Философия науки

Наука через нові технології динамічно вторгається в життя людини. І це веде не тільки до позитивних результатів — інформованість, швидкість пересування, автоматизація і механізація багатьох сфер, навіть побуту, полегшуючі працю і збільшуючи час на дозвілля. Але і до негативних — нові технології не привчають до самостійності мислення пересічного громадянина, еліти одержують можливість маніпулювати масами, наука і техніка виходять з під контролю громадської думки і можуть стати величезною руйнівною силою для людства. Аварія на Чорнобильській АЕС тільки один з прикладів загрози людству. Нова технотронна і інформаційна цивілізація доволі часто не є гуманною. Тому самі вчені ставлять проблему нового синтезу науки і людини на користь гуманізму.

Міркування про гуманізм науки є не більш ніж наслідуванням теоретичного принципу або ідеалу, які виявляються вельми далекими від практики. Професіоналізація науки, «демонізм» науки як глобальної сили, байдужої до «добра і зла», може обернутися негативними наслідками як для самої науки, так і для людства в цілому. Тому не можна забувати про розробку ціннісних підстав науки, етики науки. Деякі суспільствознавці, політики, природознавці вважають, що в умовах зубожіння української науки, ці проблеми не є актуальними. На нашу ж думку, навпаки, вони вельми актуальні. Від безвихідності, зубожіння вчені продають ядерні матеріалі, свій інтелект країнам, що загрожують миру на Землі (ми не говоримо про шпигунство і зраду за ідейними мотивами).

Кажучи про «демонізм» сучасної науки, слід мати на увазі, що існують злі і добрі «демони». «Добрий демонізм» науки вельми привабливий для Украйні. Наука змінює світ, постійно його трансформує, модернізує, робить більш складним, але і більш зручним для людини. Наука змінює економіку, інформаційну сферу, управлінські технології тощо.

Наприклад, підраховано, що затрати праці, необхідні для виробництва одиниці промислової продукції, починаючи з 1990 року, знижувалися приблизно на один відсоток на рік: машини поступово (але динамічно) беруть на себе роботу, яка раніше виконувалася вручну або з низьким рівнем механізації і автоматизації. Після Другої світової війни кількість сировини, необхідної для виробництва одиниці продукції, теж почала стрімко скорочуватися. В 50-ті роки таким же чином — на один відсоток — стали зменшуватися в розвинутих країнах витрати енергоресурсів на одиницю продукції. Велику роль тут зіграла науково-технічна і інформаційна революції.

На межі століть почали все частіше говорити про XXI століття — як століття інтелекту. Могутність сучасної країни вимірюється не чисельністю армії, хоча це істотно, а, в першу чергу, кількістю проданих або реалізованих в практиці патентів, ліцензій, ноу-хау, тобто, якістю і кількістю національного інтелекту. 2000-й рік став у цьому відношенні розмежувальною лінією, коли вартість інтелектуального продукту в міжнаціональному (міжнародному) економічному об’ємі продукту зрівнялася з вартістю товарної маси, що знаходиться в економічному обігу. Все це призводить до радикальних змін характеру суспільного виробництва.

Одним із наслідків розвитку науки стала так звана інформаційна або інтелектуально-технологічна революція. Вона, наприклад, виявилася в наступному: а) число зайнятих у промисловості знизилося з 34 % від загальної кількості робочої сили в 1950 році до 15 % у наші дні. При цьому приблизно третя частина зайнятих — не промислові працівники, а спеціалісти, які інтенсивно використовують інформацію: менеджери, бухгалтери, юристи, дизайнери; б) витрати на інформацію складають у середньому три четверті додаткової вартості сучасної продукції. В ній часто міститься концентроване знання — колосальний об’єм інтелектуального змісту в маленькій матеріальній оболонці (наприклад, комп’ютерні програми, нові ліки, космічна техніка, ціна яких формується переважно на етапі НДКР (наукові дослідження і конструкторські розробки). При цьому нові моделі наукового управління витісняють традиційні бюрократичні та ієрархічні схеми. Поки що ця революція проходить практично поза Україною.

В економічних і синергетичних дослідженнях все частіше вживається поняття інтелектуальний капітал — як сума знань, досвіду, професійної підготовки, інтуїції та інформації, дозволяючи корпорації випереджати конкурентів у реакціях на умови, що змінилися в світі і на ринку, а значить зберігати конкурентоспроможність. Інтелектуальний капітал дозволяє економити техніку, звільняти фінансові ресурси, підвищувати життєстійкість фірм, підприємств, тобто стає одним з найважливіших чинників сучасного виробництва, торгівлі, обслуговування. Під час переходу України до сучасних ринкових відносин уміння використовувати інтелектуальний  капітал стає досить цікавим завданням. Підприємства, концерни, що не вміють керувати інтелектуальним капіталом, просто зникнуть.

