Апокрифічні апокаліпсиси

3. Новозавітні апокрифи (апокрифічне Євангеліє)

     Слово "апокриф" (із грецького "таємний", "сокровенний") у церковній  літературі мало подвійне значення. Іноді  апокрифи протиставляються книгам, які  перебувають у вживанні під час  церковних зборів. У такому випадку апокрифи – книги таємні, приховані. Але слово "апокриф" може так само означати твір, походження якого невідоме. У цьому випадку апокриф – те ж, що твір підроблений, несправжній. За блж. Августином апокрифічною книгу робить саме occulta origo (таємне походження). І та й інша ознаки стали потім зливатися. Виключення книги із суспільного вживання обумовлюється, між іншим, темрявою її походження. А тому що автор книги бажає сховати її походження тільки через недосконалість її змісту, то апокриф став означати все дурне, перекручене.

     Протестантські  дослідники Нового Завіту Джеймс Хастингс і Брюс Мецгер у своїх дослідженнях майже однаково визначають поняття "апокриф". "Слово "апокриф" грецького походження й означає  ті книги, які є "таємними". З погляду тих, хто схвалював ці книги, вони були "сховані" або вилучені із загального користування, тому що в них, вважали вони, утримується таємне або езотеричне вчення, занадто глибоке і складне, щоб бути доступним кому-небудь, крім посвячених. Однак з іншого погляду вважалося, що книги ці цілком заслуговують, щоб їх "приховали", тому що вони є підробленими й (або) єретичними".

     Таким чином, апокрифи – це писання, що одночасно  відповідають трьом ознакам:

     1) їхній сюжет пов'язаний з біблійною  історією, особами Євангельської історії;

     2) їхні тексти не ввійшли до  складу Священного Писання;

     3) їхні тексти в той або інший  час претендували на роль джерел  віри або приймалися такими, тому  що те, про що в них говорилося, відбивало ідеї й вірування  тих християн, які ці писання приймали.

     Ранньохристиянська  література за типом своїх пам'яток значною мірою складається з  апокрифічних творів. Для неї дуже характерною ознакою є наслідувальний тип творчості. Пам'ятки апостольського періоду беруться як приклад і  зразок. Апокрифічна література займає велике місце в колі читання того часу. Література ця прагне наслідувати книги Св. Писання за їхнім змістом і напрямком. По суті, ця література не входить у рамки чисто патрологічного дослідження, але проте про неї потрібно мати хоча б загальне поняття, щоб відновити той зв'язок, що існує між апостольськими працями й діяльністю так званих "мужів апостольських." Треба, втім, обмовитися, що сама по собі ця література значною мірою й не є продуктом самого раннього першохристиянства. Є пам'ятки християнської писемності більш древні, чим апокрифічні євангелія й послання, деякі з яких складені, імовірно, в III й IV століттях. Таким чином, серед апокрифів ми маємо і євангелія, і діяння, і послання, і апокаліпсиси.

     Бажання писати євангелія могло виникати з того, що ми знаходимо в кінці Євангелія від Іоана: «Багато інших чудес сотворив Ісус перед учениками Своїми, про які не написано в цій книзі»(20:30) та «Багато й іншого створив Ісус; але, коли б написати про те докладно, то, думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг»(21:25); членам древньої Церкви особливо хотілось взнати про ті сторони життя й служіння Христа, про які нічого або майже нічого не розповідають канонічні Євангелія.

     Апокрифічні євангелія прийнято ділити на дві  групи. До першої належать євангелія юдео-християнського кола. Серед них наступні.

     Євангеліє Євреїв. Свідчення про нього ми маємо від блаженного Ієроніма, що цей твір з халдеє-сірійської мови переклав на грецьку і латинську. Він був нібито у вжитку в Назореїв і багатьма визнавався за єврейське текстуальне джерело євангелія від Матфея. У дійсності воно близьке по своєму змісту до деяких уривків першого канонічного Євангелія. Згідно з Т. Цаном, можна визнати, що воно є подальшою переробкою першоджерела Матфеєвого Євангелія. Складено воно ймовірно близько 150 р.

     Євангеліє евіонітів. Збереглося у вигляді  фрагментів. Про нього є свідчення  Орігена (на Лк., I, 1). Уживалося в християн-євреїв. Приблизна дата - 2 в. Імовірно, тотожно  Назорейському Євангелію, про яке  говорить свт. Єпифаній Кіпрський.

     Євангеліє від Фоми складається з логій, що починаються словами «Ісус  сказав...». Висловлювання багато в  чому збігаються з канонічними Євангеліями, але в них виразно відчувається вплив гностичних писань. Юдео-християнський  характер тексту видний з особливого відношення до Якова, Брата Господнього, про якого говориться, що заради нього виникли небо й земля. Рукопис коптського перекладу Євангелія від Фоми виявлений в 1945 у Наг-Хаммади (Єгипет). Оригінал, імовірно, був написаний на грецькій мові на поч. 2 ст.

