Апокрифічні апокаліпсиси

     Автор, насамперед, ясно вчить про вічність і божество Ісуса Христа, Який “є Господь всієї вселенної і Якому до створення віку Отець говорить: Сотворімо чоловіка по образу і по подобію Нашому (V, 6). Від Нього пророки отримували в Старому Завіті благодать. Автор неодноразово називає Христа Сином Божим. Навпаки, іменування Його Сином Людським, Сином Давидовим вважається автором єретичним. Автор стверджує, що “не Син Людський, а Син Божий з’явився в прообразі і у плоті” (гл. 12). Боговтілення пояснюється в творі слідуючим чином: якщо би Син Божий не прийшов у плоті, то люди не могли би спастись, тому що споглядати Божество Його, так сказати, в “чистому вигляді” (не “покритим плоттю”) вони не в силі, поскільки не можуть навіть дивитись на сонце, створене Богом” (V, 10).

     Сотериологія. Мета пришестя Христа у плоті подвійна – викупити нас і виконати міру гріхів юдеїв. Це Він здійснив через Свої страждання і смерть. Христос постраждав тільки за нас. Він приніс в жертву “сосуд Духа Свого і для цього віддав тіло Своє на смерть, щоби ми отримали відпущення гріхів і освятились через окроплення кров’ю Його” (гл. 5). Саме спасіння полягало в тому, що Господь “оновив” нас і посередництвом прощення гріхів створив як би наш “новий образ”. Тому, заново створені Ним, ми (християни) маємо младенську душу (гл. 6).

     Другою  тайною, на яку автор зосереджує увагу, являється Хрещення. Через нього ми засвоюємо плоди викуплення Христового, тоді як юдеї, не приймаючі хрещення – лишаються слави Божої. “Ми входимо в воду повні гріхів і нечисті, а виходимо із неї з надбанням – зі страхом в серці і надією на Ісуса в дусі” (свідчення про занурення). Домобудівництво спасіння, відповідно автору, досягає своєї кульмінації в Таїнстві Хрещення, яке розуміється як новий акт творіння людини. Про нього в “Посланні” говориться, що “в останні дні” відбулося “друге творіння” людини, яке “відновило нас заново”; дякуючи цьому “жилище серця нашого” стало “святим храмом для Господа” (гл. VІ).

     Тому  Бог воістину живе в нас (гл. ХVІ). Це нове духовне життя повинне  супроводжуватися і добрими справами. В житті людей, за вченням “Послання”, приймають участь ангели, які супроводжують на шляху світла; злі демони супроводжують шляхом темряви. Злим демонам автор приписує і переконання буквального розуміння закону. Слід зауважити, що демонологія в нього розвинута достатньо.

     Есхатологія. Одним із головних мотивів до доброго життя автор вважає вказівку на майбутнє воздаяння. “Виконуючий заповіді Божі прославиться в Царстві Божому, а вибираючі протилежне загинуть разом зі своїми справами” (гл. 21). Особливе устремління до праведного життя автор бачить в близькому кінці світу і часто говорить про нього. Ці “останні дні” розуміються в перспективі другого Пришестя Сина Божого, Який покладе кінець “часу беззаконника”, буде судити нечестивих і змінить сонце, місяць і зірки (гл. 15). Він навіть робить спробу вичислити час кінця світу, вирішуючи питання про таємниче значення суботи (гл. 15). Шість днів творіння означає 6000 літ існування світу, тому що для Господа день рівняється 1000 літ (Пс. 89, 5). Спокій сьомого дня (суботи) означає, що при наступленні 7-ї тисячі літ прийде Син Божий і знищить беззаконника. В цю сьому тисячу літ праведники будуть тільки блаженствувати з Христом. Есхатологія “Послання” проникнута хиліазмом.

