Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину

1)каузальні потенції злочинної дії і злочинної бездіяльності рівні[184]);

2)злочинна бездіяльність не може породити злочинних наслідків[185]);

3)причинний зв'язок при бездіяльності носить опосередкований характер[186]).

  Відомо, що причинний зв'язок виступає різновидом детермінації, яка являє собою взаємозв'язок явищ, при якому одне явище визначає (детермінує) появу іншого явища. Філософи нараховують понад тридцять видів таких взаємозв'язків. Кримінально-правове значення мають два об'єктивних різновиди детермінації - причинний зв'язок (заподіяння) і зв'язок, що обумовлює (обумовлення).

При причинному зв'язку дія (бездіяльність) саме породжує, продуціює, відтворює наслідок. При обумовленні одне явище лише створює умови, можливість, які реалізується за допомогою інших причин (умов), що призводить до появи наслідків. Причинами і умовами настання злочинного наслідку в кримінальному праві виступають винятково злочинна дія або бездіяльність суб'єкта злочину. При цьому криміналісти відзначають, що при злочинній бездіяльності посягання на правоохоронювані блага відбувається не в силу заподіяння шкоди, як це має місце при злочинній дії, а в силу незапобігання настанню суспільно небезпечних наслідків, невтручання в процес їхнього розвитку, в силу розриву соціального зв'язку між суб'єктом бездіяльності та іншими учасниками відносин[187]). У зв'язку з цим, причинний зв'язок при бездіяльності носить «опосередкований», «похідний» характер, виходячи з чого благам, які охороняються кримінальним законом, заподіюється реальна шкода або створюється погроза (небезпека) заподіяння шкоди [188]).

  Очевидно, що при вчиненні службового потурання неминуче наступають злочинні наслідки у вигляді порушення правомірної діяльності конкретного  правоохоронного органу у сфері припинення злочинів. 

  Таким чином, злочинна бездіяльність при службовому потуранні злочину є видом «змішаної бездіяльності», яка вчиняється в обстановці, що характеризується наявністю заподіюючої фактичної підстави, - саме вчинюваного злочину, неперешкоджання вчиненню якого, заподіює суттєву шкоду правоохоронюваним інтересам правосуддя.

2.5.  Суб'єктивна  сторона  службового  потурання

    Самостійним елементом будь-якого злочину є його внутрішня (відносно   об'єктивної сторони) - суб'єктивна сторона злочину. Вона являє собою психічну сутність злочину і відображає психічне ставлення особи до вчинюваного нею злочинного діяння і до злочинного наслідку, який заподіюється, а також відображає певний психічний стан суб'єкта в момент вчинення злочину і характеризується обов'язковою ознакою - виною, а також факультативними ознаками - мотивом, метою та емоційним станом[189]). Таке тлумачення суб'єктивної сторони відтворює теоретичні положення психологічної концепції вини, яка переважає в теорії кримінального права і на практиці[190]). Слід зазначити, що в кримінальному праві в поняття «суб'єктивна сторона злочину» входять лише ті елементи психологічного механізму вчиненого злочину, які є юридично значущі в кримінальній справі і виступають ознаками складу злочину. Іноді в якості самостійної ознаки, яка характеризує інтелектуальний момент вини, називають ознаку завідомості, під якою звичайно розуміють достовірне знання особи про фактичні ознаки вчинюваного нею злочину[191]). При аналізі форми вини виділяються інтелектуальний і вольовий моменти, різноманітне сполучення яких утворить різноманітні види вини [192]). 

    В даний час загальновизнаною є точка зору, відповідно до якої причетність до злочину характеризується умисною формою вини. Ця думка була висловлена ще дореволюційними криміналістами. Але в подальшому дослідники загальниої частини кримінального права повернулися до проблем причетності лише в п'ятидесятих роках минулого сторіччя, коли більш докладно були обгрунтовані положення про визнання умисної форми вини при причетності до злочину. Більшість дослідників виходять із визнання можливості вчинення причетності до злочини тільки з прямим умислом[193]). Водночас, ряд криміналістів допускають можливість вчинення злочинів, які утворять причетність до злочину, як із прямим, так і з непрямим умислом, а деякі вважають, що вчинення таких злочинів може мати місце навіть і з необережності[194]). Разом з тим, теоретично обгрунтованою вбачається позиція тих криміналістів, відповідно до якої злочини, які виступають видами причетності, можуть бути вчинені лише з прямим умислом. Вказана ознака утворює загальну родову суб'єктивну ознаку інституту причетності до злочину, що і підтверджується законодавчим закріпленням видів таких злочинів [195]). Традиційно криміналісти розглядають різновиди причетності як види злочинів із формальним складом, наявність же матеріального складу характерно для складів більшості службових злочинів.