     Протоєвангеліє  Якова оповідає про дитинство  і юність Діви Марії. Написане в єгипетському юдео-християнському середовищі в 2-й  пол. 2 ст. (зберігся рукопис цього  часу); дуже вплинуло на богослужіння, церковне мистецтво й народну літературу середніх віків .

     Другою  групою є євангелія, що відображають перехід від палестинського християнства до християнства з язичників.

     Євангеліє від Петра. Фрагмент його був знайдений  у Єгипті в 1886. Він описує суд над  Спасителем, Його смерть на хресті й ранок Воскресіння. Текст з'єднує в собі юдео-християнські, язицько-християнські й докетичні риси. Датується 120-150.

     Книга Йосипа Теслі присвячена дитинству  і юності Ісуса Христа. Написана біля 4 ст. у Єгипті, збереглася в  арабській і латинській версіях. Уперше видана в 1722 р.

     Євангеліє Дитинства, приписуване ап. Фомі, оповідає про чудеса, які робив Отрок  Ісус. За характером найбільш далеке від  канонічних Євангелій. Збереглося в  грецькому і латинському перекладах. Дата не встановлена.

     Євангеліє Никодима, або Діяння Пілата, написане з метою зменшити провину Пілата в засудженні Господа. Датується 2 – 4 ст. Збереглося в грецькій, слов’янській і частково в латинській версіях.

     Євангеліє Псевдо-Матфея, або Книга про Різдво Блаженної Марії, написане не раніше 9 ст. під впливом Протоєвангелія Якова і Євангелія Дитинства.

     Успіння Блаженної Діви Марії написане на грецькій мові біля 4 ст. Відноситься  до жанру завітів. На думку сучасних дослідників, відноситься до писань християн-євреїв.

     Арабське  Євангеліє Дитинства написане біля 6 ст., але на основі більш ранніх легенд. Примітно, що в цій пам'ятці волхви названі персами.

     Апокриф Іоана зберігся у фрагментах. Містить  питання до Ісуса Христа й відповіді  Його. Написаний в 2-5 ст. у колах  гностиків.

     Через те що в канонічних Діяннях згадана  місіонерська діяльність тільки деяких апостолів, автори II і наступних століть вважали потрібним складати інші Діяння, що оповідають про справи, вчинені, за переданням, іншими апостолами.

     Діяння  ап. Павла є тільки в уривках. Найбільш відомий з них стосується учениці  апостола - Теклі. Написані в 2 ст. Містять історичне зерно в легендарній формі.

     Діяння  ап. Іоана, твір, що виник у середовищі, близькому до гностиків. Оповідає про  життя, страждання й чудеса апостола. Грецький текст є, імовірно, перекладом із сирійської мови. Написане в 2 ст. Можливо, у ньому є відзвуки достовірних переказів.

     Діяння  ап. Андрія написані, імовірно, у кін. 3 ст. Збереглися в пізній обробці.

     Діяння  ап. Фоми, твір, що описує місіонерську подорож Фоми в Індію і його мученицьку смерть. Несе на собі сліди  єретичних вчень. Збереглося на грецькій і сирійській мовах; оригінал, можливо, був написаний на сирійській мові біля 3 ст.

     Діяння  ап. Филипа в основному розповідають про його чудеса. Збереглися грецький і латинський переклади (оригінал міг  бути написаний на коптській мові біля 5 ст.).

     Історія апостолів Авдія містить переказ  діянь і легенд про апостолів. Приписувалася різним авторам, мала своїм джерелом різні сказання, що виникли незалежно один від одного. Дата створення не встановлена, однак  була зібрана, можливо, у Франції  не раніше 6 або 7 ст.

     Не  завжди зауважують, що із чотирьох різних літературних форм новозавітних книг (євангелія, діяння, послання й апокаліпсис) найбільше послань. З 27 книг Нового Завіту 21, або сім дев'ятих загальної  кількості, відносяться до послань. З іншого боку, однак, серед новозавітних апокрифів послань відносно мало. Безсумнівно, це пояснюється тим, що нелегко написати послання, яке б у достатній мірі нагадувало справжнє.

     Послання  Ісуса Христа царю Абгару (Авгару), пам'ятка сірійського походження. Пов'язана з легендами про ап. Фадея. Написана не пізніше 4 ст., тому що її цитує вже Євсевій Кесарійський.

     Послання  Лентула, зразок середньовічної євангельської  белетристики (біля 14-15 ст.). Оповідання ведеться від імені вигаданого правителя  Іудеї римлянина Лентула, який як очевидець євангельських подій описує зовнішність Ісуса Христа.