     Якщо  розглядати цей твір в цілому, то він поза сумнівом, займає достойне місце в історії древньоцерковної писемності. Як і інші твори мужів апостольських, “Послання” доносить до нас сам дух першохристиянської епохи, являючи його, правда, в декілька іншому аспекті. Судячи з даного твору, Церква вже не тільки вступила в активну боротьбу з різними сектами “псевдо гностиків”, але і вимушена була давати відсіч і набираючому силу равіністичному юдейству.

     Внаслідок цього в “Посланні” пастирство доказується, “що закон Мойсеїв  дійсно має вічне значення, але  не в буквальному, а в духовному  смислі, як це вже розуміли перші отримувачі його – Авраам і Мойсей, Давид і пророки; і в цьому духовному значенні він являється обов’язковим і для християн. “Цим рішуче заперечується і чисте юдейство, і юдействуючий напрям в християнстві, а разом з цим утверджується самостійність християнства, яке витісняє і займає місце Старого Завіту і Мойсейового Закону”.[4] Означуючи основні контури духовного і алегоричного тлумачення Св. Писання, автор “Послання Варнави” становиться безпосереднім попередником засновників і прихильників Олександрійської школи. 

     2.3 Особливість діяння  Павла

     У самому кінці II ст. знаменитий християнський апологет, карфагенец Тертуліан, обговорюючи в своєму трактаті «Про хрещення» питання про те, чи може хрестити жінка, розповів історію появи на світ апокрифічних діянь апостола Павла. За його словами, ця книга, в якій серед інших бреднів йде мова про св. Теклі, нібито отримала від апостола влада проповідувати і хрестити, була написана якимсь малоазійським пресвітером; будучи викритий, він зізнався, що написав її "з любові до Павла" [1]. У тій чи іншій зв'язку цю книгу згадували багато церковних автори III-V ст., Серед них - Іполит Римський, Оріген, Євсевій Кесарійський, Ієронім, римський папа Геласій, а пізніше, вже в середні століття, - Константинопольський патріарх Никифор, який відзначив, що вона містить 3600 рядків, тобто - майже на третину більше, ніж канонічна книга «Дій» (2800 рядків).

     У церковній науці здавна встановилася точка зору, згідно з якою історія, розказана Тертулліаном, мала на увазі добре відомі і що збереглися в багатьох манускриптах «Діяння Павла і Фекли». Проте з середини XIX ст., коли ранньохристиянська література стала об'єктом пильної і ретельного вивчення, дослідників все більше і більше бентежило те обставина, що вчителі і батьки Церкви, говорячи про «Діяннях Павла», згадували поряд з історією Теклі і такі епізоди, які в цьому творі відсутні. Не було їх і в інших відомих на той час пам'ятниках апокріфікі, пов'язаних з ім'ям апостола Павла - його «мучеництва», «Апокаліпсис», так званому «Третьому посланні до Коринтян» і «Посланні до Лаодікійцам». Дехто висловлював підозру, що «Текле», апокрифічна листування з коринфянами і «Мучеництво» являють собою уламки колись існував єдиного розповіді, про який якраз і говорив Тертуліан [2]. Однак це була всього лише гіпотеза.

     Але от у 1896 р. в бібліотеці найстарішого в Німеччині університетського міста Гейдельберга професор Карл Шмідт виявив купу розсипалися від часу папірусних обривків, покритих коптськими письменами. Судячи з їх креслення, рукопис ставилася до V-VI ст. н. е.. Зацікавившись знахідкою, молодий вчений вирішив реставрувати манускрипт, навряд чи в той час припускаючи, що присвятить його вивчення більше сорока років життя. Втім, перші результати були отримані вже через рік - в 1897 р. на сторінках «Нового Гейдельберзького щорічника» К. Шмідт повідомив наукову громадськість, що їм знайдено близько двох тисяч розрізнених фрагментів коптської рукописи, що містять уривки «Діянь Павла і Фекли», апокрифічної листування апостола з коринфянами і його мучеництва в Римі.

