Философия науки

Якщо програма володіє "позитивною евристикою", то її розвиток залежить не стільки від виявлення фактів, що спростовують, скільки від внутрішньої логіки самої програми. Наприклад, науково-дослідна програма Й.Ньютона розвивалася від простих моделей планетарної системи (система з фіксованим точним центром Сонцем і єдиною точною планетою) до більш складної (система, у якій Сонце й планети розглядалися не як точні маси, а як масивні й обертові сфери). Маневруючи евристиками ("негативною" і "позитивною"), дослідники реалізують творчий потенціал програми: чи захищають її плідне "тверде ядро" від руйнівних ефектів різних емпіричних спростувань за допомогою "захисного поясу" допоміжних теорій і гіпотез, чи стрімко йдуть уперед, залишаючи невирішені проблеми, проте пояснюючи усе більш широкі галузі явищ, шляхом виправлення помилок й недоліків експериментаторів, що поспішно повідомляють про знайдений "контрприклад". Доти, поки це вдається, науково-дослідна програма перебуває в прогресуючій стадії. Однак рано чи пізно наступає момент, коли її творчий потенціал виявляється вичерпаним: розвиток програми різко вповільнюється, кількість і цінність нових моделей, створюваних за допомогою "позитивної евристики", зменшуються, "аномалії" нагромаджуються одна на іншу, зростає число ситуацій, коли вчені витрачають більше сил на те, щоб зберегти в недоторканності "тверде ядро" своєї програми, ніж на виконання того завдання, заради якого ця програма існує. Науково-дослідна програма вступає в стадію свого "занепаду". Однак і тоді вчені не поспішають розстатися з нею. Лише після того, як виникає й завойовує розуми нова науково-дослідна програма, що не тільки дозволяє вирішити нові завдання, але й відкриває нові обрії дослідження, розкриває більш широкий творчий потенціал, вона витісняє стару програму.

У функціонуванні, росту й зміні науково-дослідних програм, вважав Лакатос, проявляє себе раціональність науки. Його концепція наукової раціональності виражається досить простим критерієм: раціонально діє той дослідник, що обирає оптимальну стратегію для росту емпіричного знання; усяка інша орієнтація нераціональна або ірраціональна.

Таким чином, методологія науково-дослідних програм стала спробою поєднати історичний підхід до науки зі збереженням раціоналістичної установки. Чи була досягнута ця мета? "Раціональні реконструкції" Лакатоса непогано описували деякі періоди розвитку теоретичного знання. Але, як показали численні дослідження істориків науки, багато важливих історичних подій вже ж таки не відповідали цієї схемі. Чи означало це, що методологія науково-дослідних програм не витримала випробування історією науки й повинна бути відкинута?

Характеризуючи в цілому модель розвитку науки І.Лакатоса, можна відзначити, що в ній більш широко й докладно представлений аспект безперервного (нормального, за термінологію Т.Куна) розвитку науки, а також запропоновані характеристики дослідницьких програм, що конфліктують. Ця модель підлягає критиці за невизначеність кордонів між прогресивним і регресивним розвитком науки, за підміну пізнавальної мети науки, за відхід від проблеми істинності наукового знання й відхилення від розрізнення природних і умоглядно-формальних теорій і гіпотез захисного поясу, що демонструє інтелектуальну нерозбірливість у виборі засобів захисту твердого ядра дослідницької програми.

Антипозитивістські і антиматеріалістичні наслідки з найбільшою повнотою продемонстровані в концепції розвитку науки, запропонованою П.Фейєрабендом, який назвав свою теорію епістемологічним анархізмом.

З погляду методології анархізм є слідством двох принципів: принципу проліферації (від латинського proles - потомство, fero - несу; буквально: розростання тканини організму шляхом розкладання клітин) і принципу несумісності. Відповідно до першого з них, потрібно винаходити (помножувати) і розробляти теорії й концепції, не сумісні з існуючими й визнаними теоріями. Це означає, що кожний вчений і взагалі кожна людина - може (і повинен) винаходити свою власну концепцію й розробляти її, якою б абсурдної вона не здавалася. Принцип несумісності, вказує на те, що теорії неможливо порівнювати одна з одною, захищати будь-яку концепцію від зовнішньої критики з боку інших концепцій. Так, якщо хтось винайшов зовсім фантастичну концепцію й не бажає з нею розставатися, то із цим не можна нічого зробити: немає фактів, які можна було б їй протиставити, тому що вона формує свої власні факти; не діють вказівки на несумісність цієї фантазії з фундаментальними законами природознавства або із сучасними науковими теоріями, тому що авторові цієї фантазії дані закони й теорії можуть здаватися просто безглуздими; неможливо дорікнути йому навіть у порушенні законів логіки, тому що він може користуватися своєю особливою логікою.

