Апокрифічні апокаліпсиси

     Християнські  письменники, богослови i Oтцi Церкви кінця II-IV ст. згадують, цитують переказують piзнi євангелія: від Петра, Андрія, Варфоломея, два євангелія від Фоми, від  Марка, Mapiї... У фрагменті листа богослова свт. Климента Олександрійського (близько 200 р.) говориться, що були написані три євангелія від Марка: канонічне (визнане), “підроблене” (написане якимсь проповідником Карпократом) i таємне евангеліе (написане нібито самим Марком для обраних). На останньому варто зупинитися, бо існує припущення, що так зване “Таємне євангеліе від Марка” було написане раніше за канонічне. Дослідники Біблії вважають, що це писання (втрачене видання) містило матеріал, відсутній у пізнішому тексті. Подібна теорія значною мipoю спирається на фрагмент писання, виявлений 1958 року в монастирі Map Саба поблизу Єрусалима. Написаний, як стверджують, свт. Климентом Олександрійським, фрагмент нібито відтворює частини “Таємного євангелія”, який можна довірити лише тим, хто “посвячений у велике таїнство”. У документі вміщено уривок, відсутній в ycix канонічних евангеліях. У ньому говориться про те, що Icyc воскресив з мертвих багатого юнака. Дехто схильний вважати, що воскресла фігура — це та сама таємнича особистість, яка несподівано з'являється в Євангелії від Марка (14:51-52) після арешту Господa i, “покривало покинувши, утік нагий” з Гефсиманського саду. Інші важають, що ця особистість сам ап. Марк.

     Єпископ Лугудіна (нинi Лioн) св. Іринєй (друга  пол. II - поч. III ст.) у своєму творі “Проти єpecів” з обуренням пише, що послідовники Валентина (представник християнсько-філософської течії гностицизму) “дійшов такого ступеня зухвальства, що свій нещодавній твip назвав “Євангелією Істини”.

     Kpiм  євангелій, яких налічується понад 15, у творах християнських письменників згадуються й інші книжки, які не увійшли до Нового Завіту, але шанувалися різними християнськими громадами як джерела віровчення; Апокаліпсиси Петра, Павла тощо, Діяння Павла, Пилипа, Андрія, послання та інші.

     Археологічні  розкопки кінця XIX- поч. XX ст. відкрили фрагменти, цілі писання апокрифічної літертури. Найчисельніщі серед них була бібліотека християн-гностиків з  Наг-Хаммади (Єгипет) у 1945 р. У 1897 р. у  Оксирінхі (Єгипет) були найдені на папірусі 8 висловлювань на грецкою мовою, кожне починається словами: “Говорить Ісус”. У 1904 р. знайшли ще 6, більшість з них співпадають з найденими у 1945 р.

     Деякі апокрифи i досі вважаються Церквою  як душекорисні i авторитетні книжки у віровченні та богослов'ї. Це, наприклад, “Вчення 12 Апостолів” (“Дидахе”), Послання ап. Варнави, 2 Послання св. Климента Римського до Коринфян, 7 послань св. Ігнатія Богоносця, послання св. Палікарпа Смирнського, “Пастир” Єрми (Герми) тощо. У старозавітніх апокрифах найбільше уваги приділялося Адамові та Євi, Єнохові, Авраамові, Давидові, Соломонові, 12 патріархам, особливо Йосифу, а також пророкам Моїсею, Єздрі, Ісаї, Йову, Іллі, Маккавею. Це “Книга Адама”, 4-и “Книги Єноха”, 3 “Книги Єздри” та багато іншіх. Їх знали й Апостоли. Наприклад, у Новому Завіті ап. Юда (брат Icyca Христа i син Йосипа-Обручника) цитує дві апокрифічні книги — “Успіння Моїсея” (Пос. Юди 9) i “Книгу Єноха” (Пос. Юди 14-15).

