Методичний інструментарій дослідження

      Французький психолог Ж. Піаже, зберігаючи ідею різних стадій в розвитку особистості, робить акцент на розвитку пізнавальних структур індивіда і їх подальшій перебудові залежно від досвіду і соціальної дії [36, с. 78].

      Багато  психологів і соціологи підкреслюють, що процес соціалізації продовжується протягом всього життя людини [42, с. 69]. А це значить, що впродовж всього життя здійснюється включення індивіда в соціальні відносини і завдяки цьому може відбуватися зміна його психіки. Проте поняття "розвиток психіки" і "соціалізація" не тотожні один одному, хоч і перетинаються.

      Соціалізація  є зміною психіки і формування особистості. Хоча як розвиток психіки  не вичерпується соціальними процесами, так і розвиток особистості не зводиться лише до соціалізації. Такий  розвиток здійснюється, як мінімум, за допомогою двох процесів:

      1. Соціалізації.

      2. Саморозвитку, саморозгортання особистості.

      Соціалізація  починається з дій на індивіда, оскільки батьки дитини вже соціалізовані, а дитина може на них впливати спочатку лише як біологічна істота, потім вона стає здатною взаємодіяти з дорослими і, далі, відтворювати соціальний досвід, що є у неї, в своїй діяльності.

      Розвиваючись, особистість стає суб'єктом соціальних відносин, здатним впливати на іншу людину, але, через діалогічність, свідомість, рефлексію, людина може впливати і на себе як соціальний об'єкт. Такі дії не вважаються соціалізацією, але можуть складати основу розвитку особистості [42, с. 26].

      Розглянемо  структуру соціалізації особистості:

      Найбільш  перспективний підхід до визначення структури соціалізації особистості полягає аналіз її в 2-х аспектах (посилка, хто і де): статичному і динамічному. Відповідно можна умовно виділяти статичну і динамічну структуру соціалізації. Елементами структури є стійкі, відносно константні утворення. При цьому не враховується різний ступінь їх власної внутрішньої мінливості. До них слід віднести, перш за все, особистість і суспільство, а також ті соціальні утворення, які сприяють процесу їх взаємодії.

      Поняття "особистість" фіксує соціально  значуще в людині, що є, з одного боку, частиною природи, а з іншого, – соціальним індивідом, членом конкретного суспільства. Це її суспільна суть, яка розвивається тільки разом з суспільством або тільки на його основі. Визначальним чинником в процесі соціалізації виступає мікросередовище – та об'єктивна реальність, яка є сукупністю економічних, політичних, ідеологічних і соціально-політичних чинників, що безпосередньо взаємодіють з особистістю в процесі життєдіяльності.

      Статична  структура соціалізації особистості дозволяє конкретно історично підійти до аналізу відносно стійких елементів даного процесу на певному етапі розвитку суспільства. Проте всі перелічені вище елементи статичної структури не є раз і назавжди даними, незмінними, позбавленими певних змін, розвитку. Тому аналіз основних елементів статичної структури соціалізації особистості в їх русі, зміні і взаємодії дозволяє перейти до дослідження динамічної структури цього процесу. Динамічна структура соціалізації особистості ґрунтується на визнанні мінливості тих елементів, які утворюють статичну структуру даного процесу, основний акцент при цьому робиться на зв'язках і кореляціях тих або інших елементів один з одним.

      Соціалізація  здійснюється під впливом багатьох чинників, які можна умовно розділити  на три групи [38, с. 25].

      Таким чином, в поняття соціалізації входять  поняття навчання, виховання, розвиток особистості.

      Відмінність понять «соціалізація» і «виховання»  особистості не означає їх протиставлення, оскільки соціалізація індивіда включає  як соціально-контролюючі процеси цілеспрямованого впливу на особистість (виховання), так і стихійні, спонтанні процеси, які впливають на її формування. У зв’язку, як відмічають з цим потрібно розрізняти направлену і ненаправлену ( стихійну) форми соціалізації.

      Направлена форма соціалізації або виховання — це спеціально розроблена певним суспільством система засобів впливу на людину з метою формування її особистості у відповідності з інтересами цього суспільства.

