Шпаргалкаи по "Філософії"

З природи людини просвітники виводили природні права (права, виведені розумом з природи людини): право на життя, свободу і на приватну власність як основу добробуту. Ці думки, висловлені Локком, набули значного поширення серед французьких мислителів.

Вслід за англійськими філософами французькі просвітники (Руссо) захищали концепцію суспільного договору як джерела держави. На їх думку, в природному (додержавному) стані люди постійно воювали між собою. Зіткнення егоїстичних інтересів ставило під загрозу людське існування. Для того щоб подолати це і краще захистити себе від стихії, люди, зібравшись, уклали договір, згідно з яким частину своїх прав передали державі, щоб та стежила за порядком між ними. Ця концепція пояснювала походження держави без втручання вищих сил. У ній простежувалася думка про те, що народ є джерелом влади, і якщо громадяни мають обов'язки перед державою, то і держава має певні обов'язки перед громадянином, адже контракт є двостороннім.

Монтеск’є стверджував про об’єктивність соціальних законів, які породжуються географічними факторами, способом життя народу (землеробство, скотарство, мисливство), релігією тощо. Він надавав великого значення ідеї Локка про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Вчення про «природні права» людини було покладено в основу концепції демократичної правової держави, проголошеної в американській «Декларації прав...» (1776) і французькій «Декларації прав людини і громадянина» (1789). У них вперше була стверджена правова рівність людей (рівність перед законом незалежно від майнового стану, конфесії, національності, статі), народ проголошувався джерелом влади.

23.Загальна характеристика німецької класичної філософії

У др.пол. XVIII ст. центр європ. філософії перемістився з Англії та Фран. до Німеччини. Тут сформувалась філос.традиція, в межах якої вдалося переосмислити багато проблем, над якими безуспішно билася філософ.думка.

Нім.клас.філософії (період кін.XVIII ст.. 30-ті роки XIXст) сформували І.Кант, І.Фіхте, Ф.-И.-Й.Шелінг, Г.И.-Ф.Гегель, Л.Фейєрбах. їх споріднює зміщення центру дослідження від об’єкта до суб’єкта, в онтологічному аспекті – від природи до історії і культури.

Головною ознакою є всебічна розробка діалектики, спроба розглянути діяльність з боку найзагальніших форм її пізнання та існування. Так, державу можна розглянути з боку її місця в розвитку суп-ва, відбувається гуманітарне спрямування самої філософії.

Відбувається переосмислення і самого суб’єкта. В нім.клас.філософії суб’єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб’єкт мислиться як діяльність, яка у філософії після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється на культуротворчу діяльність, вільне само творення. Причинами виникнення класичної нім.філософії є по-перше: розпад феодального суспільства (одні цінності змінилися. а інші ще не створились). Такі переломні моменти найтяжчі для людини; по-друге: критика непорушності законів розвитку франц.матеріалістів та спроба виявити ці закони і третя – концентрація уваги відсталої нації на теоретичних основах буття.

24. Основні положення теорії пізнання І. Канта

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант.

Кант намагався відповісти на питання, як у процесі пізнання отримуються всезагальні наукові істини математики, природознавства і метафізики — в трьох визнаних на той час сферах знання. Філософ розрізняє три здатності людини: чуттєве споглядання, розсудок і розум.

У чуттєвому спогляданні, на думку Канта, матеріал від речей в собі впорядковується такими апріорними формами споглядання, як простір і час. Отже, простір є не формою самих речей, а суб'єктивним способом упорядкування чуттєвого матеріалу. На думку Канта, математика як наука можлива саме завдяки цим чистим формам споглядання.

Природознавство можливе завдяки діяльності розсудку, яка поєднує його апріорні форми і чуттєве сприймання. Такими формами розсудку Кант вважає кількість, якість, відношення (субстанція, причинність, взаємодія), можливість, необхідність, випадковість. Кант стверджував, що розсудок не черпає свої закони з природи, їх він приписує природі. Розсудок знаходить у світі те, що попередньо вклав у нього. Іншими словами, відповідність досвіду й істин природознавства ґрунтується на тому, що вони конституйовані одними й тими ж формами.

Отже, і математика, і природознавство як науки можливі завдяки суб'єктивним апріорним формам споглядання і розсудку. А оскільки ці форми загальнолюдські (єдино можливі для людини), то істини математики і природознавства вічні.

Відповідаючи на питання, чи можлива метафізика як наука, Кант звертався до аналізу розуму — третьої пізнавальної здатності людини.

