Философия науки

Виконання другої вимоги забезпечує бiльшу плiднiсть нової теорiї. Вона приводить до постановки нових експериментiв, i, навiть якщо їх результати вiдразу ж спростують нову теорiю, наше знання буде все ж таки зростати, оскiльки  результати нових експериментiв поставлять перед нами новi проблеми, вирiшення яких вимагатиме створення нових теорiй. Отже вони рухають науку вперед. Першi двi вимоги обмежують коло пошукiв нової теорiї, вiдкидаючи тривiальнi та нецiкавi рiшення проблеми, що стоять перед науковцями.

3) Теорiя повинна витримати деякi новi та суворі  перевiрки.

Зрозумiло, що ця третя вимога рiзко вiдрiзняється вiд двох перших. Її виконання можливе лише за допомогою емпiричної перевiрки наслідків нової теорiї, i в цьому розумiннi вона є завжди змiстовною вимогою. Третю вимогу Поппера можна роздiлити на двi частини: по-перше, деякi прогнози нової теорiї повиннi бути успiшними; по-друге, нова теорiя не повинна остаточно спростовуватися, перш нiж досягне деякого явного успiху при вирiшеннi вже поставлених наукою проблем. Це надає теорiї право на подальшi експериментальнi перевiрки, які, можливо, приведуть до її спростування.

Третя вимога Поппера приводить до обговорення тієї ролi, яку в його концепцiї вiдiграє позитивне свiдчення експериментiв.

На його думку, спроби сфальсифiкувати теорiю починаються з таких перевiрок, які з найбiльшою ймовiрнiстю повиннi виявити її хибнiсть. Кожна наступна перевiрка має все меншi шанси спростувати теорiю. Таким чином,  накопичення позитивних свiдчень зменшує можливостi фальсифiкувати теорiю, а отже - робить її все менш науковою. Теорiя стає "закритою" i не забезпечує росту знання.

Наука, за Поппером, починається не з спостережень i навiть не з теорiй, а з проблем. Для вирiшення проблем ми будуємо теорiї, руйнацiя яких породжує новi проблеми i т.п.

Методологiчна концепцiя К.Поппера являє собою значне явище в сучаснiй  фiлософiї. Вона відіграла значну роль у руйнацiї позитивiстської  методологiї. На основi ідей Поппера сформувалася низка концепцiй його учнiв та послiдовникiв - П.Фейєрабенда, I.Лакатоса, Т.Куна. Багато авторів вважають його послідовником позитивізму. З цим, однак, важко погодитись, оскільки він піддав нищiвнiй критицi метод індукції. Поппер завжди визнавав цiннiсть фiлософiї для пiзнання, тодi як для всього iндуктивiзму характерним є негативне відношення до фiлософiї. В розумiннi знання та його розвитку, у вирiшеннi проблем, пов'язаних з емпiричним базисом науки, з дихотомiєю емпiричного та теоретичного знання, з поясненням, передбаченням та істиною Поппер розходиться з логiчним позитивізмом, повертаючись до "фiлософiї свiдомостi" в супереч тенденцiям поширення "фiлософiї мови".

3. Особливості соціально-гуманітарного пізнання

Спробу переорієнтувати наукове пізнання на людину та її життєвий світ, знайти місце для людини в гуманітарних науках зробили філософи ХХ століття. Насамперед це три філософських напрямки: філософія життя початку століття (В.Дільтей), феноменологічна філософія (Е.Гуссерль і М.Хайдеггер) і філософська герменевтика (Г.Гадамер).

В основі проекту Дільтея лежить поняття «життя». Основна відмінність наук про дух від природничих наук, за думкою Дільтея полягає в тому, що об'єкти перших виступають не як одиничні феномени, що даються ззовні, а постають зсередини, з безпосереднього життя людини. На підставі цього підхід до феноменів життя людини повинен бути не пояснювальним, тобто заснованим на гіпотезах і аксіоматичних теоріях, а описовим, таким, що враховує взаємозв'язок людських переживань. Звідси й відмінність у методі природничих і гуманітарних наук: "Природу ми пояснюємо, життя ми осягаємо".

Яким же чином можна осягнути життя людини у всій його повноті? Дільтей робить висновок, що науки, засновані на принципі гіпотез, перетворюють предмет свого дослідження у штучну модель, яка не містить у собі нічого від життєвості й конкретності споконвічно даного у внутрішньому досвіді переживання. Повнота життя, за думкою Дільтея, повинна не виводитися з якихось елементарних процесів, а навпаки - бути основою психологічного пізнання, і тільки в цьому випадку вона може бути зрозумілою, описаною й проаналізованою у всій її цілісності. Завдання ж описової психології - осягнути цю єдність життя й описати його. Не ціле розуміється, виходячи з суми одиничного, а одиничне стає доступним нам тільки на підставі того, що описова психологія осягає внутрішній зв'язок цілого.

