Апокрифічні апокаліпсиси

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ  І. Апокрифи Святого Письма

1. Значення апокрифів
2. Старозавітні апокрифи апокаліптичного жанру
3. Новозавітні апокрифи (апокрифічне Євангеліє)
4. Доля та роль апокрифів в церкві

РОЗДІЛ  ІІ. Новозавітні апокрифи

      2.1 Феноменальність протоевангелія  Якова

      2.2 Значущість послання Варнави

      2.3 Особливість діяння Павла

РОЗДІЛ  ІII. Апокрифічні апокаліпсиси

      3.1 Суть апокаліпсису Павла

      3.2 Природа апокаліпсису Марії

      3.3 Апокаліпсис Іоанна

ВИСНОВКИ

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

    На  ґрунті християнства, власне його грецько-візантійського різновиду, у ХІ-ХІІІ ст. Витворилася візантійсько-слов’янська культурно-історична спільність, до якої увійшла і Київська Русь. Література Київської Русі у своїх печатках сперлася на письменство візантійського і болгарського походження. „Це був фактично перший південнослов’янський вплив на Русі, коли відбувалася активна трансплантація на давньоруський грунт пам’яток південних слов’ян і пам’яток інших народів у слов’янських переробках. Так ми одержали готовими численну апокрифічну літературу, християнську агіографію, кращі зразки візантійської ораторсько-учительної прози і гімнографії, збірники апокрифів, зразки природничо-наукової та історичної літератури, християнізовані повісті” [8, c.11].

    Серед творів перекладної літератури візантійсько-слов’янського  походження одне з найвизначніших місць  належить апокрифам.

    Апокрифи - це легендарні оповідання на теми зі „старого” і „нового завітів”, які не були включені у склад канонічних книг Біблії і пізніше стали забороненою літературою, не визнаною церквою (само слово апокриф походить від грецького “apokryphos - „таємний”, „сокровенний”). На вселенських соборах 4 століття апокрифічна література була заборонена як така, що відступає від офіційного церковного вчення.

    Проте апокрифи дуже поширилися: через свій казково-фантастичний зміст, розходження  з вченням офіціальної церкви й протест проти соціальної нерівності і неправди. Із апокрифічних євангелій  чимало почерпнула християнська іконографія. І, звісно, вони мали великий вплив на усну народну творчість та образотворче мистецтво.

    Святе письмо не давало відповіді на ті питання, що зринали в головах у благочестивих  читальників; деякі події воно переказувало занадто коротко, про долю відомих біблійних осіб тільки згадувало, а не оповідало докладно. Через те багато постало творів, що тлумачили й доповнювали текст біблійних оповідань. Апокрифи найбільшу увагу звертали на події й особи, про яких у святому письмі нема докладних відомостей, наприклад, про побут перших людей у раю, про Еноха (живим на небо взятого), про Мелхиседека - священика, про життя Христа на землі, зруйнування Христом пекла, про кінець світу тощо. Такими невідомими з святого письма подіями найбільше цікавляться апокрифічні твори, силкуючись дати відповідь на те, що здавна було загадкою перед побожними людьми. Апокрифи діляться звичайно на старозавітні, новозавітні, апокрифічні оповідання про святих й есхатологічні (легенди про долю людини після смерті, про майбутню долю всього людства, про кінець світу та Страшний суд). Старозавітні апокрифи оповідають про створення світу, Адама й Єву, про дітей їхніх, про хресне дерево, про Еноха праведного, Ноя й Авраама, про заповіт двадцяти патріархів, про Мойсея, Давида й Соломона, особливо - багатий цикл апокрифів про останнього (близько Х ст. до н.е.). В них Соломон зображається як взірець мудрості й догадливості. Деякі перекази розповідають про його зносини з фантастичною істотою Китовросом („Соломон і Китоврас”). З великою часткою ймовірності можна припустити, що апокрифічні сказання про Соломона існували вже в Київській Русі, хоч відомі нам рукописи лише від ХV ст.

    У літературному вжитку сказання про  царя Соломона існували аж до ХVІІІ-ХІХ ст., впливаючи на народні казки. Не менш популярними були апокрифи про бунт Люципера й янголів, про Ламеха - „нащадка третього сина Адамового, Сіфа”.