Таким чином, формується методологічна основа анархізму: кожний вільний винаходити свою власну концепцію; її неможливо порівняти з іншими концепціями, тому що немає ніякої основи для такого порівняння; отже, все припустиме й все виправдано.

Історія науки підказала Фейєрабенду ще один аргумент на користь анархізму: не існує жодного методологічного правила або норми, які не порушувалися б у той або інший час тим або іншим вченим. Більше того, історія показує, що вчені часто діяли й змушені були діяти у протиріч з існуючими методологічними правилами. Звідси виходить, що замість існуючих і визнаних методологічних правил ми можемо прийняти протилежні їм. Але й перші, і другі не будуть універсальними. Тому філософія науки взагалі не повинна прагнути до встановлення яких-небудь правил наукового дослідження.

Аналізуючи діяльність фундаторів сучасної науки, Фейєрабенд доходить висновку, що наука зовсім не раціональна, як вважають більшість філософів. Але тоді виникає питання: якщо у світлі сучасних методологічних вимог наука виявляється ірраціональною й може розвиватися лише постійно порушуючи закони логіки й розуму, то чим тоді вона відрізняється від міфу, від релігії? По суті, нічим, відповідає Фейерабенд.

Дійсно, як відрізнити науку від міфу? До характерних рис міфу звичайно відносять те, що його основні ідеї оголошені священними; будь-яка спроба зазіхнути на них наражається на табу; факти й події, що не відповідають ідеям міфу, відкидаються або приводяться з ними у відповідність; ніякі ідеї, альтернативні стосовно основних ідей міфу, не допускаються. В науці ж, навпаки, поширені терпимість і критицизм. У ній існує плюралізм ідей і пояснень, постійна готовність до дискусій, увага до фактів і прагнення до перегляду прийнятих теорій і принципів.

Фейєрабенд не згодний з таким зображенням науки. Всім ученим відомо, і Кун чітко це показав, що в реальній, а не вигаданій філософами науці домінують догматизм і нетерпимість. Фундаментальні ідеї й закони ретельно охороняються. Відкидається все, що розходиться з загальноприйнятими теоріями.

Сучасний стан аналітичної філософії науки можна охарактеризувати, користуючись термінологією Куна, як кризовий. Парадигма, створена логічним позитивізмом, зруйнована. Замість неї висунута безліч альтернативних методологічних концепцій, але жодна з них не може вирішити проблем. Немає жодного принципу, ні однієї методологічної норми, які не піддавалися б сумніву. В особі Фейєрабенда аналітична філософія науки дійшла до виступу проти самої науки й до виправдання самих крайніх форм ірраціоналізму. Однак якщо зникає всяка межа між наукою й релігією, між наукою й міфом, то повинна зникнути й філософія науки як теорія наукового пізнання. За останні десятиліття у філософії науки не з'явилося по суті ні однієї нової оригінальної концепції, тому і сфера інтересів більшої частини дослідників поступово зміщується в галузь герменевтики, соціології науки й етики науки.

Циклічність розвитку науки полягає у її взаємозв’язку з кінечним існування будь-якої інтелектуальної традиції. Кожна з них проходить стадії становлення, росту й занепаду. В стадії становлення переважають критицизм, опора на відкинуті альтернативи минулого, вседозволеність у боротьбі з пануючою інтелектуальною традицією. У стадії зрілості й росту інтелектуальна традиція дозволяє собі неупередженість, допущення альтернатив, що конфліктують, тому що ніщо їй не загрожує. В стадії занепаду вона прагне пристосуватися до нових умов, критикує нові наукові ідеології, що намагаються стати пануючою інтелектуальною традицією; при цьому відживаюча традиція знову звертається до вседозволеності. Що стосується оцінки розвитку науки в термінах прогресу, регресу, нагромадження знань або заміни одних іншими, то П.Фейєрабенд поділяє відповідні положення Т.Куна й І.Лакатоса.

В моделі С.Тулміна наука представлена еволюцією різнорівневих і різнорідних популяцій понять, що пристосовуються до оточення. На його думку, наука - особливий рід діяльності, пов'язаної з індивідуальними подіями, прецедентами, а не загальними (типовими) ситуаціями, принципами. Складні елементи природи, суспільства й науки досить незалежні один від одного, а тому можуть бути змінені поступово або по черзі, не викликаючи загальних якісних переворотів, без яких-небудь революційних стрибків. Вся наука містить у собі «історичну популяцію» логічно незалежних понять і теорій, кожна з яких має свою власну, відмінну від інших історію, структуру й зміст. Подібно П.Фейєрабенду, С.Тулмін відкидає існування загальнонаукових методів через:

1)відсутність єдиної науки й наявності безліч приватних галузей знання;

2)безперестанний розвиток науки, що обумовлює змінний характер наукових методів;

3)несумісність концептуальних (дисциплінарних) і процедурно-детерміністських (професійних) аспектів науки;

4) включеність науки в різноманітні соціокультурні контексти, що унеможливлює пошуки загальнонаукових підстав і загальних критеріїв раціональності;

5) відсутність лінії між наукою й іншими знаннями (політикою, етикою, мистецтвом тощо), що не дозволяє розрізнити наукову істину від омани, забобонів.