     Слово “канон” почало застосовуватися  стосовно зібрання священних, богодухновенних християнських книжок, які стали основою, зразком, джерелом Вчення, з яким слід було співвідносити вci висловлювання, проповіді, вчинки, все життя християн. Питання про “підроблені”i “справжні” писання поставив ще в твopi “Проти єресів” св. Іриней Ліонський, бо апокрифи були використані здебільшого різними єретичними відгалудженнями християнства. Іриней піддав критиці багато псевдовчень різних сект II ст. всередині і навколо Християнства. Як єдино істинними св. Іриней називав 4 Євангелія: від Матфея, Луки, Марка, Ioaнна, на противагу яким він згадує числені апокрифічні i несправжні писання. Іриней доводив, що апокрифи гностиків перекручують icтиннe вчення Христа. Вживання слова “апокрифічні” згодом було поширено на всі не визнані Церквою християнські книжки.

     Процес  відбору християнських писань був  складним не лише тому, що окремі громади  шанували piзні писання, а й тому, що поряд з писаннями, тексти яких piзко розходилися з віровченням, були такі, які відрізнялися передачею  окремих висловлювань Icyca Христа. Проте деякі християнські богослови II-III ст., які приймали за основні джерела віровчення 4-и Євангелія, посилалися як на авторитет i на iнші “священні книжки”. Так, Ориген використовував “Євангеліє від Петра” i “Книгу Якова”, цитував “Євангеліє євреїв” i “Діяння Павла”, правда, iз застереженням, що їх не можна ставити у ряд з чотирма евангеліями. Він приводить три групи писань: 1.канонічні; 2.згідні; 3.ложні (сумнівні). Питання можливості користуватися тими чи іншими писаннями вирішувалося в II-III ст. керівниками християнських громад, всією Церквою. Найвідомішим першим списком шанованих книжок є фрагмент, складений у Римі близько 200 р. (знайдений 1740 р.) — “Канон Mapaтopi” (за ім'ям дослідника, який його знайшов). У цьому фрагменті немає початку, але зрозуміло, що в перших рядках йшлося про 4 Євангелія, які очолювали список. У нього включено також: Діяння Апостолів, 13 послань Апостола Павла (кpiм Послання до євреїв), згадано старозавітну книжку “Премудрість Соломона” (старозавітний апокриф), але немає послань Петра, Іоанна, 3-го Іоанна. Щодо апокаліпсісів упорядник пише: “3 одкровень ми визнаємо лише Іоанна і Петра, які деякі з наших не хочуть читати у церкві, але Герма (Єрма) написав “Пастиря” вже в наші часи в Римі, коли єпископом був його брат Пій. Тому можна читати його, але не публічно в Церкві, нi серед (писань) апостолів, нi серед пророків”. 3 деякою обережністю ставиться упорядник до 2-го послання до Коринфян i 2-го послання до Солунян, у списку сказано, що ці послання є повторенням перших послань. Послання до Тимофія, Тита, Филимона включені, як сказано, через любов до Павла. У III ст. з'явилися інші списки священних книжок. Існував ще список у Римі, дещо скорочений пopiвняно з “Каноном Мараторі”, в якому був відсутній “Апокаліпсис Петра”. Інший канон, Олександрійський, був значно ширший за римський. До нього, кpiм основних писань Нового Завіту, увійшли “Вчення 12 Anocтолів (“Дидахе”)”, “Пастор” Єрми, “Апокаліпсис Петра”, “Послання Варнави” (супутника Павла) i Климента Римського (учня ап.Петра). Євсевій Кесарійський вважав, що поряд з “підложними” є і “сумнівні” книги.

     До  апокрифів примкнули і так  звані “ложнопідписані”, т. б. такі які для авторитету приписувались  перу будь-якого церковного діяча. У  древніх сводах Нового Завіту IV ст. Синайського та Ватиканського є теж свої відмінності. Після офіційного визнання християнства на Coбopi в Лаодикії у 363 poцi було визначено канонічності 26 книжок Нового Завіту, кpiм “Апокаліпсису Іоанна”. 367 року в листі єпископа Афанасія було названо вже вci 27 загальноприйнятих писань.