Феноменологія (від грец. «феномен» і «логос» - вчення про феномени/явища) - це позначення філософського руху, що сформувався на початку ХХ століття, а також своєрідної практики осмислення, проникнення до джерел людського досвіду й пізнання. Засновник феноменології Е.Гуссерль вводить у філософський лексикон поняття «життєвого світу», який є амбівалентним джерелом як теоретичних інтересів, науковців так і практичних дій людини. Саме в «забутті» життєвого світу Е.Гуссерль вбачає кризу сучасної науки.

Наука для Е.Гуссерля – це особлива форма практичного життя людини, а не те або інше конкретне знання, й навіть, не його сукупність. Як наука, так і повсякденне життя людини, мають, те ж саме джерело - життєвий світ. Разом з тим, в історії західноєвропейської культури наука настільки віддаляється від життєвого світу, що стає протилежністю повсякденності. Коріння цього протиставлення Е.Гуссерль вбачає у свого роду фальсифікації ідеї старогрецької науки. Ця фальсифікація відбувається в Новий час, коли наука починає апелювати не до речей, що оточують людину, а до моделей цих речей, які досягаються шляхом математизації нашого життєвого світу. Звідси, завдання філософії - повернути освічену людину до того життєвого світу, що є основою всіх її розумних дій.

Феноменологічна практика застосовується не тільки в філософії, але й у психології, психіатрії, соціології, історичних науках, мистецтвознавстві тощо. Її відмітними рисами є: націленість на вивчення тих рівнів людського досвіду, які в повсякденному житті залишаються поза нашою увагою; експлікація й тлумачення цього досвіду і його сутнісних структур; переважно описовий (а не пояснювальний, каузальний) характер дослідження; наявність певних методологічних правил і принципів організації дослідницької роботи.

Основний принцип феноменологічної філософії – «До самих речей!» - вимагає орієнтуватися лише на досвід безпосереднього явища. Зрозуміло, що писати про це багато простіше, ніж робити: адже найчастіше ми навіть не звертаємо уваги, що маємо справу не із самими речами, а їхніми схемами, символами, що їх заміняють. Дивлячись на світ, ми бачимо його в світлі пануючих природознавчих (або будь-яких інших) гіпотез і здатні помітити в ньому лише те, що укладається в наше розуміння. Щоб навчитися бачити самі речі мало «читати» феноменологічні тексти, потрібно постійно намагатися практикувати феноменологічний метод. Головне, чому належало б навчиться - це власному баченню речей за допомогою рефлективного звернення уваги. Критичне осмислення такого досвіду буде сприяти звільненню від несвідомо використовуваних схем сприйняття й мислення.

Проблема співвідношення частини й цілого була предметом рефлексії і традиційної герменевтики, що бере свій початок ще від схоластичного мистецтва тлумачення священних текстів.

З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про інтерпретацію документів, текстів, що містять у собі смислові зв'язки. В такому вигляді вона була розроблена в межах історико-філологічної науки XVIII ст., хоча корінням своїм сягає ще античних часів. З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є X.-Г.Гадамер, К.Апель, П.Рікер та інші. Необхідно розрізняти філософську герменевтику і традиційну. Остання орієнтована на іманентне розуміння тексту на відміну від його історико-генетичного пояснення.  Філософська ж герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Основні її засади були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання. Він переніс герменевтичний метод на історичне пізнання. Вчений виходив із традиційної тези, що творець історії або опису історії в тексті сам живе в історії. Його індивідуальність («історична постать») багато в чому є продуктом історичних умов. Тому  принциповим є питання, яким чином досвід людини і її здатність до пізнання можуть піднятися до рівня історичного досвіду, досягти з ним адекватності. Інструментом такого пізнання може служити співпереживання. Дільтей виходив із принципу, що сама можливість розуміння походить з однорідності людської природи - люди за всіх часів були однаковими, а, отже, через самопізнання й співпереживання ми можемо досягти адекватності розуміння з людьми давнини.

Можливість трансформації герменевтики у філософію була закладена феноменологією Е.Гуссерля. Завдяки його дослідженням об'єктом вивчення ставали феномени — суб'єктивні способи існування предметів буття у свідомості людини, а їхня інтерпретація вже прямо стикалася з герменевтикою.  Свідомість постає у феноменології як поле значень і смислів слів, тим самим відкривається можливість інтерпретації, а, отже, і герменевтики. Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, розгорнуте пояснення якого здійснив Мартін Хайдеггер: при будь-якому тлумаченні відбувається перехід від сприйняття окремих частин до змісту в цілому, а потім, виходячи з інтерпретації цілого, відбувається повернення до тлумачення частин на підставі досягнутого розуміння цілого. Цей цикл може тривати як завгодно довго, поки не буде вичерпаний цілком весь зміст, що міститься в даному тексті.

