Философия науки

Вплив французьких просвітителів розповсюдився далеко за межі Франції. Вони зіграли величезну роль в духовному розвитку Європи.

Французькі просвітителі і матеріалісти, високо оцінюючи роль розуму і науки, стали «винуватцями» того, що в історію науки і культури XVIII ст. увійшло під назвою «вік розуму». Ця назва затвердилася, і в тому ж XVIII ст. виникли ідеалістично спрямовані наукові теорії. Суб’єктивний ідеалізм єпископа Джорджа Берклі (1684-1753), скептицизм Давида Юма (1711-1776), вчення про непізнавані «речі в собі» Еммануїла Канта (1724-1804) Але саме в цей період починається розбіжність природознавства і філософії, наук «досвіду і наук «розуму», особливо чітко окреслившись в період німецької класичної філософії Шеллінга, Гегеля, Фіхте.

В Росії вченим енциклопедичного масштабу у XVIII ст. був М.В.Ломоносов (1711-1765). Він перший російський професор хімії (1745), творець першої російської хімічної лабораторії (1748), автор першого в світі курсу фізичної хімії. В області фізики Ломоносов залишив ряд важливих робіт з кінетичної теорії газів і теорії теплоти, з оптики, електрики, гравітації і фізики атмосфери. Він займався астрономією, географією, металургією, історією, мовознавством, писав вірші, створював мозаїчні картини, організував фабрику з виробництва кольорових стекол. До цього треба додати енергійну суспільну і організаторську діяльність Ломоносова. Він активний член академічної канцелярії, видавець академічних журналів, організатор університету, керівник ряду відділів академії. Проте, закінчених і опублікованих праць з фізики і хімії у Ломоносова небагато, велика частина залишилася у вигляді заміток, фрагментів.

Звичайно, не можна забувати про роль інших видатних учених в історії науки, наприклад Роберта Бойля (1627-1691), в кінці XVII століття вчинив фундаментальне відкриття в хімії, показавши, як відбувається поєднання елементів, або Джона Дальтона (1766-1844), який дослідив атомарну будову молекул.

Нові прилади сприяли більш детальному вивченню навколишнього світу. Наприклад, телескоп, який на початку XVII століття був винайдений і вдосконалений Галілеєм, допоміг розв’язати багато дискусійних проблем. До кінця того ж століття з’явилися і мікроскопи, а праця Роберта Гуна (1635-1703) «Макрографія» (1665) розбурхувала уяву людей можливістю розгляду речей, раніше невидимих через малі розміри. Християн Гюйгенс (1629-1695) винайшов маятниковий годинник із спусковим механізмом, а в середині XVIII століття Джон Гаррісон (1693-1776) удосконалив свій прилад для точного обчислення довготи, що став неоцінимим помічником мореплавців. Двадцятьма роками пізніше брати Мон-гольфье вперше вчинили політ на повітряній кулі (1783), а в кінці століття Алесандро Вольта (1745-1827) створив електричну батарею.

Затвердженню ньютонівського погляду на світ сприяли корені зміни, що відбулися в сприйнятті світу і філософами. Томас Гоббс (1588-1679) розділяв матеріалістичний світогляд, вважаючи концепцію «безтілесної субстанції» внутрішньо суперечливою. Все суще повинне мати якусь фізичну форму. Навіть розум бачився йому якимсь механізмом, а думки представлялися рухом матерії в мозку. Одним словом, все вважалося рухомою матерією. Велися суперечки і про природу і об’єктивність людських відчуттів. Джон Локк розмежував первинні і вторинні якості, що мало важливе значення для науки.

Всі ці суперечки про природу дійсності і її сприйняття, склали те плідне середовище, в якому і відбувалося становлення різних сучасних наук.

Зміни, привнесені наукою і технікою в XIX вік, були справді вражаючими. Перші десятиріччя ознаменувалися використанням пари – на залізницях, фабриках, пароплавах, в насосах. Але з тридцятих років в техніку впроваджується інша сила – електрика. Спочатку з’явилися динамо-машини і двигуни, потім електричний телеграф, що забезпечив миттєвий міжнародний зв’язок за допомогою трансатлантичного кабелю, прокладеного по дну океану в 1866 році.

