеціальних видів обставин, що виключають злочинність неприпинення злочину, що вчиняється, - виправдане потурання злочину при проведенні оперативно-розшукових заходів;

- у правотворчій діяльності - пропонується модель кримінально-правової норми про відповідальність за потурання злочину, яка може бути використана в ході подальшого вдосконалення кримінального законодавства;

- у правозастосовній діяльності - запропоновані висновки можуть бути використані як при кваліфікації конкретних видів службових зловживань у сфері правосуддя, які вчиняються шляхом бездіяльності, так і при кваліфікації правомірних вчинків при проведенні оперативно-розшукових заходів у слідчо-прокурорській і судовій практиці;

- у навчальному процесі - матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при викладанні курсів Загальної і Особливої частин кримінального права України, спеціальних курсів, присвячених як загальним проблемам причетності до злочину, так і її різновидам, а також спеціальним видам обставин, що виключають злочинність бездіяльності; при підготовці навчальної і методичної літератури з відповідної тематики, при проведенні науково-дослідницької роботи студентів.

        Апробація результатів дослідження. Результати досліджень, що містяться в дисертації, викладені на республіканських конференціях, які відбулися в Донецьку (1998, 2000 р. р.) і  Харкові (2000, 2001 р. р.), а також були обговорені на засіданнях кафедри, науково-практичних семінарах, що проходили в Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого (2000 - 2001 р. р.).

       Публікації. За темою дисертації автором опубліковано чотири статті у фахових наукових виданнях та підготовлено дві наукові доповіді:

1.Лемешко А.Н. К вопросу об установлении уголовной ответственности за попустительство совершению преступления // Актуал. пробл.борьбы с преступностью на совр. этапе : Матер. науч.-практ. конф. - Донецьк : Ин-т внутр. Дел, 1999. - С. 21

2.Лемешко О.М. Потурання злочину як різновид наступного (похідного) злочину // Вісник Академії правових наук України./ - Харків, «Право», 1999. - № 3 (18) - С. 186-190

3.Лемешко А.Н. Попустительство преступлению как самостоятельный вид преступления против правосудия // Проблеми законності : Респ. міжвідом.наук.зб. / Відп. ред. Тацій В.Я. - Харків : Нац. юрид. акад. України, 2000. - № 41 - С.176-180

4.Лемешко О.М. Про суб'єкта потурання вчиненню злочину // Проблеми законності : Респ.міжвідом.наук.зб./ Відп. ред. Тацій В.Я. - Харків : Нац. юрид. акад. України, 2000. - № 43 - С. 141-145

5.Лемешко О.М. Здійснення правомірного контролю як спеціальна обставина, що виключає кримінальну відповідальність за потурання злочину // Вісник Академії правових наук України. / - Харків, «Право»,  2000. - № 3  (22)  - С.217-222

6. Лемешко О.М.  Межі потурання вчиненню злочину при забезпеченні правопорядку офіційними особами держави. / Актуальні проблеми формування правової держави в Україні (До 50-ти річчя Конвенції про захист прав людини та основних свобод) : Тези доп. та наук. повід. наук.-практ. конфер./ За ред. М.І. Панова. - Харків : Нац. юрид. акад. України, 2000. С.133-135.

      Структура дослідження. Відповідно до мети, предмета і логіки дослідження дисертація складається з вступу, трьох розділів (в них послідовно розглядаються істотні ознаки поняття і видів потурання, проводиться юридичний аналіз об'єктивних і суб'єктивних ознак складу службового потурання злочину, обставин, що виключають злочинність бездіяльності - неприпинення злочину), а також заключних положень, які містять підсумки дисертаційного дослідження і пропозиції щодо їх законодавчого закріплення. Повний обсяг дисертації - 185 сторінок. Кількість використаних джерел - 250 найменувань.

     Проведене дослідження кримінально-правових ознак потурання злочину базується на науковій літературі та нормативно-правовому матеріалі станом на 1 березня 2001 року.

РОЗДІЛ 1

Поняття, види та кваліфікація потурання

вчиненню злочину

11.  Попередні зауваження.

   Відомо, що впорядкованість суспільних відносин на основі права і законності є необхідною умовою функціонування і розвитку суспільства. Тому встановлення і підтримання правопорядку виступають необхідними і постійними обов'язками держави. Так, відомий криміналіст П.П.Пусторослев під правопорядком розумів «ніщо інше, як правову потребу величезної більшості громадян ... у тому, щоб держава встановила своєю волею і підтримала своєю владою такий порядок зовнішніх людських стосунків, який забезпечував би насамперед самим громадянам ... іноземцям можливість задоволення матеріальних і духовних потреб у життєвому середовищі людського спілкування»[1)][1]).

  Цілком природно, що державні органи, які забезпечують правопорядок, виникли в глибокій давнині. Ф.Енгельс вказував на те, що поліція стара так само, як і держава. Давні письмові джерела свідчать про існування спеціальних органів, відповідальних за суспільний порядок у провінціях Єгипту ще в III тисячолітті до нової ери. Археологічні розкопки підтверджують існування в II тисячолітті в Індії спеціальних груп інспекторів по нагляду за станом вулиць, водостоків, рядів нічної охорони. Про існування особливих підрозділів, наділених охоронними функціями, говорять Старий і Новий Завіти, Коран. На початку нашої ери римська державність характеризувалась наявністю службовців, наділених винятково поліцейськими повноваженнями. Такі пам'ятники російського права, як Судебники 15-16 ст. ст., згадують про «недельщіків» - службовців, зобов'язаних припиняти злочини. Історія органів забезпечення правопорядку свідчить про те, що вони виникли в результаті природного історичного розвитку одночасно з державою. Незалежно від типу держави спеціальні органи по забезпеченню правопорядку створювалися в процесі диференціації державного управління.

