Философия науки

Особливо виділяється вузівський сектор науки, що здійснює як фундаментальні, так і прикладні дослідження. Завдяки постійному поповненню наукових колективів молоддю, розробки вищих навчальних закладів завжди забезпечені кадрами.

Головну роль у реалізації прогнозів розвитку перспективних технологій на сьогодні відіграють наукові колективи академічних інститутів і вищих навчальних закладів. Спад виробництва привів, насамперед, до ослаблення заводського сектора науки й скороченню кількості заводських наукових структур (науково-дослідних організацій і промислових підприємств, конструкторських установ, проектних організацій і т.п.).

Незважаючи на скорочення наукових кадрів Україна усе ще зберігає досить високий показник наукових співробітників в економіці, що відповідає рівню розвинених країн миру, а в деяких випадках і допомагає останнім вирішувати їхні наукові проблеми своїм кадровим забезпеченням.

Значна кількість наукових співробітників бере участь у різних науково-організаційних комісіях і радах, що формують державну політику й здійснюють прийняття законодавчих рішень щодо науково-технічної і інноваційної політики держави. Серед них - Рада з питань науки й науково-технічної політики при Президенті України, Комітет з питань науки і освіти при Верховній Раді, наукові й експертні ради Міністерства освіти і науки України та інші.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте основні проблеми, з якими стикаються українські науковці.
2. Назвіть пріоритетні галузі розвитку української науки.
3. На вашу думку, чи відбувається інформаційна та інтелектуально-технологічна революція в українській науці?
4. Як Ви розумієте поняття інтелектуальний капітал?
5. Назвіть функції науки в сучасному українському суспільстві.

Теми рефератів:

1. Основні напрямки наукових досліджень в Україні.
2. Роль науки в процесі євроінтеграції українського суспільства.
3. Внесок українських науковців у світову цивілізацію.

Література до модуля

1. Войтов А.Г. История и философия науки: учебное пособие для аспирантов / А.Г. Войтов. – М.: Дашков и К, 2005.
2. Волков Г.Н. Истоки и горизонты прогресса / Г.Н. Волков. – М.: Политиздат, 1976.
3. Волков Г.Н. Социология науки / Г.Н.  Волков. – М.: Политиздат, 1968.
4. Зотов А.Ф. Современная западная философия / А.Ф. Зотов. – М.: Высшая школа, 2001.
5. Косарева Л.М. Социокультурный генезис науки: философский аспект проблемы / Л.М. Косарева. – М.: Наука, 1989.
6. Лекторский В.А. Эпистемология классическая и неклассическая. – М.: Наука, 2000.
7. Лешкевич Т.Г. Философия науки: учебное пособие / Т.Г. Лешкевич. – М.: ИНФРА-М., 2005.
8. Микешина Л.А. Философия науки / Л.М. Микешина. – М.: Прогресс, 2005.
9. Основы философии науки: учебное пособие для вузов / Под ред. С.А. Лебедева. – Екатеринбург: Академический проект: Деловая книга, 2005.
10. Поппер К.Р. Логика и рост научного знания / К.Р. Поппер. – М.: Прогресс, 1983.
11. Рассел Бертран. Человеческое познание: его сфера и границы / общ. ред., сост. и вступ. ст. А.Ф. Грязнова. – М.: Тера – Кн. клуб: Республика, 2000.
12. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К.: Інститут соціології НАН України, 2001.
13. Философия для аспирантов: учебное пособие / под ред. В.П. Кохановского и др. – Ростов н/Д: Феникс, 2002.
14. Философия и методология науки / под ред. В.И. Купцова. – М.: Аспект- Пресс, 1996.
15. Философия науки / под ред. С.А. Лебедева. – М.: Академический проект, 2005.
16. Философия науки. Общий курс: учебное пособие для вузов/ С.В. Лебедев, А.Н. Авдулов, В.Г. Борзенков и др. – М.: Академический проект, 2005.

Модуль ІІІ. Структура і методи наукового пізнання

Тема 1. Емпіричні та теоретичні методи дослідження

Мета: дати студентам загальні відомості про наукове пізнання та ознайомити з основними методами емпіричного і теоретичного рівнів наукового дослідження та системним підходом до нього

План

1.      Загальні відомості про наукове пізнання

2.      Основні методи емпіричного та теоретичного рівнів дослідження

3.      Системний підхід і системний аналіз у науковому дослідженні

1. Загальні відомості про наукове пізнання

Наукове пізнання – суспільно-історичний процес творчої діяльності людини, що формує її знання про навколишній світ і саму себе.

