Шпаргалкаи по "Філософії"

Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Пантеїзм не був однорідним, виокремлюють дві форми: натуралістичну та релігійну.

Натуралістична тенденція пантеїзму “розчиняє” Бога в природі, Всесвіті. Для неї Бог є “нескінченний максимум”, він існує лише в речах (Дж.Бруно, Дж.Кардано, Т.Кампанелла); Бог і природа – єдина субстанція (Б.Спіноза, Й.-Г.Гердер); Бог – безособова й умоглядна “форма”, яка облаштовує “матерію”(Г.Сковорода). Відомим пантеїстом епохи Відродження був Д.Бруно, який стверджував, що космос і божество безкінечні, вони єдині. Природа – це “Бог в речах”.

Прибічники релігійного пантеїзму (М.Кузанський) знаною мірою спиралися на неоплатонівське вчення про еманацію, розвивали концепції вічного позачасового породження природи безособовим Богом. Вони розчиняли природу в Богові, вважаючи його безособовим світовим духом, що схований у самій природі.

17. Основні етапи розвитку емпіризму в філософії Нового часу

Емпіризм (грец. empeiria - досвід) стверджує, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. З двох джерел породження знання — чуттєвості та розуму він віддає перевагу чуттєвості. Емпіризм розвивався переважно в Англії. Оскільки Англія однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку, її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку техніки й інстинктивно відчувала зв'язок її з наукою.

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою. На цьому етапі розвитку емпіризм характеризується вірою в необмеженість людського розуму.

З появою нових праць філософів поступово поетапно розвивався емпіризм. Так, Т. Гоббс виділяв пізнавальну та соціальну функцію знаків, без яких люди не могли б домовлятись між собою, його вважають одним із засновників семіотики — науки про знаки.

Систематичності й цілісності емпіризм набув у працях видатного англійського мислителя Дж. Локка. Локк є сенсуалістом - прихильником напрямку у теорії пізнання, який визнає відчуття єдиним джерелом знань. При цьому він розрізняв зовнішній і внутрішній досвід. Зовнішній - чуттєве сприймання речей зовнішнього світу, внутрішній — самоаналіз діяльності свідомості (аналіз відчуттів, пам'яті тощо).

Локк поділяє якості предметів на первинні (об'єктивні) і вторинні (суб'єктивні). Ідеям вторинних якостей (відчуттю кольору, смаку, теплоти), на його думку, нічого не відповідає в тілах.

Бекон, Гоббс і Локк були деїстичними матеріалістами. Природу вони розглядали як субстанцію, щось самостійне, а науку — єдиним вченням про природу.

Дж. Берклі наголошував, що емпіризм у його крайньому сенсуалістському трактуванні, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знання, таїть у собі загрозу суб'єктивізму. Берклі стверджував, що не тільки вторинні, а й первинні якості є не що інше, як відчуття (ідеї, за його термінологією).

Крайню позицію в розвитку емпіризму зайняв також англійський мислитель Д. Юм. Як і Берклі, він заперечував об'єктивне існування речей. У свідомості, на його думку, наявні сприймання двох типів — чуттєві враження та ідеї, якими оперує мислення. Мислення постає в Юма як послаблений ступінь чуттєвості. Отже, емпіризм стирав якісну відмінність мислення (розсудку, розуму) від чуттєвості, зводячи мислення до чуттів.

Емпіризм подолав шлях від оптимізму, віри в безмежні можливості розуму (Бекон) до скептицизму, обмеження людського пізнання (Юм). Прихильники емпіризму намагалися вивести загальні наукові істини з чуттєвого досвіду (одиничного). Однак крайній емпіризм у формі сенсуалізму, який визнавав чуття єдиним джерелом знання, виявився неспроможним досягти цієї мети.

18. Основні концепції новоєвропейського раціоналізму

Раціоналізм (лат. rationalis - розумний) – філософський напрям, який визначає центральну роль в аналізі розуму, мислення.

Засновником раціоналістичної течії, як і європейської філософії Нового часу загалом, є французький мислитель Декарт. Він заклав засади раціоналізму як універсального світогляду, протилежного ірраціоналізму.

Перша проблема, з якою Декарт зіткнувся при розбудові науки на основі методу наукового пізнання, була проблема відправних істин (звідки походять чіткі та виразні істини?). Це дало йому підставу для висновку, що вихідні ідеї «вроджені» нашому розуму. До них належать ідеї Бога, числа, тілесності, структурності тіл, а також принципи логіки, категорії. Концепція «вроджених ідей» Декарта сягає корінням концепції «пригадування» душею ідей у Платона, з тією лише відмінністю, що французький мислитель вважав «вродженими» тільки найзагальніші та найпростіші ідеї, а всі інші він намагався вивести з простих за допомогою правил свого методу.

