Философия науки

У.Джемс займає фактично таку ж саме позицію: ідеї стають істинними остільки, оскільки віра в них вигідна для нашого життя. Звідси можна зробити висновок, що істина - це один з різновидів добра, а не окрема категорія. Істиною ідею роблять не процедури, а події, у центрі яких вона знаходиться. Істинне - це лише зручне в способі нашого мислення, й в остаточному підсумку - в наших діях. Пошук нами істини, таким чином, зводиться до пошуку нами вигоди для себе. Тоді можна погодитися з таким висновком: ми не можемо відкинути будь-яку гіпотезу, якщо її наслідки є корисним для життя. Так, наприклад, гіпотеза про Бога є істиною, тому що вона задовольняє потреби широкого кола людей, відповідає релігійному досвіду, ідеалу добра й справедливості.

Якщо цей принцип поширити на світ в цілому, то ми неминуче приймемо його плюралістичну картину. У.Джемс вважав , що тоді світ уподібниться до федерації рівноправних штатів, в якій кожний суб’єкт має автономію. Інакше кажучи, будь-яке пояснення світу можна розглядати як відносне, тому що воно походить від конкретної особи, яка переслідує тільки свою вигоду.

З наведених міркувань очевидно, що прагматизм відійшов від класичних постулатів раціональної філософії про світ (буття), про пізнання, про істину і підкреслив значення індивідуальних начал суб’єкта пізнання: волі, досвіду, віри, користі тощо.

Філософія прагматизму знайшла широке коло прихильників серед звичайних людей, які в її положеннях побачили практичні керівництва для власних дій; це ж стосується політиків, бізнесменів, менеджерів і всіх, хто замість абстрактних міркувань надає перевагу практичним діям, які спрямовані на конкретний результат.

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась ще одна течія, яка вплинула на подальший розвиток соціально-гуманітарного пізнання - структуралізм. Його основні представники: К.Леві-Стросс (1908), Ж.Лакан (1901-1981), М.Фуко (1926-1984), Р.Барт (1915-1980) та інші. Структуралізм акцентує увагу на виявлення структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури.

Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вчених-структуралістів; друга — структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60-70-ті роки. В даному випадку мова йде про структуралізм як філософську течію. Об’єктом дослідження структуралізму окрім культури як сукупності знакових систем, найважливішою з яких є мова, є також і наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об’єктах структурний аналіз може виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина.

У зв’язку з цим Лакан висловлює думку про подібність між структурами мови та механізмами дії несвідомого. На цьому він будує культурологічну концепцію, суть якої полягає у пріоритеті символічного над реальним.

Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвістичний структуралізм). Концепції структуралістів, попри усі розбіжності, мають спільні риси:

1) виділення первинної множини об’єктів, в яких можна передбачити наявність єдиної структури;

2) розчленування об’єктів (текстів) на елементарні частини, в яких типові відношення зв’язують різнорідні пари елементів;

3) розкриття відношень між частинами об’єктів (текстів), їхня систематизація і побудова абстрактної структури;

4) виведення із структури всіх теоретично можливих наслідків та їхня перевірка на практиці.

Для цього етапу розвитку структуралізму характерним є також протест проти психологізму і прагнення визначити структуру мови, не досліджуючи її розвиток.

Питання для самоконтролю

1.      Дайте загальну характеристику некласичного етапу розвитку філософії науки

2.      Поясніть основні завдання неопозитивістської  філософії.

3.      Назвіть методологічні принципи філософії Віденського гуртка та Львівсько-Варшавської школи.

4.      Що означає принцип верифікації?

5.      Розкрийте сутність критичного раціоналізму К.Поппера та його вплив на подальший розвиток філософії науки.

6.      Назвіть основні вимоги, яким повинна відповідати наукова теорія.

7.      Поясніть принципи феноменологічного методу.

8.      Розкрийте зміст поняття «герменевтичне коло» за Г.Гадамером.

9.      Поясніть методологічні підходи сучасної герменевтики.

10. Назвіть основні принципи філософії прагматизму.

11. Поясніть основні принципи методики структурного аналізу.

12. В чому полягає сутність «антропологічного повороту» в науці ХХ століття.

Теми рефератів

1.      Методологічна програма представників Віденського гуртка та Львівсько-варшавської школи.

2.      Методологічна концепція К.Поппера та її значення для сучасної науки.

3.      Принцип фальсифікаціонізму як основа наукового знання К.Поппера.

4.      Специфіка гуманітарного пізнання в феноменологічній філософії.

5.      Герменевтика як  філософське вчення про людське буття.

6.      Структуралістське розуміння методології гуманітарних і соціальних наук.