      Цілеспрямоване  виховання — це процес впливу вихователя на вихованця, що являє собою свідомо організовану запрограмовану і спеціалізовану діяльність суспільства з метою формування у людей необхідних і корисних для них поглядів, почуттів, рис характеру, психічних і фізичних якостей. Це процес систематичного цілеспрямованого впливу на фізичний і духовний розвиток особистості з метою підготовки її до виробничої суспільної і культурної діяльності. Виховання включає систему навчання, освіти й ідеологічного впливу.

      Ненаправлена, або стихійна форма соціалізації — це так би мовити «автоматичне» виховання певних соціальних навичок у зв’язку з постійним перебуванням індивіда в безпосередньому соціальному оточенні.

      Безпосереднє  соціальне оточення індивіда — надзвичайно  складний і різноманітний світ. Сукупність різних груп, що складають сферу спілкування індивіда, їх особливості, неоднаковість рівня соціального розвитку, практики соціальних зв’язків і відношень всередині них у неоднаковій психологічній атмосфері, пред’являють різні вимоги до особистості. Дослідження механізму соціалізації особистості приписує необхідність різностороннього дослідження всього комплексу впливів на неї різних соціальних груп.

      Специфіка безпосередніх життєвих умов індивіда полягає в тому, що вони опосередковують  вплив цілісної соціальної системи  на особистість, конкретизують суспільні відносини в їх безпосередньому спілкуванні.

      Цілеспрямована  тобто виховна і стихійна —  це дві основні форми соціалізації, які мають свої особливості. Ці форми  соціалізації  взаємопов’язані, взаємообумовлені. Питання про їх співвідношення розроблене ще недостатньо. Деякі дослідники, співставляючи направлену і стихійну форми соціалізації, віддають перевагу першій з них, доводячи, що стихійна форма детермінована в основному мікросередовищем і тому більш характеризується наявністю старого. Тому засвоєння вже віджитого може спричинити серйозну безпеку соціальному середовищу, зокрема появу відносно великої кількості осіб, які відхиляються від необхідних морально-етичних норм у бік соціальної патології.  Існує також протилежна думка. Багато хто з дослідників вважає, що стихійна форма соціалізації сприяє засвоєнню індивідом нового, бо саме і мікросередовищі перш за все з’являються фактори, що відображають зміни в соціальних умовах, саме це забезпечує розвиток у індивіда нових якостей, які не передбачені старими нормами. Проте не має рації перебільшувати значення будь-якої одної форми соціалізації, бо така абсолютизація неодмінно спричиняє перекоси в системі виховання, про що засвідчує, наприклад, досвід неузгодженості стихійної і цілеспрямованої форми соціалізації або практика абсолютизації цілеспрямованого виховання, яке зводиться лише до навчання. Ототожнення різноманітного за формами процесу соціалізації з «виховуючим навчанням» в педагогічній практиці призвело до того, що головним засобом формування особистості проголошувались знання, а весь багатогранний процес духовного розвитку людини.

      В підлітковому віці відбувається не лише анатомо-фізіологічний, а й когнітивний, психологічний розвиток особистості. До центральних психологічних новоутворень відносяться - поява самосвідомості, як можливості зрозуміти себе, пов’язаної з відкриттям світу власних переживань і упорядкування котрих стає можливим тільки з появою мислення в поняттях (Л. С. Виготський, Е. Еріксон, М. Кле та інші).

      На думку М. Кле існує три головних завдання становлення підліткової самосвідомості:

      1) самоусвідомлення часової протяжності  власного Я, яке включає дитяче  минуле і визначає проекцію  в майбутнє,

      2) усвідомлення себе як відмінного  від інтеріорізованих батьківських думок про себе,

      3) здійснення системи виборів, яка  забезпечує цілісність особистості  (вибір професії, статева поляризація,  ідеологічні установки тощо).

      Е. Еріксон виділив параметри розвитку, які характерні для кожної стадії життя людини. Так, для підлітка на його думку, параметр який виник в цей період, коливається ніж позитивним полюсом ідентифікації Я і негативним полюсом плутанини ролей школяра, і сина, і друга, і т.д., котрі підліток має зібрати в єдине ціле, зв’язавши з минулим і направити в майбутнє.

      Л. С. Виготський зазначав, що важливі  новоутворення підліткового віку відбуваються в середині важливих для підлітка відношеннях з однолітками обох статей, в середині ведучої для  підліткового періоду діяльності орієнтації на себе, відкриття себе.