   Відомо, що чинний КК у ст.8 Загальної частини «Умисел» містить визначення умислу стосовно лише злочинів із матеріальним складом. Поняття ж умиселу в злочинах із формальним складом є предметом дослідження науки кримінального права. Характеризуючи прямий умисел у злочинах із матеріальним складом криміналісти виходять з аналізу психічного ставлення суб'єкта не лише до злочинного діяння, а й до заподіюваних ним наслідків[1)]. В результаті чого, усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчинюваного діяння визначає процеси, що протікають у сфері свідомості, тому воно утворює інтелектуальний момент такого умислу, передбачення злочинних наслідків також визначають процеси, що відбуваються у сфері свідомості, тому вони також утворюють інтелектуальний момент прямого умислу, а бажання настання цих наслідків визначає вольову сторону психічної діяльності, що складає вольовий момент умислу при вчиненні такого злочину.

  При характеристиці інтелектуального моменту прямого умислу, криміналісти виходять із усвідомлення суб'єктом як фактичних, так і соціально-правових ознак вчинюваного злочину. В результаті, суб'єкт злочинного діяння усвідомлює об'єкт злочину, на який вчиняється злочинне посягання, а також ознаки об'єктивної сторони, а у випадку вчинення злочину спеціальним суб'єктом, усвідомлюються також і ознаки, що характеризують особу в якості спеціального суб’єкта. Крім того, особа усвідомлює суспільну небезпеку вчинюваного нею діяння. Криміналісти також виходять із визнання можливості усвідомлення в ряді випадків і протиправності вчинюваного злочинного діяння[196]).

  Отже, інтелектуальний момент прямого умислу при потуранні злочину включає усвідомлення особою ознак об'єкта посягання, злочинну бездіяльність і спосіб її вчинення, а ряді випадків і усвідомлення ознак місця і часу бездіяльності, а також усвідомлення особою ознак, що характеризують його як службову особу, яка представляє правоохоронні органи держави.

   Усвідомлення фактичних ознак злочинної бездіяльності, допускає усвідомлення фактичних і юридичних підстав., а також необхідної умови кримінальної протиправності бездіяльності при потуранні вчиненню злочину - очевидності вчинення іншими особами певного умисного злочину, крім того виниклого, вже існуючого, у зв'язку з таким злочином, актуально-конкретизованого обов'язку вчинити необхідні, певні необхідні дії, спрямовані на припинення даного вчинюваного злочину, наявність при цьому реальної можливості припинення такого злочину, і, нарешті, усвідомлення невчинення необхідних визначених, конкретних дій відносно злочинної діяльності інших осіб.

    На підставі визначених положень, можна зробити висновок, що при службовому потуранні вчиненню злочину винний усвідомлює фактичну підставу - очевидний, вчинюваний неодномоментний умисний злочин. Крім того, особа неодмінно повинна усвідомлювати також юридичну підставу - наявність виниклого актуально конкретизованого обов'язку припинення такого злочину. Далі, в залежності від обстановки вчинення і своїх суб'єктивних можливостей, особа усвідомлює наявність реальної можливості припинити вчинюваний злочин яким-небудь способом. Нарешті, суб'єкт усвідомлює, що невчиняє необхідних, потрібних в даних конкретних умовах дій для припинення злочину, а тому, таким чином, посягає на правомірну діяльність конкретного правоохоронного органу, діяльність якого спрямована на своєчасне припинення і розкриття злочинів, а тому вже неможливе досягнення мети сприяння реалізації правосуддя. Крім того, усвідомлення фактичних обставин неприпинення вчинюваного злочину, допускає усвідомлення винним суспільної небезпеки вчиненого. Суб'єкт оусвідомлює, що певна особа або група осіб, вчиняє певне правопорушення, яке разом з тим є злочином.

    Таким чином, суб'єкт в своїй свідомості надає попередню кваліфікацію вчинюваного іншими особами злочину. Така юридична оцінка на даному етапі є попередньою, оскільки вона не є вичерпною, остаточною, заснована на оперативних відомостях, особистому сприйнятті, спеціальній підготовленості і досвіді боротьби зі злочинністю[1)][197]). Проте така кваліфікація необхідна і достатня для усвідомлення виниклого обов'язку припинення вчинюваного злочину. Далі, суб'єкт усвідомлює, що, в той час, коли він наділений повноваженнями службової особи, не використовує владу або службові повноваження, порушує відповідні нормативні акти, що визначають коло його повноважень (закони, статути, накази, інструкції, і т.п.). Особа усвідомлює, що не виконує покладеного на нього обов'язку припинення і розкриття злочинів, суб'єкт тим самим, усвідомлює і невідповідність своєї поведінки дисциплінарному (адміністративному) і кримінально-правовому законодавству.

   Зміст вольового моменту прямого умислу при вчиненні службового потурання злочину, полягає в прагненні, мобілізації волі суб'єкта на невиконання обов'язку, пов’язаного з припиненням основного попереднього злочину, суб'єкт свідомо ухиляється від реалізації соціальної ролі представника правоохоронного органу, бажає вчинити таку бездіяльність.