«Вроджені» істини визнавали майже всі раціоналісти. Взявши за суб'єкт окремого індивіда, розглядаючи його поза культурою, неодмінно доведеться зіткнутися з проблемою походження загальних ідей, правил логіки і категорій, які справді не виводяться з індивідуального досвіду.

Декарт заклав засади механістичного світогляду, у межах якого світ мислився не багато-якісним та ієрархічним (царство мінералів, рослин, тварин, людини), він поставав одноманітним, простим і зводимим до чисел.

Беручи до уваги ідеї Декарта, свій варіант раціоналістичної філософії створив голландський мислитель Бенедикт Спіноза (1632—1677). Спіноза є пантеїстом, продовжуючи в цьому сенсі традицію М. Кузанського та Дж. Бруно.

В своїй пантеїстичній концепції Спіноза пояснює математичну конструкцію світу природою Бога, який поєднує протяжність і мислення. А оскільки душа людини, за Спінозою, є частиною безкінечного розуму Бога, то і для неї порядок ідей відповідає порядку речей. Так він пояснював збіг математичних істин людини та онтологічної структури світу.

Ще одним великим раціоналістом XVII ст. був німецький мислитель Г.-В. Лейбніц, який зробив спробу поєднання механістичного світогляду філософії Нового часу з арістотелівським вченням про конечні причини (цілі) та субстанційні форми.

Замість механічної (однорідної) системи світу Лейбніц запропонував біологічну (складну, різноманітну) модель світу, засновану на монадології.

Він не заперечував факт узгодженості між дією душі й тіла. При вирішенні цієї проблеми Лейбніц стверджував, що гарантом такого узгодження є Бог, який синхронізував поведінку душі й тіла подібно до двох маятників, що коливаються гармонійно без взаємодії. Ця концепція отримала назву наперед установленої гармонії.

19. Обгрунтування емпіризму Ф. Беконом. Поняття “індуктивний метод”

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою. Йому належить відомий вислів «Знання - це сила». Головні свої зусилля Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена його основна праця «Новий Органон», яку він свідомо протиставив старому «органону» (методу) Арістотеля. Розвитку науки, на думку Бекона, перешкоджають схоластика з її догматизованим Арістотелем і різноманітні забобони, ухили розуму («ідоли», «привиди»), які, подібно до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей. Цей пошук «чистого суб'єкта», «чистої свідомості» зумовлений гносеологічним протистоянням суб'єкта і об'єкта, що виникло в науці та філософії Нового часу.

Всупереч дедуктивному методу, який був головним у вченні Арістотеля, у схоластиці, Бекон запропонував метод індукції, доповненої пошуком негативних випадків. Дедукція — це хід думки від загального (поняття, аксіоми) до одиничного. В індукції думка рухається навпаки, від одиничного до загального. Недолік індукції полягає в тому, що вона рідко буває повною. Як правило, висновок робиться на основі переліку обмеженої кількості предметів даного класу, що породжує курйози типу: «всі лебеді білі».

Бекон усвідомлював слабкість і поверховість індукції. Тому для посилення її він пропонував шукати «негативні випадки», які суперечили б основній масі фактів. Не обмежуючи пізнання індуктивними висновками, він визнавав і дедукцію — рух від загальних індуктивних висновків до фактів. Загальні, отримані через індукцію судження, на його думку, слід перевіряти фактами, зокрема експериментом.

Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей. Недоліком його методу була недооцінка ролі математики в новому природознавстві, провісником якого він був.

20. Поняття дедуктивного методу. Р. Декарт про метод наукового пізнання (за книгою “Міркування про метод” Розділ “Основні правила методу”)

За переконаннями Декарта основою науково-пізнавальної діяльності, формування знання покликана бути раціоналістична дедукція – просування розуму від загальних істин до все більш конкретних тверджень. Закономірно, що пильну увагу слід зосередити на самих високих витоках розуму, на започаткуваннях його активності, ясність та безсумнівність яких, відповідно, забезпечує ефективність, результативність пізнання: пізнання щонайперше пов’язано з діяльністю розуму, інтуїції. Остання означає ясність, безсумнівність тверджень. Р. Декарт наголошує, що чуттєве відображення є вкрай ненадійним, не може бути джерелом істинних вірогідних знань. Чуттєвий досвід – основа знань сумнівних. Зрештою, все у житті не може не супроводжуватися сумнівами – аж до єдиного безсумнівного: самого акту мислення. У зв’язку з цим Р. Декарт і формулює своє знамените висловлювання: “Я мислю, отже, я існую”. “Я дійшов висновку, - зазначав Р. Декарт, що можна не вагаючись прийняти цю істину за відшукуваний мною перший принцип філософії”. На переконання мислителя, дана істина є настільки стійкою, вірогідною, що жодні припущення скептиків не здатні її похитнути чи спростувати.