Ця ідея є центральною у філософському вченні Гадамера. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст. За Гадамером, герменевтика є філософією тлумачення: від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому. Гадамер обґрунтував поняття герменевтичної розмови, у ході якої відбувається вироблення якогось інструмента, що служить цілям взаєморозуміння й тим самим співпадаючого із самим процесом розуміння й тлумачення. При цьому середовищем, у якому здійснюється розуміння, є мова, а способом - тлумачення. А оскільки відношення людини до світу в принципі є мовним, то герменевтика являє собою універсальний аспект філософії, крім того, що служить методологічним базисом всіх «наук про дух».

Запропонований Гадамером проект філософської герменевтики аж ніяк не намагається зайняти місце методу гуманітарних наук, як це намагався зробити Дільтей з описовою психологією. Гадамер прагне показати, що науки про дух повинні відновити давньогрецький зміст науки як особливої форми життя людини. Тому гуманітарне знання може називатися як наукою, так і мистецтвом.

Якщо Гадамер розробляє в герменевтиці онтологічний бік, то французький філософ П.Рікер — гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковано знаками й символами. Під символом Рікер розуміє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший — непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл. Герменевтику він трактує як «теорію операцій розуміння в їхньому співвідношенні з інтерпретацією текстів; слово «герменевтика» означає не що інше, як послідовне здійснення інтерпретацій». При цьому, розуміння - це мистецтво тлумачення знаків, переданих однією свідомістю й сприйнятих іншими свідомостями через їхнє зовнішнє вираження (жести, пози, мова тощо). Оскільки знаки мають матеріальну основу, моделлю якої є писемність, то їх можна інтерпретувати. Таким чином, розуміння — це проникнення в іншу свідомість за допомогою зовнішнього позначення, а інтерпретація — розуміння, спрямоване на зафіксовані в писемній формі знаки.

При цьому, за Рікером, символом називається будь-яка структура значень, де первинний, буквальний зміст означає одночасно й інший, вторинний, непрямий зміст, що може бути зрозумілий лише через перший. Тоді інтерпретація виявляється розшифровкою змісту, що слідує за очевидним значенням і розкриває приховані змісти. Тобто інтерпретація застосовується там, де є багатоскладовий зміст.

Це здебільшого виявляється в «мета герменевтиці» німецького філософа Ю.Хабермаса. Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільстві, окрім культурної сфери життя, є ще й економічна, соціальна, політична. Хабермас робить висновок, що необхідно скоригувати герменевтику, і пропонує теорію комунікативної дії. Головним методом комунікації, з його точки зору, є мова. Результатом комунікативної поведінки, вважає Хабермас, є формування опосередкованого, нормативного середовища, стійких  міжособистісних відносин, особистісних структур тощо. Теорія комунікативної дії — це один із аспектів соціальної філософії.

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософську концепцію, то слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці філософської думки: 1) відтворюється ідея цілісності культури, філософії, суспільства тощо; 2) обґрунтовується метод аналізу культурних явищ; 3) здійснюється поворот до загальнолюдських цінностей.

Ідея позитивістської філософії про досвід як основу достовірних знань була використана прагматизмом - філософська течія, що зробила чистий досвід не просто споконвічним принципом пізнання, але й надала йому онтологічного статусу. Американський філософ У.Джемс (1842-1910), в роботі «Чи існує свідомість?» - відкинув відношення «суб'єкт - об'єкт» як основний принцип філософії й замість нього ввів поняття «чистого досвіду», який розглядав в якості «первинного матеріалу, з якого складається все в світі». Відношення ж «суб'єкт - об'єкт», в такому випадку, є лише похідне від чистого досвіду.

«Чистий досвід» - це безпосередній життєвий потік, з якого складається світ. Це й не дух, і не матерія, а щось, що передує й тому, і іншому.

У прагматизмі підкреслена практична сторона філософії, або точніше ідея про співвідношення теоретичних міркувань та їхнього практичного втілення (слово pragma, переводиться з латинського як справа, дія). Ми часто, вважає Джеймс, змушені приймати рішення без достатніх теоретичних підстав. У цих випадках ми керуємося тільки вірою (або невір’ям). Звідси прихильників прагматизму прагнуть розглядати не стільки знання, скільки віру як основу наших дій.

Такі міркування свідчать про посилення суб'єктивності в пізнанні. Звернемося до висловлень американського філософа Ч.Пірса (1839 - 1914), який сформулював принцип прагматизму: для досягнення ясності в наших думках про будь-який об’єкт треба з’ясувати які можливі наслідки практичного характеру цей об'єкт може містити в собі. Тут йдеться про підміну гносеологічного моменту оціночним, що суперечить канонами як науки (природознавства), так і раціоналістичної філософії, яка стверджує об’єктивність знання.