Фінансово потужні розвинуті країни використовують інтелектуально-технологічну революцію з метою збільшення відриву від слаборозвинутих країн, використовуючи наукове і технологічне домінування. Це, в першу чергу: прискорення темпів інноваційного процесу; накопичення інтелектуальних ресурсів, у тому числі за допомогою «імпорту мозку»; перенесення в слаборозвинуті країни низькоінтелектуальні, ресурсо- і енергозатратні, економічно небезпечні виробництва тощо. А в державах-лідерах, навпаки, концентруються найсучасніші високорентабельні інформаційно-інтелектуальні технології.

Майбутнє українське суспільство, якщо воно претендує на більш-менш значну роль в світових і європейських процесах і сподівається на пристойний рівень науково-технічного і соціального розвитку, повинне врахувати теперішні і майбутні реалії і провести внутрішню інтелектуальну трансформацію. Реалізація національної ідеї полягає і в створенні суверенної державності, і в реалізації принципу справедливості при розподілі багатств, і в перебудові економіки на основі нових інформаційно-інтелектуальних технологій. Такий курс дозволить створити реальну можливість для України вийти на шлях випереджаючого розвитку замість наздоганяючої трансформації.

Україна, як середня за розмірами, населенню, природним ресурсам країна, не повинна піддаватися спокусливим ідеями глобалізму (як Росія): розвивати всі наукові галузі. Для цього у неї не достатньо ні людських, ні матеріальних ресурсів. Головне для неї — визначити декілька елітних напрямів розвитку, які б забезпечили пріоритетні виробництва, що вимагають мінімум власних сировинних запасів при мінімумі енерговитрат. Це повинні бути високотехнологічні, наукоємкі, безпечні в екологічному плані виробництва. Україна не має шансів стати глобальною державою і включитися в змагання (суперництво) супердержав, але має шанси налагодити з ними цивілізовані відносини і включитися в систему світового розподілу праці.

Економіці і науці України цілком під силу створити умови, за яких можна бути самодостатніми у виробництві харчів, побутової техніки, одягу, взуття, будматеріалів, автомобільного, морського і повітряного транспорту, сільськогосподарської техніки і добрив, легких і середніх озброєнь, засобів зв'язку. Така самодостатність базових галузей забезпечує національну безпеку і стійкий розвиток навіть в умовах регіональних і світових економічних криз. Світова співпраця в економічній сфері і у сфері військової безпеки дозволить Україні задовольняти внутрішні потреби в товарах, які не виробляються в Україні: частина харчових і промислових товарів, предмети розкоші, інформаційних технологій і т.п.

Темпи виходу України з кризи багато в чому залежатимуть від того, чи зуміємо ми зберегти інтелектуальний потенціал і направити його на проведення корінних змін в економіці, політиці, культурі.

Ідея розвитку, побудована на спробах наздогнати країни-лідери, копіюючи їхні політичні і економічні моделі, є помилковою теоретично і методологічно. Світовий досвід суспільних модернізацій свідчить, що той, хто постійно наздоганяє, ніколи не наздожене. Наздогнати має шанси той, хто здатний, усвідомивши світові тенденції розвитку, перейти від стратегії переслідування до стратегії перехоплення історичної і економічної ініціативи. Такий тип історичного руху передбачає стратегічну орієнтацію суспільства на випереджаючі технології у сфері виробництва і нові випереджаючі основи соціальної організації.

Реалізація даної стратегії повинна бути ідеологічно і політично забезпечена суспільними науками, які повинні об’єднати, синтезувати різноманітне в соціальному пізнанні, створити конструктивну теорію модернізацій України гуманної спрямованості. Тут немає іншого шляху, ніж використовувати певну пізнавальну доктрину — науково-дослідної толерантності, з метою створення умов для розвитку як монотеорій, так і політеорій, які є зразками взаємодії різноманітних соціальних цінностей. Конкуренція, взаємне збагачення і трансформація різноманітних політичних і економічних доктрин, концепцій, традицій є більш надійною теоретико-методологічною базою модернізації суспільства, ніж боротьба не для позитивного суспільного результату, а заради перемоги всіма засобами. Дотепер відомі стратегії: «хай краще загине світ, ніж переможе комунізм», «хай краще загине Земля, ніж переможе капіталізм»...

Методологічна вимога наукової толерантності відкриває широкі можливості пізнання і перетворення політичної і економічної реальності, що дозволяє найповніше реалізувати можливості людського розуму, охопити реальність не з однієї пізнавальної позиції (одномірний підхід), а з різних (багатомірний підхід). Тоді будь-який вид розвитку — економічний, політичний, духовний — можна охопити як безперервний процес, як діалог і порівняння різних систем оцінки і прогнозного бачення, як складну взаємодію, де протиріччя долаються різними способами, навіть через взаємознищення. А це дає привід для нового розуміння проблем розвитку, для пошуку нових методів і способів їх вирішення.