У філософії пізнання визначено як діалектичний процес взаємодії суб’єкта з об’єктом. Суб’єктом пізнання може бути окремий індивід, соціальна група, суспільство в цілому, які здійснюють пізнавальну діяльність. До об’єктів пізнання відносять конкретні речі, явища або процеси, на які безпосередньо спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта. Отже, процес пізнання, з одного боку, має суб’єктивний характер, водночас він не може здійснюватися без об’єкта, який вивчається. Разом з тим, пізнання має об’єктивний характер, тому що у людській свідомості ідеальний образ виникає як відображення реальної дійсності.

Активність людської свідомості та пізнання зумовлена їх зв’язком з практичною діяльністю. Активність пізнавального суб’єкта зумовлена його практичним ставленням до дійсності – у процесі пізнання відбувається відображення у свідомості людей властивостей, якостей, сторін, зв’язків і відношень матеріального світу. Тому процес пізнання органічно пов’язаний з предметами матеріального світу, з їх рухом і розвитком, тому що тільки такий зв’язок дає можливість людині правильно зрозуміти навколишній світ. Отже пізнання і практика тісно взаємопов’язані і є органічним поєднанням двох сторін одного процесу, тому що пізнавальна діяльність неможлива без активної взаємодії між суб’єктом та об’єктом.

Проте не варто ототожнювати увесь процес пізнання з практикою, яка є лише його основою і виступає як цілеспрямована матеріальна діяльність людини, що перетворює дійсність, в той час як пізнання - це духовна діяльність, що спрямовує її. Пізнання створює предмети ідеально, а практика матеріалізує знання, здійснює перехід ідеального у матеріальне, суб’єктивного в об’єктивне.

Взаємозв’язок пізнання і практики різноманітний і зумовлюється такими факторами:

•     у практичній діяльності народжуються пізнавальні стосунки, що є основою практики і забезпечують її розвиток;

•     практика є основою кожного пізнавального акту, розкриття законів та закономірностей природи і суспільства;

практика виступає рушійною силою пізнання, що дає необхідний фактичний матеріал, який підлягає узагальненню і теоретичній обробці;

потреби, завдання, поставлені практикою, служать стимулом розвитку науки;

•              практика є сферою застосування знань, і у тому розумінні вона — кінцева мета пізнання;

•              суспільна практика (матеріальне виробництво, громадська діяльність, науковий експеримент) виступає єдиним критерієм істини. Практика перетворює в собі об’єктивний світ і природу, що їх перетворює людська діяльність.

Пізнання надзвичайно складне за своєю структурою. Воно виступає одночасно і як діалектично суперечливий процес відтворення в ідеальних образах, сформульованих мовою теорій і формул, сутності матеріального світу (в окремих аспектах і цілісно), і як вивчення шляхів і цілей самого процесу утворення знань. Розвиток науки є накопиченням фактів і методів, з одного боку, та їх якісним перетворенням в нову теорію, систему знань, з іншого боку.

Є всі підстави вважати пізнання процесом руху людської думки до об’єктивного знання, повного і всебічного розкриття сутності явища, що вивчається. Пізнання складається з чисельних аспектів взаємодії людського мислення й об’єктивно існуючої природи, головний серед яких — здатність мислення «копіювати», відображати об’єктивну дійсність. В основі всієї пізнавальної діяльності лежить відображення, воно пов’язує буття і свідомість.

Отже, пізнання - процес цілеспрямованого активного відображення світу в свідомості людей, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Пізнання є специфічною, вищою формою відображення. На відміну від нижчих форм відображення, воно здатне виходити за межі наявного стану речей, тобто відображати не тільки сучасне, а й майбутнє, не лише дійсне, а й численні можливості - конкретні й абстрактні - для вибору тієї з них, що найбільше відповідає інтересам людини. Наукове пізнання — це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні — емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядання — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості. Тому об’єкт, який досліджується, відображається переважно через його зовнішні зв’язки та вияви, що є доступними для живого споглядання. Значною мірою вони відображають і внутрішні відносини. Збір фактів, їх первинне узагальнення, аналіз експериментальних даних та їх систематизація і класифікація — це специфічні ознаки емпіричного пізнання.

