Философия науки

У другій половині ХІХ століття “перший позитивізм” поступається місцем його новій історичній формі - емпіріокритицизму або махізму. Філософи, що представляють цю течію позитивізму, прагнуть “очистити” природниче знання від “залишків” умоглядних міркувань, «підсилити» гносеологічний феноменалізм і методологічний емпіризм. Найбільш відомі його представники - Ернест Мах (1838 - 1916), Річард Авенаріус (1843 - 1896).

Криза теорії пізнання класичної філософії дала підставу махістам стверджувати, що філософія повинна перетворитися в діяльність, яка аналізує особливості пізнання. Їхня увага була зосереджена на аналізі чуттєвого досвіду як такого. Продовжуючи традиції “першого” позитивізму, вони стверджували ідеал “чисто описової” науки й відкидали пояснювальну її частину, вважаючи її метафізичною. При цьому махісти вимагали відмовитися від поняття причинності, необхідності, субстанції тощо.

“Єдино існуючим” визнавався лише досвід як сукупність усього безпосередньо спостережуваного. Вони прагнуть звести зміст наукових понять до деякого “первинного” матеріалу знання, а поняття, по відношенню до яких така реакція виявляється неможливою, відкинути як “порожні функції”. Наука повинна досліджувати тільки почуття.

З деяких гносеологічних питань до емпіріокритицизму слід віднести відомого французького математика і фізика Анрі Пуанкаре (1854 - 1912). Об'єктом науки, за Пуанкаре, є не речі, а “стійкі групи почуттів” і виникаючі між ними відносини. Для їхнього вираження математика створює свою символічну мову. Незалежна від свідомості реальність не тільки недоступна, але й немислима. У книзі “Цінність науки” (1905) він формулює відоме положення про те, що прогрес у науці наражає на небезпеку самі стійкі принципи, які вважалися основними. Виявляється, що швидкість світла не залежить від швидкості джерела світла. Геометрія Евкліда не є єдино можливою геометричною системою.

Це дало підставу стверджувати, що закони природи варто розуміти як конвенції, тобто умовно прийняті положення. Саме це поняття закону як умовно прийнятого положення, конвенції, стало провідним поняттям гносеологічної концепції Пуанкаре, що одержала назва “конвенціоналізму”. Ці конвенції є добутками вільної діяльності нашого духу, що у даній галузі не знає ніяких перешкод.

Питання для самоконтролю

1. На що спрямовані первинні форми осягнення дійсності людиною в епоху первісного суспільства?
2. Як розвивається донаукове пізнання в епоху Стародавніх цивілізацій?
3. В чому виражається специфіка наукового пізнання в часи античності?
4. Яким чином протікає взаємодія релігії і наукових інституцій в Середньовічній Європі?
5. Чим пояснюються зрушення і активний розвиток наук в епоху Відродження?
6. Поясніть сутність методологічних теорій Ф.Бекона і Р.Декарта. Чим вони відрізняються?
7. Яким чином змінюється наукова картина світу під впливом астрономічних теорій Коперніка і Галілея та еволюційної теорії Дарвіна?
8. До яких змін у науковому світосприйнятті призвели розробки Е.Дюркгейма і К.Маркса?

Теми рефератів

1. Проблема виникнення науки. Переднаука і наука.
2. Писемність і її виникнення як особливий етап розвитку науки.
3. Культура античного поліса і становлення перших форм теоретичної науки.
4. Роль Аристотеля в розвитку науки.
5. Винаходи Архімеда та їхнє значення для становлення точних наук.
6. Особливості середньовічної науки.
7. Розвиток науки в епоху Відродження.
8. Класичний науковий метод Ф.Бекона і Р.Декарта.
9. Специфіка класичної науки в Новий час (Г. Галілей, І.  Ньютон).
10. Становлення соціальних і гуманітарних наук в Новий час.

Тема 2. Некласичний етап розвитку філософії науки

Мета: розглянути основні напрямки, течії, ідеї та методи некласичної філософії науки

Питання

1.      Основні методологічні принципи неопозитивістської філософії.

2.      Проблеми наукового знання в концепції К.Поппера.

3.      Особливості соціально-гуманітарного пізнання.

1.Основні методологічні принципи неопозитивістської філософії

Раціональне пізнання проголошувалося філософами і вченими Нового часу вирішальним в природничих і гуманітарних науках, здатним розв'язати всі проблеми, що виникають перед людиною й людством. Щоб виконати такі грандіозні завдання, знання, на думку вчених, повинне бути чітким, виразним, доказовим, таким, що не передбачає буд-яких сумнівів. Революція в природознавстві й промисловості, тріумф хімії, відкриття Фарадеєм електромагнітної індукції, Ампером - теорії магнетизму, відкриття радіоактивності, теорії збереження енергії, рентгенівських променів та інше не могли залишитися непоміченими суспільною свідомістю.