Розум, який Кант досліджував, він називав «чистим», або «трансцендентальним» (потойбічним щодо емпіричного суб’єкта). Це розум як сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому емпіричному індивідуальному розуму. Розсудок, за Кантом, конечний, його істини обмежені наявним чи можливим чуттєвим досвідом. Але людина не хоче змиритись з цією обмеженістю. Вона намагається застосувати розсудок за межами чуттєвого досвіду, вивести його за конечне. Здатністю виходити за горизонти можливого досвіду володіє розум.

Досліджуючи пізнавальну функцію ідей розуму, Кант доводить, що логічні побудови, які метафізика намагається звести на їх основі (за відсутності контролю чуттєвого досвіду) є проблематичними.

Спроба метафізики мислити світ в цілому призводить до логічних суперечностей (антиномій). Ці необхідні суперечності є свідченням того, що розум тут безплідний, що він вийшов за межі своїх можливостей. Тому діалектика, яка вивчає ідеї розуму, за Кантом, є вченням про необхідні, але безплідні суперечності.

Кант не заперечував можливість і необхідність метафізики як вищої мудрості, але наголошував, що вона не вибудовується на засадах вічних істин за прикладом математики чи природознавства.

25. Своєрідність гегелівської діалектики

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831) увійшов в історію філософії як творець найрозгорнутішої і найобгрунтованішої системи ідеалістичної діалектики.

Дві його ідеї мали продуктивне значення при розбудові його філософської системи:

-          переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

-          розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку.

Гегель скептично ставився до інтуїції як до безпосереднього знання, на якому можна побудувати філософію. На його думку, всяке знання опосередковане, це стосується і філософського, розумного пізнання (пізнання, здійснюваного розумом).Філософу абсолютне знання дане не як раптове прозріння, а як закономірний результат осмислення роз судкового знання. Під роз судковим він розумів наукове і буденне знання. Розум взагалі не має іншого джерела знання, крім розсудку.

За Гегелем, найзагальніші поняття (категорії) людина бере з розсудку (науки, буденного мислення). Він розумів, що зміст цих понять як всезагальних неможливо вивести з конкретного знання, їх неможливо визначити і формально-логічно, підвівши під загальніші поняття. Гегель знаходить справді мудрий вихід: ці поняття (категорії) можна визначити (розкрити їх зміст) через співвідношення їх між собою. Саме таке відношення, яке і переростає в систему категорій, і вивчає діалектична логіка Гегеля. Категорії він розумів як моменти, східці розвитку ідеї (абсолютного знання).

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї системи у Гегеля є запозичений у Фіхте цикл – теза, антитеза, синтез = так звана тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю, і завдяки цьому примирює в собі два попередні етапи.

26. Специфіка новоєвропейського раціоналізму (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц)

Засновник Р.Декарт (Франція XVIIст.). Він вважав одним з найважливіших завдань філософії це пошук методу наук.пізнання: 1)починати науку слід з простих очевидних істин, 2)розбити всю сукупність знань на елем.частинки (аналіз), 3)йти від простого, очевидного до складного, неочевидного(синтез), 4)брати до уваги повноту висновків на кожному етапі цих операцій. Заперечував чуттєвість як джерело вихідних істин – вони. є “вроджені” нашим розумом. Він піддав всю сукупність знання сумніву. Принцип сумніву: перш ніж прийняти щось за наук.знання, слід піддати їх його сумніву. Декарт відкрив сферу свідомості як мисленну діяльність “Я”, суб’єкта.“Я мислю, отже я існую” – від акту мислення він доходить висновку про існування “ В концепції Декарта Бог отримує гносеологічне розуміння як гарант істинного пізнання. Бог відповідає за ідеї та істини, на основі яких створив світ. Декарт фактично ототожнює матерію з протяжністю(простором), яка постійно перебуває в русі. На основі двох якостей – просторовості та руху, він намагався пояснити світ, який постає велетенським механізмом, а Бог, що його створив – геометром і механіком (заклав засади механістичного світогляду). Визнавав дві субстанції –тілесну і мислячу, але пояснити їхню єдність не зміг. Пояснити раціональним чином цей зв’язок неможливо, а тому він залишається Божественним дивом. Класифікував науки: дерева, корінням якого є метафізика, гілками – природничі науки, листям – окремі наук.факти.

Б.Спіноза (Голландія XVIIст) вважав, що субстанція одна – Бог. Субстанція – нескінчене, що само обумовлює свою природу, вона обумовлює існування атрибутів. Атрибути (протяжність та мислення) – нескінченне в своєму роді. Бог, атрибутом якого є протяжність тотожний природі, тобто природа – Бог у речах. Також є скінченні форми прояву субстанцій – модуси (акциденції) - тіла і думки. Вони породжені Богом. Головна теза концеп. “зв’язок речей є таким як і зв’язок ідей”.