    До  новозавітних апокрифів належать так  звані апокрифічні євангелія  Якова, Хоми і Никодима, „Сказаніє  Афродитіяна", „Преніє Христа съ дияволом", „Слово Адама во аде к Лазарю", „Хожденіє Богородицы по мукамъ", „Слово о виденіи апостола Павла", „Беседа трехъ святителей", Сказаніє о 12 пятницах" і т.д. З апокрифічних переказів про святих найбільш багаті цикли про св. Юрія та Федора Тирона [10, c.46].

    З апокрифів есхатологічних особливо цікавило народні маси „Ходіння Богородиці по муках”, відоме в грецьких рукописах  ХІІ ст. Пізніше „Ходіння” не раз перероблялося, змінювалося  й доповнювалося новими подробицями  побутового характеру і мало значний вплив на усну народну творчість України. Побутові риси в змалюванні грішників надають апокрифу реалістичного колориту [8, c.11].

    До  апокрифічних творів належить і широко розповсюджене в старовину так зване „Откровеніє Мефодія Патарського", що розглядає долю всього світу од його створення і до страшного суду, який мав би відбутись через сім тисяч літ від початку світу. Спочатку навіть християнські богослови не цурались апокрифів та запозичали в них матеріал для своїх писань. Але згодом з апокрифів почали користуватись єретики для боротьби з ортодоксальною догматикою. Апокрифів богомильського походження знаходимо вже в „Изборнику" Святослава (р. 1073). Вони мали величезний вплив на староруське і пізніше письменство, який позначається у писаннях Данила Паломника, Івана Вишенського, Галятовського, св. Димитрія Ростовського, у пізнішій драматичній і віршовій літературі й навіть у деяких церковних службах (акафісти) [10, с.47]. Сергій Єфремов на початку ХХ століття згадував, що «навіть тепер у глухих закутках можна іноді встріти у нас так званий „Сон пресвятої Богородиці" з „Листом Ісуса Назарейського" про святкування неділі, який імовірні люди самі переписують і дають іншим, сподіваючись, що за це їм гріхи подарує Бог» [1, c.79].  
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  I. Апокрифи Святого Письма

1. Значення апокрифів

     «Апокрифічна» література - інакше кажучи, недостовірна, вона зазвичай недооцінюється істориками походження християнства, оскільки вона містить лише фантастичні вигадки, фольклор, породжений народної побожністю чи бажанням заповнити деякі прогалини канонічних текстів: мізерні відомості про дитинство Ісуса, про членів його сім'ї, про так званих «вісімнадцяти роках мовчання» в його житті (Матвій і Лука замовчують про цілий періоді - з 12 до 30 років, Марк починає з хрещення в Йордані, Іоанна цікавлять тільки три останні паски), про його стосунки з римлянами, про обставини його смерті, про події, що трапилися з ним після воскресіння.  
Багато апокрифічні євангелія безсумнівно виникли досить пізно - у IV, V та VI ст., Якщо не пізніше. Їх використання можливе у дослідженні історії християнства, осо6енно для пояснення процесу поширення та розвитку християнської ідеології у відповідності з часом і відмінностями соціального і релігійного оточення, в якому вона прищеплювалася.  
До апокрифічним джерел належать євангелія юдео-християнські та гностичні.  

     Іудео-християнські євангелія 

     У християнських письменників II-IV ст. неодноразово згадуються євангелія юдео-християн, тобто християн (в тому числі і палестинських), не порвали з іудаїзмом. Серед цих євангелій називаються євангелія ебіонитів, назореїв, євреїв, євангеліє дванадцяти апостолів. Перші три спочатку мали свої особливі назви. Сучасні вчені не завжди можуть з упевненістю визначити, чи говорять стародавні письменники про різні євангеліях, або вони різними назвами іменують одні й ті ж юдео-християнські групи. Найбільш поширена точка зору, що існували три відмінних один від одного євангелія: ебіонитів (можливо, що співпадали з євангелієм дванадцяти апостолів), назареев, євреїв. Євреями прихильники ортодоксального напрямку називали всіх іудео-християн. Назіра і ебіонитів - самоназви християнських груп, ймовірно самих ранніх. Мабуть, «Господеві» було загальною назвою для членів сект, які брали хрещення в Йордані, в тому числі тих, яких хрестив Іоанн. Згодом іудеї стали називати назореями всіх християн, а «Назорейської єрессю» - християнство.  

