Философия науки

Недоліком теорії Полані можна вважати те, що він не звертається до генетичного взаємозв'язку явного й неявного знання. Крім того, підкреслюючи роль неформальних, змістовних компонентів у науковому дослідженні, Полані з тези про неможливість повної алгоритмізації й формалізації пізнання робить досить дискусійний з погляду науки висновок про малу користь методологічних досліджень взагалі.

Праці Полані багато в чому визначили подальшу еволюцію постпозитивістської філософії. Так, саме він уперше сформулював низку стрижневих ідей цього напрямку: несумісність різних концептуальних систем, мінливість норм наукової раціональності, уявлення про аномалії наукового розвитку й т.п.

2. Постмодернізм як культурний феномен сучасного світу

Постмодернізм - складне, досить еклектичне й неоднорідне явище, що виникло в західноєвропейській культурі останньої чверті XX століття. Перші ідеї постмодерністської філософії актуалізувалися наприкінці 60-х років і були пов'язані із критичною рефлексією соціокультурних і філософських контекстів сучасної цивілізації. У буквальному значенні слова "постмодернізм" - це те, що слідує за сучасною епохою, за модернізмом, і пов'язане з осмисленням стильових змін у європейській філософії.

У межах постмодернізму сьогодні працюють багато філософів, соціологів, лінгвістів, філологів, мистецтвознавців. До найбільш відомих представників даного напрямку варто віднести Жана-Франсуа Ліотара, Жана Бодрійара, Жиля Дельоза, Жака Дерріду, Фелікса Гваттарі та інших.

У точному значенні філософії постмодернізму не існує: постмодерністська рефлексія спрямована на доказ неможливості філософії як такої, неможливості вироблення нового філософського стилю мислення, що розуміється як створення цілісної пояснюючої світоглядно-теоретичної системи. Постмодернізм принципово не претендує на створення філософської універсальної теорії, приділяючи увагу не поясненню загального, а опису гри відмінностей. Він пов'язаний з осмисленням ситуації fin de siecle ("кінця століть"), яка характеризується сумнівами у непорушності світу й культури, переконаністю у тому, що те, із чим має справу людина, є – ілюзією.

Постмодернізм претендує на зміну філософських парадигм, що пов’язані з глибокою й різнобічною критикою панлогізму, раціоналізму, об'єктивізму й історизму, властивих попередній західноєвропейській традиції.

При цьому в онтологічному плані для постмодернізму характерний поступовий перехід від установки "пізнання світу з метою його переробки" до вимоги деконструкції світу. Постмодернізм повністю відмовляється від прагнення перетворити світ шляхом його раціональної організації, констатуючи глибинний "опір речей" цьому процесу. Тому проголошується відмова від пізнання світу й, отже, його перетворення веде до ігнорування значимості істини, до затвердження множинності й суб'єктивності істин, до тези про значення розуміння, а не знання. У цьому випадку будь-яка систематизація знання втрачає сенс, ідеалом виступає єдність предметних полів, знищення предметної визначеності. Звідси вимога поєднання науки й мистецтва, філософії й філології, філософії й релігії тощо. Переконаність у тому, що "події завжди випереджають теорію", веде до заперечення всіх претензій науки й філософії на повноту й цілісність картин світу.

Розвиток ідей постмодернізму обумовлений дослідженнями представників постструктуралізму. Найбільший інтерес представляє творчість сучасного французького філософа Жака Дерріди – засновника деконструктивізму.

Основні засади нового методу викладені в його відомій книзі "Граматологія" (1967) і включають критичну рефлексію традиційної метафізики. На його думку, західноєвропейське мислення не може вийти з обраного кола проблем, намагаючись відповісти на ті ж самі питання, вирішити ті ж самі завдання. Філософія Західної Європи обумовлена попередніми ідеями й способами їхнього вираження й обґрунтування. Це проявляється у філософських категоріях та у системі їхньої субординації. Саме категорії задають методи опису, розгляду, поясненню, визначаючи предмет, об'єкт і суб'єкт. Тому єдиний спосіб вийти за межі нав'язаних змістів - їхня деконструкція за допомогою глибинного аналізу мови. Це відкриє можливість спонтанного мислення, вільної комбінаторики категорій, знаходження змістів у процесі філософствування. Деконструкція спрямована на знищення "привнесених" ідеалів, обумовлених історичною й культурною традиціями. Вона націлена проти лінійності історичного прогресу. Історія в деконструктивізмі тотожна мові, практиці, пам'яті, контексту.

Головна мета деконструкції – прийняти те, що джерелом змісту є авторська присутність. Дерріда виступає проти структурності, відстоюючи волю імпровізації, гри без надії на кінцевий результат, на кінцеве знаходження знання.

