Образи та сприйняття

 

3. Наскільки серйозною є проблема протипіхотних мін?

 

Сьогодні мільйони мін в усьому світі причаїлися в очікуванні своїх жертв. Складно підрахувати точну їх кількість, тому що при їхній установці облік практично не ведеться. В Афганістані, наприклад, мільйони ПП-мін викидалися з літаків і вантажівок не вибірково.

За інформацією ООН, витрати  на розмінування однієї міни складають від 300 до 1000 доларів, тоді як купівля однієї ПП-міни коштує від З до З0 доларів.

   У середньому приблизно 500 людей щотижня стають жертвами ПП-мін. Міжнародний комітет Червоного Хреста підрахував, що більше двох третин жертв протипіхотних мін змушені брати гроші в борг, щоб оплатити медичне лікування, якщо таке взагалі можливе.

   Багато інвалідів ніколи не зможуть дозволити собі придбати протез. Адже, наприклад, дитячий протез необхідно змінювати кожні півроку, протез дорослого - кожні 3-5 років. Дитині, яка стала інвалідом у 10 років, знадобиться 25 протезів до досягнення 50-літнього віку. Оскільки один протез коштує 125 американських доларів, уся сума складе 3125 доларів. У країнах, де загальний прибуток на душу населення від 15 до 20 доларів щомісяця, усе, що може дозволити собі інвалід, -   це купити милиці.

   Не маючи іншої альтернативи заробити гроші, багато хто піддає себе ризику, обробляючи заміновані сільськогосподарські поля і збираючи хмиз у замінованих лісах. У Боснії, наприклад, 30% жертв протипіхотних мін постраждали на територіях, про які вони знали, що ті заміновані.

 

4. Витрати, пов'язані з використанням протипіхотних мін

 

   На додаток до фізичної травми, люди, які постраждали від протипіхотних мін, стикаються з серйозними психологічними наслідками. Дитині, підлітку і навіть дорослому дуже складно змиритися з фізичним каліцтвом. Родина також не може не відчувати вагу наслідків, тому що травма від протипіхотної міни може перервати навчання дитини, зменшити ймовірність шлюбу молодої людини, закрити можливість заробітку дорослому.

   Протипіхотні міни значною мірою перешкоджають розвитку найбідніших країн світу, адже під час збройного конфлікту були заміновані поля, дороги, мости і цілі комунікації. Крім цього, у деяких країнах протипіхотні міни все частіше використовуються терористами проти цивільного населення. Використання протипіхотних мін загострює проблему біженців, залишає незадіяними тисячі гектарів потенційно родючих земель, заважає пересуванню і комунікації. Але найголовніше те, що бідні економічні ресурси країн, змучених війною, ще більше виснажуються витратами на розмінування і надання допомоги потерпілим.

   У таких умовах відродження шляхів сполучення й економіки - дуже складний процес. У багатьох країнах відновлення, примирення і спланований довгостроковий розвиток просто неможливі.

   Громадські організації, Організація Об'єднаних Націй, Міжнародний комітет Червоного Хреста, уряди країн реалізують програми, спрямовані на вирішення таких проблем, як розмінування, поінформованість про дію протипіхотних мін, надання допомоги потерпілим.

 

 

Завдання

Прочитайте оповідання «Протипіхотні  міни продовжують вбивати» та дайте  відповіді на запитання:

-  Чи помітили ви, як дія спрямована на досягнення одної мети, призводить до зовсім інших наслідків?

-  Хто ще страждає від мін? Як? Якими можуть бути подальші наслідки від цього?

-  З'ясуйте, яким буде ланцюг наслідків використання протипіхотних мін для всього світу.

 

 

ПРОТИПІХОТНІ МІНИ ПРОДОВЖУЮТЬ  ВБИВАТИ

 

  У Камбоджі у більш ніж 35 тис. чоловік ампутовані кінцівки. Це один інвалід на 230 чоловік населення. Багато вмирають від ран або від втрати крові без надання належної медичної допомоги.

Ніхто не може сказати точно, скільки  мін установлено по всьому світі  і скільки людей від них  постраждали. За різними оцінками - це більше 100 млн. мін, які необхідно знешкодити. Це проблема всіх континентів - від Латинської Америки до Азії.

Типове поранення протипіхотною  міною, як правило, призводить до втрати стопи, фаланги, руки чи ноги; багато потерпілих втрачають зір; часто це призводить до травм, після яких людина вже ніколи не зможе повернутися до нормального життя.

Лише дехто повертається до попередньої  діяльності. Соціальні та фінансові витрати на реабілітацію найчастіше занадто великі для постраждало? людини та ЇЇ оточення.

Якщо це сталося, поранення від  міни вже ніколи не дасть про себе забути. Той, хто залишився без  ноги у віці 25 років, до 65-літнього віку змушений буде замінити 10 протезів.