     Євангеліє назореїв було написано на арамейською  мовою - розмовною мовою Палестини. Воно являло собою версію (можливо, більш давню) Євангелія від Матвія.

     Ебіонити були групою, пов'язаної з назореями (може бути, це були різні назви однієї і тієї ж групи). Слово «ебіонитів» сходить до кумранской «евіонім» - жебраки. Спочатку, ймовірно тільки віра у вже доконаний прихід месії відрізняла ебіонитів, які вірили в Ісуса, від ебіонитів-послідовників Вчителі праведності. Хрустіане-ебіонитів виконували приписи юдаїзму: здійснювали обрізання, святкували суботу. Іудео-християни користувалися великим впливом протягом усього періоду формування християнства.  
Ебіонитів-християни, як і їх попередники кумранські, вчили, що у світі існують дві сили - добро і зло. Бог не міг створити зло і несправедливість, він - втілення абсолютного добра. Між силами добра і зла йде безперервна боротьба. Кожна з цих сил має свого пророка на землі. Таким пророком добра був Ісус, а апостола Павла ебіонитів вважали пророком диявола.  
Іриней писав, що ебіонитів користуються тільки одним євангелієм - від Матвія. Це євангеліє, судячи з переказу її змісту, не збігалося з канонічним. У ньому була відсутня генеалогія Ісуса, вчення про непорочне зачаття. Для ебіонитів Ісус був сином Йосипа і Марії, бідною людиною. При хрещенні на нього зійшов Дух Святий, який при розп'ятті покинув його. У Євангелії євреїв відбувається як би містичне з'єднання духу і людини, що втілив в собі всіх очікуваних пророків.

     Оскільки  у перших християн не було уявлень  про непорочне зачаття, існування в Ісуса братів і сестер здавалося їм цілком природним.  
Крім розбіжності з питання про те, ким з'явився у цей світ Ісус - пророком або боголюдиною, між іудео-християнськими і канонічними євангеліями існували й інші відмінності. У іудео-християн було різкіше висловлено вимогу відмови від багатства.

     В окремих епізодах з іудео-християнських  євангелій більше побутових деталей, ніж у відповідних місцях Нового завіту, персонажі мають конкретну  соціальну характеристику. Тут яскраво  відображена психологія трудящої людини: просити милостиню для нього ганьба. Цих деталей немає в новозавітних євангеліях; для людей, які створювали їх, у жебрацтві, як і тілесне потворності не було нічого ганебного.

     Притчі  займають велике місце в Євангеліях і канонічних, і апокрифічних. Використовуючи реальні образи і ситуації, притчі надавали їм інше духовно-релігійне значення: раби людей перетворювалися на рабів божих, скарби мирські - у скарб віри. Тим самим дійсність ставала нереальною, а релігійна символіка - істинною реальністю.

     Особливе  місце в іудео-християнських євангеліях займав Яків, брат Ісуса. На відміну  від новозавітних оповідей, в Євангелії  євреїв говориться, що саме Якову перший з'явився воскреслий Ісус. Іудео-християни  виділяли серед учнів Ісуса своїх апостолів, так само як це робили християни інших напрямків, приписуючи їм особливо важливу роль.

     Те  небагато що, що нам відомо про іудео-християнських  євангеліях, дозволяє думати, що релігійні  уявлення, відображені в них, формувалися  в I ст. частково в середовищі палестинських сект, частково в середовищі іудеїв, що жили у східних провінціях Римської імперії.

     Ебіонитів і Господеві,. як і творці Апокаліпсису Іоанна, проповідували повне зречення від світу і готувалися зустріти друге пришестя Христа. Вони сподівалися на встановлення царства божого на землі і виступали проти багатства. Але подібні настрої і вірування не могли бути пануючими серед широких мас населення римської держави тривалий час.  
Зміна соціального та етнічного складу християн сприяло відходу від іудео-християнства

     Іудео-християнство стає лише одним з численних напрямів християнства, з яким формується церква веде запеклу боротьбу. Але вплив  його продовжувало позначатися протягом всієї історії раннього християнства аж до офіційного визнання цієї нової релігії в IV ст.