     Дідахе, або Вчення 12-ти апостолів, твір, що викладає основи церковного життя. Був  написаний біля 100-150 рр., імовірно, у  Сирії. Грецький текст був відкритий  в 1873 митр. Філофеєм (Врієнніосом) Никомедійським (опублікований в 1883).

     Послання  ап. Павла Лаодикійцям створене на основі Кол 4:16. Написане біля 4 ст. Збереглося в латинському перекладі.

     Переписка ап. Павла й філософа Сенеки з'явилася  трохи раніше 4 ст. Збереглася на латинській мові.

     Послання 12-ти апостолів містять бесіди Христа з учнями протягом 40 днів після Воскресіння. Написані біля 160 р.; збереглися в ефіопському  перекладі.

     Послання  Варнави, приписуване сподвижникові  ап. Павла, перейняте різким антиюдейським  духом. Написане, імовірно, після зруйнування Адріаном Юдеї (біля 130).

     Климентини, або Псевдо-Климентові писання, оповідають про боротьбу ап. Петра із Симоном  Волхвом. Твір несе на собі печатку  поглядів юдео-християн. Складається  з «Бесід» й «Розглядів». Джерелом служили древні легенди й апокрифи, а також у ньому знайшла відбиток керигма (проповідь) ап. Петра.

     В II і наступних століттях були в користуванні кілька апокаліпсисів, що конкурували з канонічним Апокаліпсисом  Іоанна, які приписувалися іншим  апостолам. Серед них наступні.

     Апокаліпсис ап. Петра. Фрагмент цього твору знайдений  у гробниці єгипетського ченця (1886). Він оповідає про таємниці загробного світу, нібито відкритих Христом  на прохання учнів. Оригінал відноситься  до 2 ст. Збереглися й інші фрагменти в ефіопському перекладі.

     Апокаліпсис (або Вознесіння) ап. Павла є свого  роду мідраш на 2 Кор 2:2-4. На думку блж. Августина, він «наповнений байками».

     До  апокаліптичної літератури відноситься  й «Пастир» Єрма, що трактує про  долі Церкви. Єрм жив у сер. 2 ст.

     Апокаліпсис ап. Петра, «Пастир» Єрма, Дідахе й ін. апокрифи входять у Мураторієвий канон 2 ст., отже, в ту епоху вони ще не повсюдно були визнані апокрифічними.

     Вивчення  новозавітних апокрифів дозволяє зробити  висновок про богонатхненну мудрість Церкви, яка відокремила «плевели» від «пшениці». Жоден апокриф не може зрівнятися з канонічними книгами ні в духовному відношенні, ні в плані літературному, ні за історичною вірогідністю. Більшість із них - плід фантазії, погано зрозумілого благочестя, поглядів, що спотворили саму суть Євангелія Христового. Не випадково вони були улюбленою літературою єретиків, гностиків і маніхеїв. Але для історії культури первісного християнства, для історії єретичних вчень, християнської догматики в них приховано багато даних. 
 

4. Доля  апокрифів в церкві

     Багато хто з християн, та не тільки, знайомий з Біблєю, книжками Старого i Нового 3aвiтiв, npoтe лише небагато хто знає, що, кpiм них, існують твори, нanucaнi в тi самі часи (деякі пізніше), які розповідають про тi самі події докладніше, інoдi дещо інакше, іноді зовсім невідомі факти, але які все ж мають відношення до християнства. Ці таємничі писання називаються апокрифами.

     Саме  слово “апокриф” у перекладі  з грецької означає “таємниця”, “потаємність”, писання, доступне лише для мудрих, обраних людей. Таке значення слово мало ще у дохристиянську епоху i пepшi століття християнства. При такому розумінні апокрифу в ньому i на християнських засадах не вбачалося чогось шкідливого, що протирічить канонічним писанням (т.б. єретичного), а навпаки, апокриф, як зразок писань для обраних, мав особливу пошану.

     Апокрифи I-III ст. мали розповсюдження серед різних громад християн i шанувалися не менше  за книги, включені у Біблію. Писання  Нового Завіту — це лише невелика частина  численної християнської літератури, яка створювалася до прийняття i визнання християнства офіційно. Звичайно, Священне Писання Нового Завіту є головним i беззаперечно справжнім та істинним, чого не можна сказати з впевненістю про апокрифічні писання. Як не дивно, до офіційного прийняття Церквою канону Священного Писання окремі книжки вважалися то апокрифічними, то богодухновенними та істинними i навпаки. Так, наприклад, у paннix християн великою повагою користувався Апокаліпсис Ioaнна Богослова, який одночасно вважався апокрифічним, хоча пізніше й увійшов до канону Біблії.