  Проте історичний процес розвитку державності показує, що і самі члени суспільства брали участь у підтриманні правопорядку. В найбільш ранніх періодах становлення державності пересічні громадяни в різноманітних формах і в різному ступені були залучені до процесу боротьби зі злочинністю.

В найбільш загальному вигляді можуть бути виділені дві форми участі громадян у підтриманні правопорядку.

Перша форма участі пов'язана з реалізацією громадянами своїх суб'єктивних прав у сфері боротьби зі злочинністю, якими вони були наділені державою (реалізація права на необхідну оборону проти злочинних посягань, права на затримання злочинця, права на створення громадянами різноманітних недержавних громадських формувань, що сприяють діяльності державних правоохоронних органів у підтриманні правопорядку).

Друга форма участі громадян у боротьбі зі злочинністю полягає у виконанні кримінально-правових зобов'язань, що покладаються на громадян у зв'язку з фактом вчинення злочину будь-ким із членів суспільства (обов'язок не сприяти злочинцю в його приховуванні або приховуванні предметів, здобутих злочинним шляхом; обов'язок повідомляти про факти вчинення злочину, обов'язок перешкоджати вчиненню злочину). Як перша, так і друга форма залучення державою своїх громадян до підтримання правопорядку також знайшли законодавче закріплення в правових актах глибокої давнини. Так, вже в епоху римського права громадянам заборонялося приховувати викрадені речі. Слід зазначити, що саме в римському праві запроваджено поняття fautores, що об'єднувало групу злочинів, пов'язаних з приховуванням викрадених речей. Давньогерманське право зобов'язувало громадян під погрозою покарання не приховувати крадене і награбоване, забороняло «пристанодержательство» злодіїв[2]). В Уложенії Олексія Михайловича передбачалася страта за недонесення про скоп, встановлювались жорстокі тілесні покарання особам, які не перешкоджали розбійному нападу, свідками якого вони були. Особливістю цього періоду розвитку державності є те, що перелік зобов'язань, які покладаються на громадян у зв'язку з фактом вчинення злочину будь-ким із членів суспільства, був достатньо великий, і в його основі - заборона будь-якого сприяння і неперешкоджання злочинам, насамперед насильницьким і корисливим. Саме з цього періоду, із зазначених законодавчих положень починає свій розвиток інститут причетності до злочину.

В подальшому держава поступово розширювала коло кримінально- протиправних діянь осіб, які є причетними до вчинення злочинів іншими особами. Так, кримінальне законодавство періоду 17-18 ст. ст. передбачало кримінальну відповідальність не тільки за приховування злочинів, але і за недонесення про них, за неперешкодження їх вчиненню, а також за збут предметів, здобутих в результаті корисливих або насильницьких посягань. Наприклад, «Теризіана» - австрійський кодекс 1768 р., що замінив «Кароліну» у землях австрійської монархії і являв собою своєрідне узагальнення середньовічної теорії і практики покарання, вказуючи на співучасть, згадує приховування, недонесення, потурання. У цей же період у різноманітних карних актах встановлюється кримінальна відповідальність і за використання (придбання) предметів, завідомо здобутих злочинним шляхом[3]).

Нарешті, наприкінці 17 - початку 18 ст. германські криміналісти висунули теорію, яка обгрунтовувала загальний обов'язок кожного громадянина держави охороняти правопорядок, перешкоджати вчиненню злочинів. Ця теорія знайшла своє законодавче закріплення насамперед у германських партикулярних кодексах (особливо Баварському 1813 р.) і дуже вплинула  на формування кримінального законодавства інших європейських держав, у тому числі Росії, України та Франції[4]).

Таким чином, теорія і практика кримінального права періоду 17-18 ст. ст. стояли на позиції визнання загальногромадянського обов'язку будь-якої особи перешкоджати і запобігати злочину, що вчинюється іншими членами суспільства, а також визнавали необхідність заборони будь-якого сприяння злочинцю. У цей період з'явилися перші наукові дослідження причетності до злочину, в тому числі стосовно проблеми потурання злочину.

Потурання пов'язувалось з неперешкодженням, сприянням вчиненню злочину, заступництвом його вчинення[5]). Сутність потурання вбачалася саме в невиконанні загальногромадянського кримінально-правового зобов'язання попереджати, припиняти вчинення злочину. Як особливий різновид виділялось «службове потурання», що вчиняється службовою особою державного апарату[6]).

Проте наступні філософські і правові погляди суттєво змінилися щодо обгрунтування і встановлення кримінальної відповідальності за причетність до злочину, у тому числі за потурання його вчиненню.

Поява теорії правової (конституційної) держави спричинила звуження сфери кримінальної відповідальності за причетність до злочину. В основі цієї теорії - вирішення питань цільового призначення держави, утвердження панування права в усіх сферах суспільного життя, вибір таких засобів і способів функціонування державних органів, які б дозволяли здійснювати їм свою діяльність у правових цілях, на основі права і правовими засобами. В основі теорії - розмежування природного права і закону, яке намітилося ще в глибокій давнині. Основним постулатом філософського вчення про природне право є висновок про існування вищих, незалежних від держави норм і принципів, що уособлюють розум, справедливість, свободу, об'єктивний порядок цінностей, мудрість Бога, які виступають орієнтиром насамперед для законодавця та інших державних органів. Таким чином, обгрунтовується необхідність побудови державної діяльності на основі філософських категорій справедливого і розумного, звернення до природи людини[7]).