Внутрішній аспект реалізації «стратегії випередження, перехоплення історичної і економічної ініціативи» на основі подолання внутрішніх суперечностей тісно взаємозв'язаний зі світовим чинником, який здійснює вагомий вплив на забезпечення незалежності країни. І тоді науково-дослідна толерантність може інтерпретуватися як визнання необхідності різноманіття, яке не можна звести до жорстко доктринальної єдності.

Різноманіття може корелювати з єдністю, породжуючи і закріплюючи відносну єдність на основі раціонально впорядкованої схеми. Але цей тип єдності не може відділятися від багатомірності і поліфонічності суспільства, не може ігнорувати різновекторність суспільних інтересів на основі утвердження авторитаризму. Тому різноманіття передбачає можливість консенсусу політичних сил на теоретичній і практичній основах. Одночасно це також плюралізм ідей, програм, дій різних соціальних прошарків, груп, осіб.

2. Сучасна програма розвитку перспективних технологій в Україні Стратегічною метою економічних перетворень в Україні повинен стати інноваційний розвиток, який можна реалізувати винятково на основі структурної перебудови економічних галузей, технологічного відновлення промисловості й аграрного сектора за умов широкого використання перспективних технолгій.

Інноваційний розвиток припускає перенесення акценту із традиційних науково-технічних рішень на використання принципово нових прогресивних технологій, а також перехід до випуску високотехнологічної продукції, здійснення нових організаційних форм діяльності, таких як технопарки, бізнес-інкубатори, проведення політики ресурсо- і енергозбереження.

Методологія досягнення поставленої мети включає формування пріоритетних напрямків розвитку науки й технологій, які були затверджені Верховною Радою України в 1992 році.

Реалізація пріоритетних напрямків розвитку науки й техніки здійснюється, на жаль, не в межах єдиної національної програми розвитку перспективних технологій, а методологічно припускає цілу низку окремих державних науково-технічних програм (ДНТП) для рішення тих або інших завдань. Паралельно із численними ДНТП для реалізації цих пріоритетів використовують:

1. Державні замовлення (контракти) для створення науково-технічної продукції.

2. Галузеві науково-технічні програми, яким наданий статус національних (національна космічна програма, національна програма інформатизації й т.п.)

3. Галузеві науково-технічні програми.

Розпилення державних коштів і державних замовників, відсутність єдиного координуючого центра приводить до систематичного недофінансування програм, виконання програм не в повному обсязі, низьким темпам впровадження пріоритетних розробок у виробництво.

Кількість замовлених до впровадження й виконаних науково-технологічних проектів не перевищує 16% від їхньої загальної кількості.

Аналіз сьогоднішнього економічного стану галузей свідчить, що реальним є поступове підвищення технологічного розвитку машинобудування, металургії й хімічній промисловості, де рівень рентабельності майже незмінний, як і рівень доходу. До того ж у цих галузях промисловості найбільша кількість підприємств впроваджує нові технологічні процеси й освоює нові види продукції, що також пов'язане з удосконалюванням технологій.

З відносно постійною рентабельністю працюють також хіміко-фармацевтична, деревообробна й целюлозно-паперова промисловість.

Досвід роботи технопарків, малих науково-дослідних фірм, інших інноваційних підприємств свідчить про значні можливості нових інноваційних структур у дозволі проблем впровадження.

Таким чином, є чітко окреслені орієнтири, є досвід роботи в сучасних умовах, розроблені підходи до реалізації інноваційної моделі розвитку економіки, але ми бачимо й недоліки, про які було сказано вище.

3. Роль окремих інститутів у науково-технологічному розвитку держави. Історичний розвиток науки в Україні протягом ХХ століття призвів до її структуризації по окремих секторах, що вирішує наукові проблеми фундаментального пошукового й прикладного характеру. На сьогодні наукові дослідження в Україні виконуються:

- науковими установами Національної академії наук України (НАНУ) і іншими державними галузевими академіями - академічний сектор науки;

- науковими й педагогічними навчальними закладами - освітній сектор науки;

- науковими підрозділами відомств, підприємств і організацій різних галузей народного господарства України - галузевий і заводський сектори науки.

Завдання, що виконують ці сектори науки, різні. Так, якщо академічний сектор займається фундаментальними й пошуковими проблемами й, у незначній мірі, рішенням прикладних проблем, то виробничий сектор виконує винятково прикладні розробки (створення й впровадження конкретних технологій, систем, приладів і т.п.).