      Підліток неначе дивиться на себе, свої можливості начебто ззовні, порівнює себе з іншими - дорослими і однолітками. Відбувається перехід орієнтації на оцінку оточуючих до орієнтації на самооцінку, формується уявлення про Я-ідеальне. Ж. Піаже писав, що коли дитина кооперується з собі подібним, вона вже доросла.

      Підлітки  скоріше і успішніше справляються з інтелектуальними завданнями, ніж  в більш ранньому віці. Крім розвитку формального операціонального мислення, у них з’являється більша усвідомленість відмінності між приємним явищем і зберігаючого в пам’яті, - здатність будувати теоретичні припущення, які основані на тільки-но побаченому, переході до логічної пам’яті. Відбувається становлення спрямованості, виборності сприймання, формується абстрактне теоретичне мислення, розвиваються гіпотетико-дедуктивні процеси (на основі одних загальних уявлень, шляхом побудови гіпотез і їх перевірка), з’являється можливість будувати складні висновки, висувати гіпотези і перевіряти їх. Формування теоретичного дискурсивного (міркуючого) мислення - мислення, яке основане на оперуванні не конкретними образами, а поняттями. Тому в інтелектуальній діяльності посилюється індивідуальні відмінності, пов’язані з розрізненням самостійного мислення, інтелектуальної активності, творчого індивідуального підходу до рішення задач.

      Самі 13-літні підлітки дуже стурбовані вмінням  володіти власною поведінкою. Особливістю  вольової поведінки цього віку є  відсутність або надзвичайно  слабка представленість в ньому  саме виконавчої ланки. Характерна і  “установка на відмову від зусиль”. Підлітки бурхливо і безпосередньо виражають свої емоції, вони часто не можуть стримувати радість, гнів, збентеженість. Особливістю емоційного реагування 13-14-літніх школярів-підлітків є і порівняна легкість виникнення у них переживань емоційної напруги і стресу.

      В цей період “зворачується” дитяча форма уяви і починає складатися нова. В 13-літньому віці мрії все більше починають займати місце гри, створюючи тим самим ідеальні образи майбутнього.

      А. Гезел, американський психолог, описав особливості біологічного дозрівання, інтересів, і поведінки дітей в підлітковому віці і, вважаючи, що перехід від дитинства до дорослості йде з 11 до 21 року, де особливо важливі перші п’ять років (з 11 до 16 років, бо, якщо десять, одинадцять, дванадцять років - це ще дитина, то потім це вже щось більше в своєму розвитку). 13 років - підліток, для якого характерна зверненість в середину (інтровертність), самокритичність, вразливість до критики, критичне ставлення до батьків, виборність у дружбі. 14 років - підліток: екстраверсія, енергійність, товариськість, упевненість у собі, цікавість до інших, порівняння себе з героєм (своїм ідеалом). 15 років - підліток: здобуваються індивідуальні відміни: рух незалежності, свобода від зовнішнього контролю, початок усвідомленого самовиховання. Вразливість, сприйнятливість до негативного впливу. 16 років - підліток: рівновага, бунтівництво поступається місцем життєрадісності, збільшується внутрішня самостійність, емоційна урівноваженість, товариськість.

      К. Л. Бюлер виділив дві фази перехідного віку: 1) негативну, 2) позитивну. Негативна бере свій початок у допубертатному періоді (занепокоєність, тривожність, дратівливість). Це період мрій, суперечливих почуттів меланхолії. У дівчат - з 11 до 13 років, у хлопців - з 14 до 16 років. Позитивна - постійна близькість з природою, по іншому сприймається мистецтво, з’являється новий світ цінностей, потреба в інтимній людській близькості.

      Відповідно  до теорії К. Ц. Левіна найважливішими процесами перехідного віку є  розширення життєвого світу особистості, її кругозору, почуття групової приналежності і типу людей, на яких вона орієнтується. Поведінка підлітка визначається проміжністю (маргинальністю) його положення. Це проявляється у психіці, для якої типові внутрішня сором’язливість, невизначеність рівнів притягань, внутрішніх протиріч, агресивність, схильність крайніх точок зору і позицій.

      Л. Д. Столяренко виділяє слідуючи типи самовідношення підлітка:

      1. “самооцінка” дитини є прямою  проекцією оцінки матері,

      2. змішана самооцінка,

      3. підліток проектує точку зору  батьків на себе, але дає їй  свою оцінку,