     Однак для відновлення та дешифрування уцілілих частин тексту знадобилося майже сім років напруженої праці. У процесі цієї роботи з'ясувалося, що Гейдельберзький манускрипт, крім згаданих писань, зберіг ще сім раніше невідомих епізодів, що розповідають про перебування Павла в Дамаску, Антіохії, Мирах Лікійських, Сидоні, Тирі, Коринфі та його подорожі до Італії. Звідси випливало, що «Павло і Текле», «Третє послання до Коринтян» і «Мучеництво» - лише фрагменти того самого пам'ятника ранньохристиянської апокріфікі, про який згадували стародавні автори. Гейдельберзький папірус додавав до них нові, досі невідомі науці уривки, зберегли проповіді та молитовні формули християн середини II століття - епохи, яка була на той час істориками "загадкової" і "мовчазної".

     У 1904 р. Шмідт опублікував результати своїх досліджень, супроводивши їх факсимільним відтворенням коптського папірусу [3]. Інтерес до його відкриттям виявився настільки великий, що вже в наступному році видання довелося повторити. І майже відразу ж з'явилися перекази і перекази знову знайдених фрагментів на англійську та французьку мови. Вивченням Гейдельберзького папірусу і перевіркою висновків К. Шмідта зайнялися багато фахівців у Німеччині, Франції, Англії та США [4], в музеях і книгосховищах Старого і Нового Світу розгорнулися цілеспрямовані пошуки втрачених частин пам'ятника.

     Незабаром його фрагменти були виявлені в двох вже опублікованих на той час оксірінхскіх папірусах, коптською папірусі з Бібліотеки Дж. Райлендза, а також у берлінському і Мічиганського зборах стародавніх манускриптів [5]. Правда, всі вони лише повторювали ті чи інші частини реконструйованого Шмідтом тексту. Але в 1927 р. серед рукописів бібліотеки Гамбурзького університету були виявлені одинадцять папірусних аркушів, що викликали нову сенсацію у науковому світі. Мало того, що вони дозволяли відновити багато лакун Гейдельберзького манускрипту, - вони доповнювали його ще одним великим і порівняно добре збереженим епізодом - діяннями Павла в Ефесі.

     Саме ж головне полягало в тому, що Гамбурзький папірус зберіг не коптський переклад, а оригінальний грецький текст «Діянь Павла» і був створений не пізніше 300 року. Підтвердивши багато здогадки дослідників, ця знахідка змусила їх (і в першу чергу - самого К. Шмідта) відмовитися від деяких помилкових кон'єктури і умовиводів [6]. Спираючись на нові дані, К. Шмідт підготував і спільно з професором В. Шубарт видав в 1936 нову реконструкцію «Дій» [7]. Як показали відкриття і дослідження шістдесяти наступних років, в цілому вона дає правильне уявлення про пам'ятник. І все ж нові знахідки, що продовжуються до самого останнього часу то в пісках Єгипту, то в музейних та бібліотечних фондах [8], вимагали перегляду або уточнення багатьох її положень.

     Розгорнулися суперечки про авторство і композиції пам'ятника, про його ставлення до канонічних новозавітним текстів, про правомірність деяких кон'єктури К. Шмідта та інших дослідників. Це породило многоязикой літературу [9], завдяки якій «Діяння Павла» до теперішнього часу вивчені краще, ніж будь-який інший пам'ятник ранньохристиянської апокріфікі. Тим не менш, багато текстологічні проблеми до цих пір залишаються невирішеними: не знайдено (якщо довіряти «Стіхометру» Никифора) більше третини пам'ятника, все ще не визначено місце низки фрагментів Гейдельберзького папірусу, не всі манускрипти, що містять уривки апокрифа, розшифровані і опубліковані.