    Далі, слід зазначити, що при описанні ознак службових зловживань у сфері правосуддя законодавець найчастіше вказує на ознаку завідомості як ознаку суб'єктивної сторони складів таких злочинів. Проблема завідомості характеризувалася деякими криміналістами при дослідженні як загальних питань суб'єктивної сторони злочину, так і при дослідженні суб'єктивних ознак окремих складів злочинів[198]). Взагалі, терміни «явно», «завідомо», вживаються законодавцем приблизно в двадцяти п'яти кримінально-правових заборонах. При цьому, ознака «завідомості» як ознака, що характеризує інтелектуальний момент вини, застосовується для вказівки особливого психічного ставлення винного до деяких окремих фактичних ознак, а саме обставин вчинюваного ним злочину, і допускає достовірну обізнаність, знання особи про ці визначені обставини[199]).

   В кримінальному законі є лише шість складів злочинів, в яких вказівка на завідомость відноситься до характеристики усвідомлення особою можливості настання певних визначених наслідків (ст.ст. 77, 108, 1082, 111, 113, 218 чинного КК). В таких складах завідомість означає конкретне передбачення можливості настання подій. Так, наприклад, в ст.113 КК передбачена відповідальність за ненадання допомоги хворому, особою медичного персоналу, якщо це завідомо могло спричинити тяжкі наслідки для хворого. У подібних складах необхідно достовірне знання винного про те, що його діяння може спричинити певні злочинні наслідки.

В більшості ж складів злочинів завідомість не пов'язана з категорією можливості і припускає достовірне знання винним про наявність певної визначеної об'єктивної ознаки складу злочину, а не усвідомлення лише її можливості. Такими фактичними ознаками зазначеної групи складів, є потерпілий (наприклад, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності - ст.174 КК, поміщення в психіатричну лікарню завідомо здорової людини - ст.1232 КК), предмет злочину (наприклад, поширення завідомо помилкових, які ганьблять іншу особа вигадувань - ст.125 КК, придбання майна, завідомо здобутого злочинним шляхом - ст.213 КК), і злочинне діяння (наприклад, завідомо незаконний арешт - ст. 173 КК). При вказівці на завідомість щодо перерахованих ознак складу злочину, дослідники розглядають такі злочини, як такі, що вчиняються з прямим умислом[200]).

   З огляду на викладене, при аналізі кримінально-правової заборони про службове потурання злочину або визначенні його поняття, вважається за доцільне вказати на ознаку завідомості вчинення злочину, що означає достовірне знання особи про факт вчинюваного будь-ким попереднього злочину.

При дослідженні мотивів вчинення злочинів, які виступають різновидами причетності до злочину, криміналісти звичайно припускають наявність різноманітних мотивів. Водночас, корисливий мотив, інша особиста зацікавленість або інтереси третіх осіб виступають обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони усіх видів службового зловживання, що вказує на можливість вчинення, у тому числі і службового потуранняи злочину, під впливом саме таких спонукувань[201]).

  Розглядаючи проблему мотивів вчинення потурання вчиненню злочину слід зазначити, що визначення істотних ознак і виділення різноманітних класифікацій мотивів запропоновані, насамперед, кримінологами[202]). Дослідники відзначають, що термін «мотив» багатозначний і включає потребу, спонукування, потяг, схильність, прагнення[203]). Заслуговує на увагу таке визначення мотиву злочинного діяння, яке запропоноване К.Є.Ігошевим: «Мотив злочинної поведінки можна визначити як сформоване під впливом життєвого досвіду особистості, під впливом соціального середовища і внутрішнього спонукування, - безпосереднью причину злочинної діяльності, яка виражає особисте відношення до того, на що спрямований злочин»[204]) .

   В чинному кримінальному законі при описанні мотивів вчинення злочину звичайно вживаються терміни «мотив», «спонукування», «зацікавленість», при цьому в законі або прямо вказується вид мотиву вчинення злочину, або його наявність  встановлюється шляхом тлумачення кримінально-правової заборони. Раніше вказувалося, що при описанні ознак загального службового зловживання законодавець прямо вказує мотиви його вчинення, проте при описанні спеціальних видів службових зловживань мотиви, як правило, не називаються, не вказуються вони і при описанні ознак видів причетності до злочину. Не називаються вони і при описанні спеціального виду потурання злочину (ст.2543 КК). Виходячи з цього, мотивами вчинення службового потурання злочину можуть виступати різноманітні мотиви, в тому числі корисливий мотив, інтереси третіх осіб або інша особиста зацікавленість.

Корисливий мотив визначається звичайно як спонукування, що виражається в прагненні, бажанні винного одержати для себе, своїх близьких або знайомих вигоди майнового характеру або прагнення уникнути майнових витрат. При цьому, проте, не відбувається вилучення майна з наступним обертанням його на користь винного або інших осіб[205]). Так, наприклад, корисливий мотив при потуранні злочину може утворювати прагнення працівника міліції не припиняти вчинюване вбивство, уникаючи таким чином, повернення майнового боргу особі, відносно якої відбувається такий насильницький злочин. Потурання злочину в інтересах третіх осіб може проявитися в наданні незаконних послуг, забезпеченні, задоволенні незаконних інтересів родичів, знайомих, керівника та інших осіб, що бажають скористатися правомочностями даної службової особи. Так, наприклад, невиконання обов'язку припинення вчинюваної контрабанди за мотивами жалю, дружби або на прохання третьої особи може утворювати даний мотив.