Лекція 3. Основні характеристики постнекласичного етапу розвитку філософії науки

Мета: визначити та охарактеризувати основні ідеї, напрямки та специфічні риси сучасного етапу постнекласичної філософії науки

Питання

1.      Постпозитивістська традиція в філософії науки

2.      Постмодернізм як культурний феномен сучасного світу

3.      Постмодернізм і постнекласична наука

4.      Трансформація наукового знання в сучасну епоху

1. Постпозитивістська традиція в філософії науки

У 1960-1970 pp. під впливом ідей Карла Поппера склалася течія постпозитивізму. Це множина методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, які схилялися до методології логічного позитивізму. Постпозитивізм є етапом у розвитку філософії науки. Основні його представники: Т.Кун, І.Лакатос, С.Тулмін, П.Фейєрабенд та інші. Слід виділити специфічні риси постпозитивізму: 1) відхід від орієнтації на символічну логіку і звернення до історії науки; 2) поступовий  відхід від демаркаціонізму; 3) суттєва зміна проблематики методологічних досліджень. Характерними для постпозитивізму є проблеми фальсифікації: правдоподібності наукових теорій; раціональності; розуміння; соціології знання.

Першою методологічною концепцією, що одержала широку популярність і спиралася на вивчення історії науки, була концепція американського історика й філософа науки Томаса Куна (1922-1996).

Найважливішим поняттям концепції Куна є поняття парадигми. Її зміст так і залишився не до кінця зрозумілим, однак можна стверджувати, що парадигма це сукупність наукових положень, які в певний період часу визнаються всім науковим співтовариством. Парадигмою можна назвати одну або кілька фундаментальних теорій, що одержали загальне визнання й протягом деякого часу спрямовують наукове дослідження. Прикладами подібних парадигмальних теорій є фізика Аристотеля, геоцентрична система світу Клавдія Птоломея, механіка й оптика Й.Ньютона, теорія відносності А.Ейнштейна та інші. Таким чином, парадигма втілює в собі безперечне, загальновизнане на даний час наукове знання про дослідну галузь явищ природи.

Однак, говорячи про парадигму, Кун має на увазі не лише знання, виражене в законах і принципах. Вчені, створюючи ту або іншу парадигму, не тільки формулюють деяку теорію або закон, але й пропонують рішення однієї або декількох важливих наукових проблем і тим самим дають зразки того, як варто вирішувати проблеми. Оригінальні рішення творців парадигми в удосконаленому вигляді складають зміст підручників, за якими майбутні вчені оволодівають наукою. Засвоюючи в процесі навчання ці класичні зразки рішень наукових проблем, майбутній вчений глибше вивчає основні положення своєї науки, навчається застосовувати їх у конкретних ситуаціях і опановує спеціальну техніку вивчення тих природних явищ, які утворюють предмет даної наукової дисципліни. Отже, парадигма (грецькою paradeigma - зразок, приклад для наслідування) пропонує для наукового дослідження набір зразків рішення проблем, у чому й полягає її найважливіша функція. Нарешті, пропонуючи певне бачення світу, парадигма окреслює коло проблем, що підлягають вирішенню, а все, що не попадає в дане коло, з погляду прихильників парадигми, розгляду не заслуговує. Тому вона визначає, які факти можуть бути отримані в результаті емпіричного дослідження.

З поняттям парадигми дуже тісно пов'язане поняття наукового співтовариства. Більше того, у деякому смислі ці поняття синонімічні. Справді, що таке парадигма? Вона являє собою деякий погляд на світ, прийнятий науковим співтовариством. А що таке наукове співтовариство? Воно являє собою групу людей, об'єднаних вірою в одну парадигму.

Науку, що розвивається в межах загальновизнаної парадигми, Кун називає нормальною, вважаючи, що саме такий стан є для неї звичайним і найбільш характерним. На відміну від Поппера, Кун переконаний, що в реальній науковій практиці вчені майже ніколи не піддають сумніву істинність основних положень своїх теорій і навіть не ставлять на порядок денний питання про їхню перевірку.

Щоб підкреслити особливий характер проблем, розроблювальних вченими в нормальний період розвитку науки (Кун називає їх "головоломками", порівнюючи процес їхнього рішення з розгадуванням кросвордів або зі складанням картинок з розфарбованих кубиків), вам необхідно скласти кубики цілком певним чином і в результаті одержати запропоноване зображення. Точно такий же характер носять проблеми нормальної науки. Парадигма гарантує, що їхнє рішення існує, і вона ж задає припустимі методи й засоби пошуку цих рішень.