Дерріда підкреслює, що класична філософія грішила тим, що знання зводила до понять тотожності, єдності, цілісності, тотальності, підкоряючи їм все різноманіття видів знань. Тим часом справжнє філософствування повинне сконцентруватися на темі різнорідностей, точніше, "відмінностей". Не можна допускати зведення одного явища або стану до іншого, урівнювати відтінки їхньої відмінності.

Деконструкція Дерріди націлена, в першу чергу, на рефлексію тих галузей, які пов'язані із мовними проблемами (філософія, література), на глибинний аналіз текстів гуманітарної культури для виявлення в них "опорних понять буття". Деконструкція включає три "кроки": 1) відкриття того, що текст "говорить" інше, ніж те, що здається на перший погляд; 2) прийняття безлічі змістів, закладених у текст і не пов'язаних з його автором; осмисленням того, що текст вступає в протиріччя із самим собою; 3) прийняття висновку про те, що в остаточному підсумку неможливо створити абсолютно деконструктований текст, «звільнений» від будь-якої метафізики.

При цьому, під текстом може бути зрозуміле все. Текст не має єдиного принципу структурності, значення його знаків визначається контекстами, воно нескінченно мінливо. Будь-який знак може бути процитований, породжуючи нескінченну безліч інтерпретацій, нових значень.

Ж.Дельоз обґрунтовує тотожність між літературним і нелітературним дискурсом, роблячи висновок про те, що думка може трактуватися як художня творчість, а література - як частина економіки й історії "виробництва бажання".

Тому провідними ідеями постструктуралізму слід вважати наступні:

увесь світ представлений текстом, а традиційні суб'єкт, об'єкт і засоби пізнання - його частинами;

позамовна реальність невідома або недоречна, і згадування про неї - данина подвоєнню світу (за схемою: суб'єкт - об'єкт, матеріальне - ідеальне, явище - сутність);

причиною такого стану служить непереборна опосередкованість текстом будь-якої діяльності, у тому числі пізнавальної. Свідомо штучний і суперечливий характер текстів надає уявлення про хитку реальність, тому можливість пізнання реальності сумнівна й фактично відкидається.

Будь-який людський досвід організується вибраними жанрами оповідання (нарративом): реалізмом, фантастикою, детективом, науковим знанням, містикою тощо. Кожний жанр оповідання використовує свої метафори й аналогії. Оскільки образність, метафоричність найбільш розвинена в літературній творчості, то літературне зображення світу найбільше повне, а всі інші види творчості в своїй глибині є літературними. Починаючи з цієї ідеї, постструктуралізм і постмодернізм стають нерозрізненими, тому можна вважати дані терміни синонімічними.

Передумови знання розширюються до невисловлених заперечень (Ж.Дерріда); головним вважається не те, що сказано, а те, про що не сказано. Зокрема, наукове знання обумовлюється не явними посилками, що виключають беззмістовність й суперечливість, а прихованими, неясними й суперечливими за змістом (у філософії - навіть хаотичними). І ця обставина розвінчує винятковість науки і європейської раціональності в цілому (втім, усякій раціональності, яка протиставляється ірраціональності).

Першореальність для філософії й науки одна - хаос, у якому панує не дійсність як сукупність закінчених форм, а віртуальність як становлення, у якій можливі всі форми.

Наука ж споконвічно вибирає дійсне (лінію актуальності) і створює зріз закінчених форм у хаосі, де можливо співвіднесення знаків і значень. Так що філософія про науку може говорити тільки натяками, а наука про філософію - лише як про щось мрійне (Ж.Дельоз, Ф.Гваттарі).

До інших ідей постструктуралізму й постмодернізму можна віднести ідею маргінальності, «граничності», периферійності індивіда. Люди стають соціальними істотами лише засвоюючи мову. Існування суб'єкта визначається тільки мовою (дискурсом) (Ж.Лакан). Оскільки мова є грою знаків, остільки індивід, що соціалізується, не знаходить будь-яких стійких характеристик. Він умовний, перебуваючи на межі переходу можливостей у дійсність і являє собою лише тимчасовий стан тексту. Він завжди частковий, розірваний, збентежений, позбавлений цілісності. В контексті такої мовної картини зображені й інші явища дійсності.

Постмодерністи піддають аналізу життя окремої людини з позиції домінанти в ній не тільки раціонального і свідомого, але й позасвідомого, що разом з інтуїцією стає в центр досліджень сучасної антропології.

Постструктуралізм, таким чином, займається дослідженням складних питань, породжених, з одного боку, кризовими явищами в сучасній культурі, а з іншого - розвитком засобів масової комунікації.

Не претендуючи на створення глибокої теорії, постмодернізм досліджує "поверхні", грає частковостями. Не маючи власної культурної домінанти, але намагаючись виразити дух часу, даний напрямок претендує на створення "нового мислення", "нової ідеології", завданням якої є розмивання підвалин, цінностей і кордонів традиційного філософського європейського знання.