     Остаточний  список книжок Нового Завіту було затверджено  на Карфагенському Coбopi 419 року. Bci писання, які не увійшли до цього списку, i досі вважаються апокрифічними. Але  ставлення до них відрізнялися залежно  від їхнього змісту, оскільки були книжки, які справили великий вплив на догматику i устрій Церкви. До них належать “Євангеліє Никодима” (особливо про зішестя Христа у пекло), “Історія Якова про народження Mapiї (“Книга Якова”), “Про смерть (успіння) Mapiї”, “Діяння Павла i Текли (Фекли)”. Поряд з канонічними існували писання подвійного роду — такі, що не мали цілком авторитету святості i богодухновенності, але не суперечили канону, не вважалися шкідливими, навіть корисними для мало підготовлених до сприйняття складної християнської догматики. Вони допускалися до використання. Були й такі, що визнавалися безумовно шкідливими, підробленими i тому їx Церква відкидала. Тобто, книжки, зміст яких суттєво відрізнявся від канону, читати суворо заборонялося, такі як “Євангелія” Пилипа, Фоми, Марії, Істини тощо.

     Перший  список заборонених книжок було складено у V ст. у Східній Римській імперії. Bci писання, що увійшли до нього (іудео-християнські, гностичні i близькі до них), підлягали  знищенню, як єретичні. Проте повної згоди щодо кваліфікації тих чи інших писань в окремих церковних громадах не було.

     До  Русі канони (індекси) перейшли з Візантії вже у XI ст. У “Святославовом ізборнікє” 1073 року було заборонено 25 книжок. Списки канону з`являлись і у XIV ст. Остаточно  список було закріплено у 1644 poцi, саме у такому вигляді він входить до так званої “Кирилової книги”. На сьогодні канон Православної Церкви налічує 27 книжок Нового Завіту, i лише деякі апокрифи вважаються душекорисними, хоча i до них ставлення залишається обережним.

     Отже, апокрифи — писання для обраних чи єресь?

     Не  про всі апокрифи можна говорити однозначно, бо кожен з них несе свою таємницю, часом вигадану, але  таємницю. Тому, аби уникнути перекрученого  уявлення про біблійні події, про  вчення Господа нашого Ісуса Христа, варто слухати голос Церкви, голос, який вказує істинний шлях життя через Євангеліє, що затверджені всією Соборною Церквою i не підлягають жодному сумніву, бо їхній Автор, Який віщував через Апостолів, є сам Дух Святий.  
 
 
 
 
 

     РОЗДІЛ  II. Новозавітні апокрифи

2.1 Феноменальність  протоєвангелія Якова 

     У II ст., Коли вже були створені основні шановані євангелія, з'являються своєрідні твори, що прилягали до євангелій і заповнювали прогалини в розповідях про життя засновника християнства і пов'язаних з ним людей. Розширення складу віруючих, приплив у християнські громади греків, сирійців, італіків, єгиптян призвели до того, що всі ці люди привнесли в християнство свої традиції. Щиро відмовляючись від шанування своїх старих богів, вони тим не менш зберігали свої смаки, колишнє сприйняття світу, переносячи звичні літературні і казково-філософські образи на те божество, якому вони стали поклонятися.

     Вплив східної казки перепліталося в сприйнятті християн II ст. з впливом масової літератури. Це був час розповсюдження творів, що описують самі неймовірні чудеса, творені богами або чарівниками, перетворення, чаклунство. Історія реальних історичних осіб невпізнанно перетворювалася в таких творах. Найбільш характерним прикладом може бути роман про Олександра Македонського, в якому Олександр виступає як син чародія Нектанеба; одночасно Олександр є втіленням свого батька. Похід Олександра перетворюється на казкову подорож, під час якого відбуваються зустрічі з карликами, велетнями, дивними виродками і т. п. Популярність цього роману була така, що він надалі був перекладений на латинь, сирійський, вірменський мови; в XIII ст. потрапив він і на Русь.

     У II ст. Флегонт склав збірник "Дивних історій", де діють різні фантастичні істоти і примари. Для подібної літератури про чудеса і сверхдоблестях (ареталогіі) властиво з'єднання відвертої фантастики, традиційних казкових мотивів з елементами містики і вульгаризованим філософії. Лукіан, пародіюючи всі ці фантастичні розповіді в "Правдивої історії", описує "Острова блаженних", куди він нібито потрапив зі своїми супутниками під час подорожі. Характерно, що пародійовані Лукіаном загальні місця таких оповідань можна зустріти і у християн: на островах земля виграє кольорами і покрита тінистими садовими деревами, виноград приносить плоди дванадцять разів на рік ... Живуть там безтілесні тіні, що являють собою "ідею людини" (II. 12-13). Християни, що читали подібні історії, та на науку, створене першими послідовниками месії Ісуса, вносили звичні для них уявлення.