Після винаходу Олександром Беллом (1847-1922) телефону в 1876 році і радіо Гульельмо Марконі (1874-1937) в 1895 році світ опинився на порозі небачених змін в спілкуванні між людьми.

З появою телефону, телеграфу, поштової служби, паровозів, заводів, залізобетонних конструкцій і автомобіля (1885) світ змінився корінним чином. В кінці XIX століття аспірин і рентгенівське проміння стали на захист здоров’я людини; з другого боку, винахід кулемета і електричного стільця створив загрозу його життя.

До великих відкриттів другої половини ХIХ століття слід віднести створення періодичної системи хімічних елементів Д.І.Менделєєвим, експериментальне виявлення електромагнітних хвиль Г.Герцем, відкриття явища фотоефекту, ретельно проаналізоване А.Г.Столетовим.

Не дивлячись на романтичний спротив індустріальної революції («похмурим фабрикам пекельної»), до кінця XIX століття вже неможливо було заперечувати ту користь, що принесли наука і техніка, – вони повністю змінили спосіб життя в Європі.

Величезним досягненням науки XIX століття, що виключно вплинуло на процес самопізнання людини, з’явився прорив до самих витоків питання про те, що ж таке людина, і цим проривом наука зобов’язана теорії еволюції.

Розвиток наукового методу знайшов своє відображення в біології, в області вивченні еволюції життя на Землі, і має своєю кульмінацією створення еволюційної теорії.

Ключовою фігурою в становленні еволюційної теорії був Жан Батист де Ламарк (1744-1829), який вважав, що можна систематизувати види залежно від складності їх будови і здатності до самовдосконалення. Згідно Ламарку, еволюція відбувається шляхом розвитку внутрішніх властивостей окремої особини протягом її життя.

Вченим, який також надав істотну дію на становлення еволюційної теорії, був Томас Мальтус (1766-1834). Він помітив, що в умовах обмеження засобів прожитку чисельність вигляду також обмежується. Внутрішньовидова боротьба за наявні харчові ресурси призводить до того, що виживають найсильніші, або, інакше кажучи, краще пристосовані до добування їжі.

Дарвін вчинив прорив в науковому розумінні еволюції. Його праця «Походження видів» (1859) викликала суперечки, оскільки в ній висувалася ідея природного відбору, згідно якої один вид міг розвинутися з іншого виду.

Історія самого відкриття добре відома. До нього Дарвіна привели багаторічні спостереження (особливо на Галапагоських островах на початку 30-х років XIX століття) за тим, як тварини пристосовуються до умов. Над створенням своєї теорії Дарвін працював майже двадцять років.

Вченому був відомий досвід селян по розведенню тварин. Він припустив, що відбір окремих особин для подальшого розмноження сприяв надалі зміні і самого вигляду.

В своїй теорії природного відбору Дарвін робить акцент на наступному:

•       деякі особи всередині виду наділяються властивостями, що полегшують їм виживання в порівнянні з родичами;

•       особи, що досягли зрілості розмножуються і тим самим передають свої властивості нащадкам;

•       за рахунок збільшення числа таких особ всередині виду закріплюються властивості, які підвищують можливість вижити;

Середовище виду природним шляхом робить те ж, що селяни і скотарі – з домашніми тваринами: воно відбирає для розмноження найліпші ознаки.

Додаток своєї теорії до людської еволюції Дарвін представив у більш пізніших працях «Походження людини і статевий відбір» (1871) і «Вираз відчуттів у людини і тварин» (1872). Але з погляду історії науки саме «Походження видів» просунуло науку вперед.

Може здатися, що при тих напрацюваннях, які вже були зроблені до Дарвіна, його теорія була очевидною, – вченому було варто тільки узагальнити більш рані припущення. Проте саме ясність аргументів дозволила Дарвіну вчинити переворот в поглядах на еволюцію. Йому вперше вдалося представити переконливі докази наявності механізму еволюційного розвитку, механізму об’єктивного, такого, що не вимагає божественного втручання. При цьому він стверджував, що і людина з’явилася в ході природного відбору.