В “Міркуваннях про метод” Р. Декарт сфорулював чотири правила, які втілюють суть обстоюваного ним дедуктивного методу: 1. У якості істинних слід вважати положення, що не викликають, зрештою, жодного сумніву, є безсумнівними, чіткими і ясними. Перше правило є принципово важливим: не залишати жодного сумніву, прагнути до “поняття ясного і уважного розуму”, яке завдяки його простоті є більш достовірним, ніж сама дедукція”. Тим самим мислитель наголошує на зазначенні інтелектуальної інтуїції. 2. Будь-які проблеми чи утруднення, що з’являються у пізнанні поділяти на складові – допоки це можливо й необхідно для остаточного з’ясування питання. 3. Дотримуватись “порядку мислення”, коли пізнання розпочинається з найпростіших та доступних речей, і поступово просуватись до більш складних. Причому цей порядок повинен зберігатись навіть тоді, коли “об’єкти мислення зовсім не дані у її природних зв’язках”, - ніби компенсуючись, отже завдяки інтуїції. 4. Складати детальний перелік усіх послідовних ланок пізнання, його огляд виробляти настільки загальним, аби, зрештою, не сумніваючись, бути впевненим у відсутності упущень.

21. Філософія Д. Юма

Англійськи мислитель Д.Юм зайняв крайню позицію в розитку емпіризму. Він заперечував об'єктивне існування речей. У свідомості, на його думку, наявні сприймання двох типів — чуттєві враження та ідеї, якими оперує мислення. Ідеї похідні від вражень, образів, вони слабші за інтенсивністю. Мислення постає в Юма як послаблений ступінь чуттєвості, тоді як деякі раціоналісти розглядали чуттєві образи як нерозвинуті поняття. Отже, емпіризм стирав якісну відмінність мислення (розсудку, розуму) від чуттєвості, зводячи мислення до чуттів, а раціоналізм робив те ж саме, тільки іншим способом.

Д. Юм послідовніший у суб'єктивізмі, ніж Берклі. Він заперечує не тільки матеріальну, а й духовну субстанції. У зміні вражень, на його думку, немає нічого незмінне тотожного, що можна було б назвати духовною субстанцією, або «Я». Принципи, на основі яких Юм намагається упорядкувати зв'язок між враженнями, він називає асоціативними. Але на запитання, звідки вони походять, чіткої відповіді не дає. Заперечуючи існування реальних субстанцій, Юм заперечував і причинність як щось реальне. Його цікавить причинність лише як спосіб мислення. Свідомість людини, на його думку, «нав'язує» причинний зв'язок враженням. З причини не можна логічно вивести дію. Причинність - це звичка мислити так, а не інакше. В основі цієї звички - віра, довір'я, близькі до біологічного відчуття, на відміну від релігійної віри. Зрештою, мислити світ як реальність — це також справа віри. Людині зручно так вважати, зручно так упорядковувати свої враження. А чи існує світ насправді, чи ні, це питання, на думку Юма, неможливо вирішити.

Юма вважають скептиком, оскільки він піддав сумніву існування таких сутностей, як субстанція, причинність, простір і час.

22. Французьке Просвітництво: смисл теорії природного права і суспільного договору

Основу Просвітництва як ідейного руху XVIII ст. становила віра в розум як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини.

Гольбах заявляв, що людина є творінням природи, вона існує як частина природи і підлягає її законам, від яких не може звільнитись навіть подумки. Він також заперечував відмінність між людиною фізичною та духовною. Вчинки людей, на його думку, не можуть бути вільними. Громадські закони повинні будуватись на «природних законах» людей.

Просвітникам притаманний механістичний натуралізм в розумінні світу. Поширений на людину, цей підхід вів до заперечення свободи і до пошуку моральних засад людського буття в природі людини. В соціальній концепції, тобто в розумінні суспільства, просвітники виходили з людини як природної істоти (соціальна робінзонада). Вони вірили в незмінну природу людини, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу людини (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про всесилля виховання (ці думки вслід за Локком повторював Гельвецій). Це живило сподівання на розумних правителів і вчителів, які завдяки вихованню нових людей перетворять світ.