     Чудеса, що здійснюються Ісусом у ранніх євангеліях, - це зцілення хворих, нагодовані голодних, тобто допомогу стражденним людям (відповідно до етичних вимог перших християн). В "Діяннях апостолів" Петро говорить про Ісуса: "... Він ходив, добро чинячи й усіх уздоровлюючи дияволом, бо Бог був з Ним" (10.38). У коптському Євангелії від Фоми, наставляючи учнів у їх місіонерської діяльності, Ісус промовляє до учнів: "Тих, які серед них хворі, лікуйте" (15). Але це здавалося вже недостатнім: Ісус-бог в поданні маси віруючих повинен був робити чудеса не менш вражаючі, ніж боги і герої язичницьких сказань, нещадно карати своїх ворогів.

     Потреба віри в чудо (не тільки в диво воскресіння Ісуса, але і в можливість повсякденних чудес) поєднувалася з прагненням дізнатися найменші подробиці, побутові деталі життя Ісуса, його матері і шанованих проповідників. Ранні євангелія - і новозавітні, і апокрифічні - більше уваги приділяли проповідей Ісуса, ніж його біографії. Зокрема, в новозавітних творах немає скільки-небудь докладних розповідей про дитинство Ісуса, про його матір. Конкретні події наводяться в цих писаннях як привід для висловлювань і повчань. Тільки "пристрасті" Ісуса, його загибель, явище учням (а в іудео-християнських апокрифах - і хрещення) описані докладно, бо це мало першорядне вероучітельние значення.

     Всі ці соціально-психологічні передумови привели до появи, оповідань, в яких образи канонічних Євангелій піддавалися, за словами С. С. Аверінцева, "нестримного розцвічування і грубої вульгаризації" {1}. Однак не тільки зв'язок із "низовий словесністю" визначала популярність апокрифічних життєписів, в них знаходили відображення і вірування християн, і їх етичні уявлення, для яких ранні священні книги давали недостатню опору. Християнство починаючи з другої половини II ст. створює найрізноманітніші твори, які доповнювали власне євангельські оповідання. Біля витоків всієї цієї літератури знаходяться два апокрифа II ст. В одному з них розповідалося про народження та життя Марії (аж до народження Ісуса), в іншому - про дитинство Ісуса. Обидва цих євангелія в науковій літературі іноді об'єднують загальною назвою "євангелія дитинства".

     Мати Ісуса не займала скільки-небудь важливого місця у вченні перших християн. Ебіонитів у відповідності зі своїм уявленням про пророка Ісуса вважали його мати звичайною жінкою, дружиною тесляра Йосипа {2}. Гностики використовували образ Марії для своїх релігійно-філософських побудов. Так, епізод з Благовіщенням тлумачився в одній з гностичних версій як явище Марії в образі архангела Гавриїла самого Христа-Логоса, що увійшов до неї. Автор Євангелія від Пилипа згадує Марію, але теж в специфічному контексті, підкреслюючи символіку її імені: "Бо Марія - його мати, його сестра і його супутниця". Тут Пилип висловлює гностичну ідею про подолання земної множинності (розділеності). Біографія Марії - матері Ісуса, її реальне життя гностиків не цікавила.

     У новозавітній Одкровенні Іоанна в видіннях постає жінка, яка народжує в муках дитя, але образ цей може бути і зовсім не пов'язаний з матір'ю Ісуса: нічого земного, людського в ньому немає. Цю жінку, "одягнену в сонце", переслідує дракон, який хоче вступити в боротьбу "з останком насіння її, що заповіді Божі і мають свідоцтво Ісусове" (12.1-17), діти цієї жінки - все віруючі-християни. Можливо, образ її - відгомін Матері - святого духу арамейських християнських текстів (або символ істинної віри); опис її, як і опис блудниці, що сидить на семіголовом звірі (символ Риму), являє собою алегорію, яка потребує тлумачення, в осягненні її прихованого сенсу; до реальної жінці цей образ відношення не має.  
 
У Євангелії від Марка нічого не сказано про народження Ісуса, воно починається з опису хрещення, як і іудео-християнські євангелія. Оскільки для Марка діяльність Ісуса як месії починається з його хрещення і зішестя на нього Святого Духа, земна мати його згадується їм побіжно.