     В даний час "Діяння Павла" реконструюються за наступними манускриптів:

     Манускрипт    Мова     Датування

Гамбурзький папірус   грецький     ок. 300 р.  
Папірус Бодмера X   грецький     III ст.  
Берлінський 13893   грецький     IV ст.  
Мічиганський 1317   грецький     IV ст.  
Мічиганський 3788   грецький  
Папірус Крума    коптський     IV ст.  
Оксірінхскій 6    грецький  
Оксірінхскій 1602   грецький     IV-V ст.  
Антінопольскій папірус  грецький  
Гейдельберзький папірус коптський     V-VI ст.

     Крім того, для їх реконструкції привертають грецький текст «Діянь Тита», які, як вважається, у деяких своїх частинах сходять до «Діянням Павла».

     Хоча при існуючому стані джерел проблема композиції або, простіше кажучи, послідовності епізодів «Діянь Павла» навряд чи може бути вирішена [10], маршрут подорожі апостола умовно реконструюється наступним чином: Дамаск - (хрещення лева) - Єрусалим - Антіохія Сирійська - Ікони (перша зустріч з Теклею) - Антіохія Пісидійській - Міри (остання зустріч з Теклею) - Сидон - Тир - (Єрусалим?) - Смирна - Ефес - Філіппи (листування з коринфянами) - Коринф - морську подорож до Італії (Путеоли?) - Рим.

     Очевидно, дія розгорталося також і в якихось інших місцях. Лише порівняно недавно був знайдений фрагмент коптського папірусу, який починається фразою: "І сказавши це, відбув Павло зі Смірни в Ефес", тоді як у колишніх реконструкціях про Смирні навіть не згадувалося. Цілком можливі й "переадресування" окремих подій з одного міста в інший, оскільки прив'язка багатьох фрагментів тексту до конкретного місця дії залишається досить умовною.

     На жаль, сучасна вітчизняна наука зовсім не знайома з цими відкриттями і дослідженнями - неодноразово видавалися у нас в останні п'ятнадцять років «Діяння Павла і Фекли» супроводжує коментар, який був би доречний в кінці XIX, але ніяк не XX століття. Тим часом навіть побіжного знайомства з текстом апокрифа достатньо, щоб зрозуміти, наскільки велика його цінність для реконструкції христологічних поглядів і стереотипів мислення, властивих низовим християнським масам II ст.

     В основу цієї публікації були покладені реконструкції В. Шнімельхера і Дж. Еліота, хоча в окремих випадках перевага віддавалася версіями інших дослідників - К. Шмідта, Б. Піка, Дж. Кларка, Е. Петерсона, Р. Касье. Там, де від значних ділянок тексту збереглися лише уривки слів і фраз, але зміст того, що відбувається досить ясний, перекладу був предпочтен переказ. Косими дужками відзначені лакуни в тексті оригіналу та кон'єктури його реставраторів, слова у квадратних дужках додані при перекладі на російську мову.

     Саме початок пам'ятки не збереглося. У папірусі Крума вціліло декілька рядків, з яких випливає, що розповідь починався розповіддю про попередню життя Савла. Перші вцілілі фрагменти Гейдельберзького папірусу відносяться до епізоду його звернення. Павло отримує наказ зверху слідувати до Дамаску, а звідти в Єрусалим. Дамаську громаду християн він застає "того, хто поститься" і, мабуть, виголошує промову, звернену до іудеїв і отримує перші настанови у вірі від Іуди Праведного - брата Христового, а потім іде до Єрусалиму, тримаючи спочатку шлях до Єрихону. По дорозі туди апостол зустрічає величезного лева і хрестить його у водах протікала поблизу річки, про що він пізніше барвисто розповість християнам Ефеса. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     РОЗДІЛ  III. Апокрифічні апокаліпсиси

     3.1 Суть апокаліпсису  Павла

     Апокриф заснований на тексті Другого Послання до Коринтян (глава 12), який можна було тлумачити таким чином, що апостол Павло сам побував на небесах за життя.