В цілому постструктуралізм як філософська течія є суперечливим і складним для сприйняття, проте він загострює питання про шляхи, розвитку і долю філософії.

3. Постмодернізм і постнекласична наука

Постмодернізм відповідає ідеалам постнекласичної раціональності й намагається створити некласичну онтологію, пов'язану з оперуванням відкритими динамічними системами, які не можуть бути описані в межах понять традиційної філософії або науки. 

Проблема кореляції постмодернізму й сучасної науки була поставлена Ж.-Ф.Ліотаром. Сьогодні зовсім очевидне існування паралелей між постнекласичною наукою з її невизначеністю, неповнотою, неверифіцируємістю й принциповими методологічними установками постмодерну. "Модерний" світ, у тому числі й соціальний, складали категорії детермінізму, універсальності, визначеності й спрямованості розвитку. Постмодерністська соціальна теорія використовує категорії невизначеності, нелінійності, багатоваріантності. В ній відбувається примирення із суто плюралістичною природою світу і її неминучим наслідком - амбівалентністю й випадковістю людського існування.

Твердження всього комплексу ідей нелінійності, ймовірності, хаосу тощо відбувається в 80-ті роки одночасно в різних галузях як природничого, так і соціогуманітарного знання. Це пов’язано з розвитком міждисциплінарних досліджень, обґрунтуванням теорії самоорганізації (синергетика Германа Хакена (Німеччина), теорія диссипативних структур Іллі Пригожина (Бельгія ) і теорія катастроф Тома Рене (Франція). Предмет теорії самоорганізації (синергетики) - складні системи в умовах хиткої рівноваги і їхня самоорганізація біля крапок біфуркації, де малий вплив виявляється значним і непередбаченим за своїми наслідками для поведінки системи в цілому. Об’єкт - не існуюче, а виникаюче.

Синергетика свого роду легітимізує "наукову" ідею постмодернізму. Їхній резонанс сприяє ствердженню нового світогляду, нової методології пізнання, прискорюючи руйнування класичних стадіально-лінійних моделей історії.

Згідно синергетиці, у світі немає тих універсальних законів, які б дозволяли пізнавати світ в цілому. А це означає деонтологізацію знання, посилення ролі суб’єкта в процесі пізнання, що саме й може бути інтерпретовано як заперечення реальності об’єкта. Ускладнюється питання про критерії реальності, демаркації між реальним і вигаданим, і як наслідок, постає питання про поліонтологічність буття. Синергетика здійснює радикальну переоцінку цінностей, претендуючи на перегляд онтології світу, яку склала лінійна модель прогресу, кумулятивної моделі знання.

4. Трансформація наукового знання в сучасну епоху

Сучасна наука ґрунтується на принципах нової раціональності, а саме - нерівноваги, нестійкості, які проявляються у наступних положеннях:

- нестабільність, еволюція й флуктуація як фундаментальні характеристики природних і соціальних процесів;

- перехід до дослідження відкритих складних систем, що володіють здатністю самоорганізації й еволюції;

- фіксація в синергетиці різних сценаріїв еволюції; 

- виникнення в складних системах когерентного руху, який приводить від хаосу до порядку й до утворення структур;

- наявність біфуркацій, тобто крапок перебудови системи, де якийсь параметр системи перевищує критичне значення, де фіксується множинність можливих шляхів еволюції й здійснюється вибір траєкторій еволюції системи.

Формування синергетики й теорії когерентних структур дозволило побудувати моделі самоорганізації, в яких враховувалися б не тільки порушення принципу суперпозиції, але й виявлялися б ті сильні ефекти, які обумовлені спрямованою флуктуацією одного з факторів. Саме завдяки синергетиці в центр науки було поставлене дослідження незворотних процесів, що характеризують і природу, і суспільство, і людську культуру.

Стратегія «тоталізації», що лежить в основі наукового пошуку, кардинальним чином змінилася. Наукове знання розглядається як безперервний потік інновацій. Тому ядром сучасної філософії науки є аналіз процесу наукового дослідження. Замість орієнтації класичного способу думки на побудову єдиної, узагальненої системної теорії, постнекласична наука висуває на перше місце проблемно-орієнтовані дослідження. Вони спрямовані на вирішення соціально значимих цілей, важливих з позицій внутрішньої логіки науки. Але кожного разу наукові дослідження сконцентровані навколо тієї або іншої проблеми, припускають координацію діяльності вчених різних спеціальностей відповідно до розбивки загальної проблеми на підпроблеми різного рангу, акцент на процедурах і методах їхнього вирішення, на евристичному статусі знання, що відкриває нові обрії невирішеного й потребуючого свого рішення питань.