Доти, поки рішення головоломок протікає успішно, парадигма виступає як надійний інструмент пізнання: збільшується кількість установлених фактів, відкриваються нові закони, тобто відбувається процес нагромадження знання. Однак цілком може трапитися так - і трапляється, - що деякі завдання-головоломки, незважаючи на всі зусилля вчених, так і не піддаються вирішенню; наприклад, положення теорії постійно розходяться з експериментальними даними. Спочатку на це не звертають уваги, а сподіваються на те, що згодом протиріччя буде усунуто й головоломка розв'яжеться. Але одного разу вчені усвідомлюють, що дана проблема не вирішується методами існуючої парадигми, і справа тут у нездатності самої парадигми її вирішити. Таку проблему Кун називає аномалією.

Довіра до парадигми падає. Її нездатність вирішити виникаючі проблеми свідчить про те, що вона вже не може служити інструментом успішного вирішення головоломок. Наступає стан, який Кун іменує кризою. Вчені виявляють безліч невирішених проблем, непояснених фактів і експериментальних даних. У багатьох з них парадигма, що панувала до недавно, уже не викликає довіри, і вони починають шукати нові теоретичні методи, які, можливо, виявляться більш успішними. Наукове співтовариство розпадається на кілька груп, одні з яких продовжують вірити в парадигму, інші - висувають гіпотези, що претендують на роль нової парадигми. Нормальне дослідження завмирає. Наука, по суті, перестає функціонувати. Тільки в період кризи, думає Кун, вчені ставлять експерименти, спрямовані на перевірку й відсіювання конкуруючих теорій.

Період кризи закінчується, коли одна із запропонованих гіпотез доводить свою здатність вирішити існуючі проблеми, пояснити незрозумілі факти й завдяки цьому залучає на свій бік більшу частину вчених. Вона здобуває статус нової парадигми. Наукове співтовариство відновлює свою єдність. Таку зміну парадигм Кун і називає науковою революцією.

Таким чином, у цілому розвиток науки носить переривчастий характер: періоди прогресу й нагромадження знання розділені революційними провалами, розривами тканини науки.

Позитивним у моделі розвитку науки Т.Куна є те, що вона відображає соціально-психологічні та логіко-прагматичні обумовленості розвитку науки. Наука справді залежить від логіко-прагматичних методів пізнання, від прихильності до традицій наукового співтовариства й солідарності з ним. Однак всі ці залежності не можуть скасувати або підмінити собою основну пізнавальну мету науки – досягнення істинного знання про світ, що вимагає відкритості науки зовнішньому світу й знанням про нього. Без врахування основної пізнавальної мети науки уявлення про її розвиток не відрізняються від уявлень про розвиток будь-якої організованої діяльності, навіть від діяльності зграї злочинців.

Відмінну від моделі Т.Куна циклічну модель розвитку науки запропонував І.Лакатос.

Незабаром виявилося, що запропонована К.Поппером методологічна концепція, що вимагає негайного відкидання теорій, якщо ці теорії зіштовхуються з досвідними спростуваннями, не відповідає тому, що відбувається й відбувалося в науці. Це й привело учня й критика Поппера Імре Лакатоса (1922-1974) до розробки "витонченого фальсифікаціонізму" або, як частіше називають його концепцію - методології науково-дослідних програм.

Основою цієї методології є припущення про розвиток науки як історії виникнення, функціонування й чергування науково-дослідних програм, що представляють собою зв'язану послідовність наукових теорій. Ця послідовність, як правило, вибудовується навколо деякої фундаментальної теорії, основні ідеї, методи й передумови якої "засвоюються" інтелектуальною елітою, що працює в даній галузі наукового знання. Таку теорію Лакатос називає "твердим ядром" науково-дослідної програми.

Твердим це "ядро" називається тому, що дослідникам заборонене що-небудь міняти у вихідній теорії, навіть якщо є факти, які вступають із нею в протиріччя. У цьому випадку вчені знаходять "допоміжні гіпотези", які примирюють теорію з фактами. Подібні гіпотези створюють "захисний пояс" навколо фундаментальної теорії, вони приймають на себе удари досвідних перевірок і залежно від кількості цих ударів можуть змінюватися, уточнюватися або навіть повністю замінятися іншими гіпотезами. Головне завдання при цьому забезпечити "прогресивний рух" наукового знання, рух до усе більш широких і повних описів і пояснень реальності. Доти, поки "тверде ядро" науково-дослідної програми виконує це завдання (і виконує краще, ніж інші альтернативні системи ідей і методів), воно представляє в очах вчених величезну цінність. Тому вони користуються ще й так званою "позитивною евристикою", тобто сукупністю припущень про те, як варто змінити або уточнити ту або іншу гіпотезу з "захисного поясу", які нові "моделі" (тобто умови застосування теорії) потрібні для того, щоб програма могла працювати в більш широкій галузі спостережуваних фактів. Одним словом, "позитивна евристика" - це сукупність прийомів, за допомогою яких можна й потрібно змінювати "спростовну" частину програми, щоб зберегти в недоторканності "незаперечну" її частину.