Поява протипіхотних мін - це результат неправильного застосування досягнень технічного прогресу. Для бідних країн людські й економічні втрати від використання протипіхотних мін занадто великі.

Під час конфлікту в Сомалі було продемонстровано, що у військових є великий арсенал технологій виробництва мін. Багато з них виробляється на Заході: є єгипетські, бельгійські, британські, пакистанські, російські, американські, чехословацькі та інші.

Саперам необхідно дюйм за дюймом перевіряти землю міношукачами, тому що металевим детектором не знайти пластикову міну. Загін з трьох  осіб потребуватиме більше місяця, щоб обстежити майданчик розміром з тенісний корт.

Рівень аналізу	Види наслідків
	Медичні	Освітні	Соціальні	Економічні	Психологічні
Людина
Родина
Суспільство
Країна
Світ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Завдання

1. Заповніть таблицю вказуючи наслідки використання протипіхотних мін.

 

 

5. Запобігання використанню протипіхотних мін

 

Поміркуйте

- Що можуть зробити громадяни для поширення і зміцнення положень МГП?

Завдання

Ознайомтеся з текстом Оттавських угод та дайте відповідь:

- Який вплив на досліджуване питання мало прийняття цього документа?

ОТТАВСЬКА УГОДА

(18 вересня 1997)

Конвенція про заборону застосування, нагромадження запасів, виробництва і передачі протипіхотних  мін і про їхнє знищення

Стаття 1

Загальні зобов'язання:

1, Кожна Держава-учасниця зобов'язується ніколи і ні за яких обставин:

а) не застосовувати протипіхотні міни;

б)  не розробляти не виробляти, не здобувати іншим нікому, безпосередньо чи опосередковано, протипіхотні міни;

в) не допомагати, не заохочувати і не спонукати будь-яким чином будь-кого до діяльності, забороненої для Держави-учасниці відповідно до чинної Конвенції.

2. Кожна Держава-учасниця зобов'язується знищити або забезпечити знищення мін відповідно до положень чинної Конвенції. Прочитайте текст «Інтерв'ю з Мері Верхем» та дайте відповідь:

- Як звичайні люди примусили урядовців прислухатися до їх думки?

- Які бар'єри вони здолали?

 

ІНТЕРВ'Ю З МЕРІ ВЕРГЕМ, КОНТРОЛЕРОМ ЗА ДОТРИМАННЯМ ПРАВ ЛЮДИНИ

 

-   Чому Ви зацікавилися проблемою протипіхотних мін?

 

-   У 80-ті роки у Новій Зеландії активно обговорювалася проблема ядерних випробувань у Тихому океані, проблема кораблів з ядерними носіями, використання атомної енергії. Я виросла у цій атмосфері. Навчаючись в університеті, я прочитала статтю в журналі «Вчений-ядерник» про протипіхотні міни і була просто приголомшена цим видом зброї. Я вирішила дізнатися про цю проблему більше, але не змогла знайти жодної інформації. Насправді була зброя, від якої гине людей більше, ніж від усіх інших разом узятих, але, по-моєму, ніхто не намагався що-небудь зробити щодо цього. Отже, я відкрила для себе цю проблему з чисто академічного боку, але мені було важко залишатися просто стороннім спостерігачем,

 

-  Скільки Вам тоді було років?

 

- Я була студенткою останнього курсу факультету політології. І подала заяву в аспірантуру, щоб вивчати проблеми, пов'язані з протипіхотними мінами. В той же час я хотіла знати, що уряд моєї країни робить на політичному, міжнародному і дипломатичному рівні для вирішення проблеми роззброєння.

Моїм першим аспірантським завданням було дізнатися якнайбільше про людей, які в той час займалися проблемою, починаючи з Джуді Вільямс і деяких інших засновників міжнародної кампанії щодо заборони протипіхотних мін. Я зустрілася в Женеві з представниками Червоного Хреста і ЮНІСЕФ. Туди я поїхала з порожньою сумкою, а повернулася з величезною валізою, повною книг і доповідей, газетних вирізок і важливих документів, завдяки яким були сформульовані тези моєї дисертації.

 

- Для Вас це була перш за все наукова праця, Ваш внутрішній порив чи кампанія?