Лейбніц (нім. XVIIст) зробив спробу синтезувати арістотелізм та філос.Декарт. Вважав, що справжньою реальністю є певні духовні центри сили – неподільні одиниці – монади (метафіз.точки, які можуть поєднуватись між собою та утворювати різні предмети та явища усього світу). Вони можуть мати як тілесні, так і духовні прояви. Матерія сама по собі пасивна, активність їй придають монади, атрибутами їх є сприймання і прагнення. Світ – це сукупність монад – простих і складних. Кожна монада віддзеркалює в собі Всесвіт. Відмінність між монадами полягає у сприйнятті. Першим дійшов висновку про те, що не все сприйняття є свідоме, більшість зі сприймань проходить поза свідомістю. Вирішив проблему узгодження дій душі і тіла через концепцію наперед установленої гармонії. Бог займає найвище місце в ній, саме він зумовлює всю взаємодію монад і вони гармонійно взаємодіють. Оскільки Бог є розумним, то цей світ є найкращим з усіх можливих варіантів Всесвіту.

27. Критика німецького ідеалізму в філософській антропології Л. Фейєрбаха

Роль вчення Людвіга Фейєрбаха в історико-філософському процесі визначається передусім тим, що воно стало проміжною ланкою між Гегелем і Марксом. Фейєрбах був учнем Гегєля, але під впливом суспільних настроїв і нових досягнень природознавства, яке він вивчав в університеті, перейшов на матеріалістичні позиції. Критиці релігії (насамперед християнства) присвячена основна його праця «Сутність християнства». Вихідна теза цієї критики полягала в тому, що сутність Бога - це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Отже, Бог - це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Людина — страждуща істота, природа не відповідає на її страждання (сподівання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження.

Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачав у подоланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності. Це, на його думку, повертає людині всю повноту її буття. Свою філософію Фейєрбах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософії. Суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, притаманними людському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум), волю і чуттєвість (серце). Значно менше уваги, порівняно з попередниками, він приділяв культуротворчій природі людини, її історичному способу буття.

28.Структура абсолютного ідеалізму Гегеля

При розбудові його філософської системи мали продуктивне значення дві ідеї:

— переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

— розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку.

На його думку, всяке знання опосередковане, це стосується і філософського, розумного пізнання (пізнання, здійснюваного розумом). Розсудок є першою формою понятійного, логічного, нечуттєвого знання, яке побудоване за правилами формальної логіки і виключає суперечності. Під розсудковим він розумів наукове і буденне знання. Це знання є обмеженим, скінченим, суб’єктивним. Розум, не заперечує розсудку, а утримує його знання, включає його в себе. Розум взагалі не має іншого джерела знання, крім розсудку.

У розумі Гегель виділяє «негативний» і «позитивний» аспекти. Негативний аспект проявляється тоді, коли всезагальні поняття, якими розум оперує, переходять одне в одного, заперечують одне одного подібно до антиномій Канта. «Позитивний» розум (Гегель називає його «спекулятивним») полягає в подоланні такої «негативності» у виході за безкінечне кружляння між протилежними визначеннями, у охопленні їх єдності. Внаслідок цього долання однобічних і протилежних визначень розум розбудовує істину як систему знання.

За Гегелем, найзагальніші поняття (категорії) людина бере з розсудку (науки, буденного мислення).Ці поняття (категорії) можна визначити (розкрити їх зміст) через співвідношення їх між собою. Категорії він розумів як моменти, східці розвитку ідеї (абсолютного знання). Істина — це система знання, поетапний розвиток ідеї, кожен з яких вона долає і включає в себе як свій момент. Тобто попередні істини не заперечуються, вони обмежуються в дії, але як обмежені зберігаються в цілому, в системі.

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї системи у Гегеля є запозичений у Фіхте цикл — теза, антитеза, синтез — так звана тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю і, завдяки цьому, примирює в собі два попередні етапи.

Гегель виходив з принципу тотожності мислення і буття, з ідеї, яка зняла протилежність суб'єкта і об'єкта. Філософія повинна мати справу з абсолютним знанням, зі знанням, яке не залежить ні від предмета, ні від свідомості. Але таке абсолютне знання не дане безпосередньо, його необхідно досягти, засвоївши попередні неабсолютні форми.

Праця «Феноменологія духу» підняла окрему свідомість до абсолютної ідеї, яка, власне, і є предметом вивчення філософії Гегеля. Абсолютна ідея (Бог) у своєму розвитку долає такі ступені: спочатку вона розгортається у власній стихії — в «чистому» мисленні, відтак переходить у природу, але природа як матеріальне, тілесне не відповідає її суті і вона створює сферу духу, тобто людську культуру, яка перебуває в історичному розвитку.