Вивчення науки в гносеологічному аспекті розкриває її як популяцію понять, що постійно змінюється, а у соціальному аспекті - як популяцію вчених. Історія науки - це еволюція популяцій у процесі їхнього взаємного пристосування. Пізнання спирається на психологію й поведінку людей у конкретних ситуаціях, для чого потрібне процедурне розуміння понять і ідей; таке розуміння встановлюється популяцією вчених і передається від одного індивіда або покоління до іншого. Наука як ціле розчиняється в індивідуалізованих колективах вчених, а дисциплінарний аспект (популяція понять) обумовлюється професійним аспектом (популяцією вчених). Істотно не те, як відбираються концептуальні варіанти, а те, як у конкурентній боротьбі за авторитет у якій-небудь науковій спеціальності нові індивіди, асоціації, журнали й наукові центри змінюють один одного. В науці панує «закон джунглів»: в науці, як і в політиці, учасники вдалого перевороту можуть дозволити собі бути великодушними, але занадто часто стають жертвами зловживань владою, якими б видатними вони не були. Питання про предмет науки має різні відповіді у вчених різних поколінь.

Таким чином, модель розвитку науки С.Тулміна – це еволюція розрізнених (за гносеологічними, логічними і прагматичними характеристиками) популяцій понять у ході пристосування їх до потреб індивідуальних ініціатив вчених. Еволюціонізм С.Тулміна виражений у біологічних поняттях: популяція, середовище, екологія, відбір, конкурентна боротьба за існування.

Приписати такому еволюціонізму правдоподібність можна, але бачити в ньому справжню картину еволюції науки неприпустимо. Його методологічні установки, перераховані в п'яти пунктах, спираються на ототожнення істотного з несуттєвим, відносного із суб'єктивним, протиставлення різноманіття та єдності. І саме подібні методологічні установки дозволяють підмінити справжню еволюцію науки картиною еволюції популяцій елементів науки.

Основою концепції неявного знання М.Полані є теза про існування двох типів знання: центрального (явного) і периферійного (прихованого, неявного). При цьому останнє розглядається не просто як будь-який надлишок наукової інформації, а як необхідна підстава логічних форм знання. Будь-який термін, за М.Полані, навантажений неявним знанням, і адекватне розуміння його змісту можливо лише в теоретичному контексті.

М.Полані належить пріоритет у вивченні ролі таких форм передачі знання, в яких логіко-вербальні форми відіграють допоміжну роль (за допомогою демонстрації, наслідування та інші). Положення, на які вчені спираються у своїй роботі, неможливо повністю вербалізувати, тобто виразити мовою. Саме знання такого типу Полані назвав неявними. До нього можна віднести традиції й ціннісні орієнтації.

Неявне знання містить у собі не тільки периферійне знання елементів деякої цілісності, але й ті інтегративні процеси, за допомогою яких воно включається в цілісність. Процес пізнання, за Полані, з'являється як постійне розширення меж неявного знання з паралельним включенням його компонентів у центральне знання. Отримувана через органи почуттів інформація значно багатше за ту, яка проходить через свідомість, людина знає більше, ніж може виразити. Такі неусвідомлені відчуття й утворюють емпіричний базис неявного знання.

Можна виділити два типи неявного знання й неявних традицій. Перші пов'язані з відтворенням безпосередніх зразків діяльності, вони неможливі без особистих контактів; другі припускають текст як посередник, для них такі контакти необов'язкові.

З концепцією неявного знання пов'язана теорія особистісного знання Полані. Він вказує, що знання отримують конкретні особистості, а якість знань залежить від оригінальності конкретного вченого. Хоча він і приділяє достатньо уваги соціальним аспектам пізнання, але теза про особистісний характер останнього приводить його слідом за К.Поппером до висновку про відносність будь-якого знання. Головним моментом, що визначає прийняття вченим тієї або іншої наукової теорії, за Полані, є не її критичного обґрунтування, свідоме співвіднесення з прийнятими в науці нормативами, а винятково ступінь особистісного “вживання” в цю теорію, довіри до неї. Категорія довіри є для Полані центральної в розумінні пізнання й знання. Саме залучення людини до науки він розглядає як акт якогось особистого натхнення, за аналогією з посвяченням у релігію.