 

- Так, мені хотілося глянути на проблему з боку. З'явившись на засідання оргкомітету кампанії щодо заборони протипіхотних мін у Новій Зеландії, я сіла із записною книжкою на останньому ряді. Мене помітили і запитали: «Ви не могли б вести протокол нашої зустрічі?» Я погодилася. На наступному засіданні мене попросили написати прес-реліз. Я знову погодилася, не встигла й оглянутися, як мене призначили спікером. Я вела кореспонденцію з парламентаріями, мене послали в Женеву на конференцію, присвячену підписанню угоди про заборону деяких видів звичайної зброї (...). Я зрозуміла, якою важливою є моя роль як пропагандиста. На той час я усвідомила, що використання цього виду зброї є огидним, невибірковим та негуманним, це стало моїм внутрішнім переконанням. Я зрозуміла, що не повинна обмежувати себе тільки науковим дослідженням, що я можу насправді щось змінити.

 

- Що трапилося, коли Ви приєдналися до кампанії щодо заборони використання протипіхотних мін?

 

-  Найважливіше в кампанії - це те, що її ініціювали не знавці й експерти. Наші лідери - це люди, що постраждали від зброї і вижили для того, щоб розповісти свою історію; люди, які щодня знешкоджують міни; й такі люди, як я, які досліджували цю проблему. Це в основному компанія звичайних людей, здатних на незвичайні вчинки. Якби не було людей, що справді хочуть вирішити цю проблему і можуть для цього щось зробити, цієї кампанії просто не було б.

 

-   Чому б не залишити рішення цієї проблеми за дипломатами?

 

-  Дипломати ведуть міжнародні переговори; вони це роблять за дорученням політичних керівників своїх країн. Політики можуть дати таке доручення лише в тому випадку, якщо їх змусить це робити народ. Тому активність політиків багато в чому залежить від того, наскільки громадська думка підштовхує їх до дій.

  Основним завданням кампанії був збір якомога більшої кількості петицій і оприлюднення їх широкому загалу. Ми організуємо поїздки політиків і парламентаріїв у країни, які постраждали від вибухів мін, а також працюємо у ЗМІ. Такі заходи під силу всім.

-   Як може звичайна, небайдужа людина знати про те, що необхідно робити?

 

-   Подивіться, як це вийшло в Новій Зеландії. Людина з'їздила на міжнародну конференцію, а після повернення зібрала разом людей. Це перше, що ви можете зробити: просто покликати людей і подивитися, хто прийде. Зробіть це у вашій школі, університеті чи місті і запросіть різні організації, що, на Вашу думку, могли б зацікавитися цим питанням. У Новій Зеландії ми запросили представників ООН, кілька асоціацій ветеранів війни, організації з охорони довкілля, такі як Грінпіс, благодійні організації «Врятуємо дітей» і «Оксфам», а також місцеву організацію Червоного Хреста. Просто виберіть місце зустрічі і зберіть усіх разом. Коли ви зберете людей разом в одній кімнаті і справді серйозно подивитеся на проблему, тоді ви зможете почати виробляти свою стратегію для її розв'язання. Цей процес може розпочатися на різних рівнях. Саме тому дуже важливо, щоб представники різних рівнів, зібравшись за одним столом, поділилися своїми успіхами і досвідом у вирішенні цієї проблеми.

  Нам дуже пощастило, що Джуді Вільямс, координатор Міжнародної кампанії щодо заборони протипіхотних мін, завжди інформувала нас про ті дії,які започатковують різні громадські та державні організації в усьому світі. Люди, які беруть участь у цьому русі, багато чого навчилися з досвіду інших людей, почерпнули багато нових ідей, стали сильнішими, щоб починати спільні дії, а також діяти самостійно.

 

- Наскільки успішна була спільна робота громадських організацій з урядами своїх країн?

 

-  На початку кампанії найголовнішим було те, щоб про нас повідомили ЗМІ і заговорила громадськість. Ми вважали, що дуже важливо придумати простий і дохідливий заклик - повна заборона застосування, виробництва, передачі і накопичення протипіхотних мін.

Потім ми вирішили, що люди в кожній країні повинні самі вирішити, як вони будуть працювати з урядом своєї держави. Ніяких вказівок зверху не було, але Джуді відвідала дуже багато країн. Приїзд когось із-за кордону привертав увагу уряду і громадськості. Вона зустрічалася із міністрами закордонних справ, прем'єр-міністрами, спікерами парламентів, міністрами оборони і, звичайно, з координаторами національної кампанії і лідерами громадських організацій. Вона говорила: «Це те, що роблять люди в усьому світі і в чому ми дійсно хотіли б бачити вашу підтримку».

 

-  Це новий вид дипломатії (залучення невеликих, менш впливових країн і громадських організацій), завдяки якому МГП буде розвиватися в майбутньому?

 

-  Ми вже не раз були свідками того, як цей спосіб використовувався, наприклад, під час кампанії щодо заборони використання дітей-солдатів до 18 років. Не можна автоматично перенести багато факторів кампанії щодо заборони використання протипіхотних мін на вирішення інших проблем, але безсумнівним є те, що, розвиваючи норми МГП, ми повинні користуватися набутим досвідом.