Наприкінці ХІХ століття наука, перетворившись у спеціалізовану високопрофесійну діяльність, породивши потужну техніку, не виправдала покладених на неї сподівань - стати універсальним засобом суспільного прогресу. Все це загострювало інтерес до чисто людських форм життя, змінювало багато звичних людських цінностей, про які раціональна класична модель наукового знання замовчувала. Незважаючи на технічний прогрес, поза увагою дослідників залишилася людина, яка виявляє свою індивідуальність згідно з накопиченим власним досвідом соціального життя. Ніхто з позитивних дослідників не береться пророкувати той, що ж робить людину людиною, що надає їй єдність.

Напрямки, що сформували некласичної етап філософії науки, а саме - “філософія життя”, прагматизм, позитивізм, незважаючи на його прихильність експерименту, досвіду, по суті, є ірраціональними. Відхід від раціональності, заперечення культу розуму як духовної цінності є істотними рисами некласичної науки, яка акцентувала увагу на людині, намагалася побачити її у всій складності та багатогранності. У цьому є її гуманістичне значення.

Інша її загальна риса – це плюралізм (множинність) концепцій, ідей, підходів, течій, своєрідна “різноголосиця” серед філософів.

Одним із домінуючих напрямків некласичної філософії науки є неопозитивізм (або третій позитивізм), який сформувався у 20-ті роки XX століття і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. В центрі уваги представників неопозитивізму перебувають актуальні філософсько-методологічні проблеми, що виникли в процесі розвитку сучасної науки: роль знаково-символічних засобів наукового мислення; співвідношення теоретичного апарату й емпіричного базису науки; природа і функції математизації і формалізації знання тощо.

Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи, найвідомішою з яких можна вважати Віденський гурток, що сформувався у 1922 p., його представники: М.Шлік (1882-1936), О.Нейрат (1882-1945), Р.Карнап (1891-1970), Г.Рейхенбах (1891-1953), А.Айєр (1910-1989) та інші. Незважаючи на деякі розбіжності в поглядах, представників Віденського гуртка об'єднує спільна мета — звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також піддати філософське і наукове знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації, сформульованого М.Шліком. Він виходив із того, що все наукове знання є узагальненням "чуттєво-даного". На основі цієї ідей австрійський філософ Р.Карнап розробив модель, за якою в основі наукового знання лежать абсолютно достовірні протокольні (такі, що утворюють емпіричний базис науки) речення, котрі виражають чуттєві переживання суб'єкта. Всі інші речення науки мають бути верифіковані, тобто зведені до протокольних. Ті речення, для яких процедура верифікації виявляється неможливою, не мають смислу і тому їх треба усунути з науки. Традиційна філософія, як гадав Карнап, позбавлена смислу. Функція філософії полягає в тому, щоб за допомогою логічного аналізу очистити мову науки від позбавлених смислу псевдоречень. Методологічні проблеми, висунуті і вирішувані представниками Віденського гуртка, сприяли виробленню адекватних уявлень про науку та розвиток філософії науки.

Методологічні проблеми, висунуті і вирішувані представниками Віденського гуртка, сприяли виробленню адекватних уявлень про науку, розвиток філософії науки.

Львівсько-варшавська школа — одна із шкіл аналітичної філософії, представлена такими мислителями, як К.Айдукевич (1890-1963), Я.Лукасєвич (1878-1956), А.Тарський (1902-1984), Т.Котарбиньський (1886-1981) та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу. Лукасєвич вважав, що метою логічних досліджень має бути розробка точних методів аналізу філософських міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, суть якого полягає в тому, що різноманітні логічні системи здатні експлікувати різноманітні онтологічні теорії. Лукасєвич, Айдукевич та інші представники Львівсько-Варшавської школи були прибічниками раціоналізму, специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз мови науки і філософії. Це, на думку прибічників даної течії, сприяло усуненню неточностей та двозначностей, якими живляться ірраціоналістичні філософські концепції. Але водночас їхні філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді навіть і суперечили неопозитивізму. Окремі представники розвивали філософію матеріалістичного номіналізму (Т.Котарбиньський), феноменологічну теорію пізнання (Р.Інгарден), конвенціоналістську концепцію наукових теорій (К.Айдукевич). В цілому Львівське-Варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин, логічної семантики, до розробки неокласичних систем математичної логіки.

Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д.Мура (1873- 1958), Л.Вітгенштейна (1889-1951). Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії. На думку Вітгенштейна, філософія не може втручатися у фактичне вживання мови, вона може лише описувати її. Незважаючи на суперечливість поглядів представників філософії лінгвістичного аналізу, основне завдання цієї філософії можна сформулювати так: розробка систематичної теорії значень мовних виразів, яка є одночасно теорією розуміння. В цілому ця течія справила значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику.

На відміну від класичного позитивізму О.Конта і Г.Спенсера неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-наукового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Розглядаючи неопозитивізм у цілому як явище філософської культури, слід виділити його основні риси: 1) предметом досліджень є мова науки; 2) основна увага акцентується на аналіз структури наукового знання; 3) відділення процесу появи нового знання від процесу його обґрунтування; 4) ідеологія демаркаціонізму, тобто розмежування наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук; 5) методом демаркації стала фальсифікація, тобто принципове спростування будь-якого твердження, що належить до науки. Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки — напрямку, що досліджує характеристики науково-пізнавальної діяльності. Для неї характерне: 1) виділення науки як знання і діяльності; 2) дослідження логічних структур; 3) співвідношення філософії і науки; 4) взаємозв'язок науки і суспільства; 5) дослідження науки як феномена НТР; 6) проблема синтезу різноманітних наук.

2. Проблеми наукового знання в концепції К.Поппера

Під впливом логічного позитивізму сформулювалися наукові погляди Карла Поппера (1902-1994) - австрiйського фiлософа, автор концепції "критичного рацiоналiзму".

Основою наукового знання, згідно Попперу, виступає ідеал критичного відношення вченого як до своєї, так і до інших альтернативних теорій.

Принцип фальсифікаціонізму Поппера означає визнання фальсифікації, по-перше, - найважливішим методологічним правилом, відповідно до якого, якщо теорія спростована, вона повинна бути негайно відкинута; і, по друге, - критерієм демаркації: науковою теорією визнається лише та концепція, що піддається перевірки досвідними даними.

Слідом за неопозитивістами він констатує, що філософія, як знання, що не піддається фальсифікації, не має наукового характеру. Методологічне значення філософії він бачить в осмисленні росту наукового знання, звідки випливає необхідність принципів раціонально-критичної дискусії, фальсифікаціонізму.

З методологією Поппера тісно зв'язана ї його епістемологія. К.Поппер заперечує індуктивний метод як метод придатний для теоретичного рівня наукового пізнання взагалі. Він намагається  довести, що процедура, яку описує індуктивний метод, не використовується i не може використовуватися в процесі отримання системи  наукових знань (теорії).

Насамперед фальсифiкацiонiзм вказує на те, що в науці немає твердо  встановлених наукових фактів, тобто того незаперечного базису, який є відправною точкою індуктивної процедури створення знання. Всі нашi констатації фактів є твердженнями, а всяке твердження носить гіпотетичний  характер i може бути спростоване на пiдставi різних причин.  Таким  чином,  наука на противагу тому, що рекомендує iндуктивний метод, не може почати iз спостережень та констатацiй фактів.

Попер стверджує, немає більш раціональної процедури, ніж метод спроб та помилок - припущень та спростувань: сміливе висунення теорій;  спроби  найкращим чином показати помилковість цих теорій  та  тимчасове  їх  визнання, якщо критика виявляється безуспішною. Метод спроб та помилок є характерним не лише для наукового, але й для всякого пізнання взагалі.

Однак, не можна заперечити, що емпіризм потрібен, щоб наука не  перетворилась у метафiзичну догму,  не припинила свій розвиток.  В ній постійно  повинні формуватися нові теорії, їхня емпірична перевірка та спростування.  Якщо ж цей процес призупиняється i деякі теорії панують протягом тривалого часу, то вони  перетворюються на неспростованi метафiзичнi догми. Безперервний рiст є істотним для характеру наукового пізнання i, якщо наука перестає зростати, то вона втрачає цей характер. Саме спосіб росту робить науку раціональною та емпiричною, тобто той спосіб, за допомогою якого вчені розрізняють існуючи теорії i вибирають найкращу або висувають підстави для відкидання всіх наявних теорій, формують такі умови, які повинна задовольняти нова теорія.

Якi ж вимоги повинна виконувати наукова теорія щоб б вважатись такою?

1) Нова теорія повинна виходити з якої-небудь нової, простої, плідної та цiлiсної iдеї стосовно деяких зв’язків та відношень. Це вимога простоти.

2) Нова теорiя повинна бути такою, щоб незалежно перевірялась. Це означає, що поряд з поясненням відомих фактів нова теорія повинна мати наслiдки, які можна перевірити та передбачити. Ця вимога є необхідною, оскільки без неї нова теорiя може бути тільки гіпотезою. Фальсифiкація ж пояснень не потребує, бо вона лише вимагає перевірки.