Емпіричне, дослідне випробування спрямоване безпосередньо на об’єкт і опановує його за допомогою таких засобів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція. Тим часом дослідження не буває сліпим: воно планується, конструюється за допомогою теорії. З цієї причини так звані емпіричні факти завжди мають теоретичне навантаження. Початок науки — це не самі по собі предмети, не голі факти, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності; Вони складаються з абстрактних, ідеальних конструктів. Це — постулати, визначення, принципи, концептуальні моделі тощо. На думку К. Поппера, абсурдною є віра в те, що можна почати наукове дослідження з «чистого споглядання», не маючи чогось на зразок теорії. І тому певна концептуальна точка зору є необхідною. Навіть достеменна перевірка ідей досвідом сама, за Поппером, живиться ідеями. Експеримент є дією, яка планується і на кожному кроці скориговується теорією. Тобто людина сама формує свій досвід.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм, пов’язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпорядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутрішніх зв’язках та закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій (понятть, умовиводів, законів, категорій, принципів). Мислення на основі емпіричних даних працює з об’єктами дослідження, сягає їх сутності. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування («відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація процес створення чисто мисленнєвих речей та предметів), синтезу (поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедукція (pyx пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо).

Межа між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання умовна і рухома. Емпіричні дослідження, набуваючи за допомогою експериментів та спостережень усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання. А з іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи, та конкретизуючи свій зміст на основі емпіричного дослідження, розкриває ширші обрії для діяльності емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається перехід емпіричного у теоретичне і навпаки. При цьому недопустима будь-яка абсолютизація одного з цих рівнів. Емпіризм підносить наукове знання як ціле до емпіричного рівня, принижуючи або заперечуючи теоретичне знання.

А чисте теоретизування недооцінює значення емпіричних даних, часом відкидаючи необхідність всебічного аналізу фактів як джерела й основи теоретичних конструкцій. У такому разі його продуктом є однобічні, догматичні конструкції та концепції (наприклад, соціальні концепції марксизму).

Науковому знанню властиві методологічна усвідомленість і системність, об’єктивність розгляду і його детермінованість, доказовість істинності всіх положень, спирання на факти, результати вірогідних, емпіричних досліджень. Критерієм істини в науці виступає суспільна практика в усіх її формах і компонентах (експеримент, виробнича і соціальна діяльність, внутрішній досвід пізнання тощо). Основною структурною одиницею наукового знання є теорія, яка систематизує експериментальний матеріал, організовує науковий пошук у нових галузях, описує, поясненює і передбачає факти, орієнтує практичну діяльність.

2. Методи наукового пізнання

Метод (від грецького methodos - шлях до чого-небудь) - у найбільш загальному випадку означає спосіб досягнення мети, певним чином впорядкована діяльність. Науковий метод - це спосіб пізнання явищ дійсності, їх взаємозв’язку і розвитку. Метод як засіб пізнання є спосіб відтворення в мисленні досліджуваного предмета. Свідоме застосування науково обґрунтованих методів слід розглядати як найсуттєвішу умову одержання нових знань. Дослідник, який добре знає методи дослідження і можливості їх застосування, витрачає менше зусиль і працює успішніше, ніж той, хто у своєму дослідженні спирається лише на інтуїцію або діє за принципом «спроб і помилок». Звісно, що точні і правильні методи - не єдині компоненти, що забезпечують успішність наукового дослідження. Методи не можуть, наприклад, замінити творчу думку дослідника, його здібність аналізувати і помічати, робити висновки і передбачення. Але застосування правильних методів спрямовує хід думок дослідника, відкриває перед ним найкоротший шлях для досягнення мети і забезпечує таким чином можливість раціонально витрачати енергію і час науковця.

Методи дослідження і наука невіддільні одне від одного. Будь-яку науку утворюють як результати пізнання дійсності, так і методи пізнання досліджуваних об’єктів, тобто методи дослідження.

В основі всіх методів пізнання лежать об’єктивні закони дійсності. Тому метод тісно пов’язаний з теорією. А це означає, що кожний метод наукового пізнання слід розглядати як систему регулятивних принципів практичної і теоретичної діяльності людини.

Методів пізнання об’єктивної дійсності відомо дуже багато. Правильний вибір методів дослідження потребує знання їх класифікації.

З точки зору філософії методи пізнання на основі ступеня їх спільності поділяють на загальні і часткові (спеціальні).

У процесі розвитку пізнання виникли загальні методи дослідження, які знаходять застосування у всіх галузях науки. Тому їх ще називають загальнонауковими. Характерною рисою цих методів є те, що вони спочатку зароджувались у межах тієї чи іншої окремої галузі науки, а згодом набували загального міжнаукового характеру.