Можна припустити, що єдина і найважливіша зміна, що торкнулася самопізнання людини, в XIX сторіччі була пов’язана з теорією еволюції. Але разом з цим відбулася і інші, хоча і менш яскрава подія: з’явилася статистика. Сьогодні неможливо уявити, щоб як показник життя людини і суспільства не притягувалися статистичні дані. Наприклад, для вивчення можливого впливу навколишнього середовища на розвиток хвороб ми збираємо відомості про їх розповсюдження залежно від умов життя людини, її професії і навіть певних звичок (куріння і гіподинамія). На основі цих даних роблять, наприклад, такі висновки: «Люди, зайняті роботою X, на 80 відсотків більше схильні захворюванню У». Ці висновки дозволяють вважати статистичні дані вагомим доказом того, що одні речі обумовлюють інші, навіть якщо сама причина виникнення подібного зв’язку нам невідома.

При аналізі статистичних даних, який провів французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917), з’ясувалося, що в поведінці людей виявляються такі схильності, які можна виміряти і передбачати. Дюркгейм прийшов до висновку, що за допомогою статистики можна виводити «соціальні закони», дія яких на людину примусить його поступати певним чином. Зрозуміло, тоді (втім, як і тепер) не вважали, що на основі статистики можна виводити закони, подібні фізичним. Вибір дій кожної людини не може жорстко визначатися цими законами. Але на соціальному рівні і для достатньо великого контингенту людей лінію поведінки можна передбачити.

Ці відкриття сприяли збагненню поняття свободи. Якщо існують статистичні закони, то чи вільні в своїх діях дослідники, що становлять статистику, на якій дані закони і ґрунтуються? Чи не вимушені вони, хоча і не усвідомлено, слідувати якійсь соціальній тенденції?

В політичному відношенні XIX вік був століттям Карла Маркса (1818-1883). Зробивши аналіз історичних причин суспільних суперечностей і порівнявши їх з класовим устроєм суспільства, він зумів поглянути на соціальне життя крізь призму політичних законів. Так були закладені основи науки про людську поведінку в цій сфері. Пізніше, в XX столітті, деякі філософи (наприклад, Поппер) визначать марксизм як лженауку на тій підставі, що суперечність, яку доводить Маркс говорить лише про вигідну інтерпретацію фактів, а ніяк не про істинність положень, що висуваються їм. Та все ж теорія Маркса претендує на науковість у вивченні суспільства, хоча він вивів її не ради збагнення дійсного стану речей, а ради його зміни.

Таким чином, вчені звернули увагу на людину. Його поведінка стала предметом наукового дослідження, а ключовим поняттям виявилося поняття свободи. Ці зсуви у наукових пошуках призвели до появи нових не лише течій, у вже відомих наукових напрямках (філософії чи природничих науках), а й дозволили розвиватися новим науковим сферам.

Становлення дисциплінарної структури науки, інституціональна професіоналізація наукової діяльності зробили нагальними завдання осмислення сутності науково пізнавальної діяльності, критичної оцінки передумов і процедур наукової діяльності, що протікає в різних когнітивних і соціокультурних умовах.

Відбувається усвідомлення недостатності й обмеженості абстрактних, спекулятивних міркувань класичної натурфілософії й метафізики, що на місце реальних зв'язків часто ставила вигадані. Це дало підставу певній групі мислителів висловити ідею, що епоха метафізики закінчилися і почалася доба позитивного знання або позитивної філософії. Наука прагнула відмовитися від нав'язування їй апріорних, відірваних від реальності схем і гіпотез.

Як противага натурфілософії у ХІХ столітті формується новий науковий напрямок позитивізм (від латинського positivus - позитивний). Основні ідеї цього напрямку вперше представлені в працях Огюста Конта (1798 - 1857), Герберта Спенсера (1820 - 1903), Джона Стюарта Мілля (1806 - 1873). Позитивізм претендував на звання принципово нової, “неметафізичної” (позитивної) філософії, побудованої за аналогією емпіричних наук та їхньою методологією. Стверджуючи, що в науці занадто багато умоглядних, спекулятивних компонентів, позитивізм ставив  своїм завданням “очищення” її від метафізики.

В 40-ві роки XIX століття Огюст Конт засновник позитивізму, виступив з критикою метафізики історичного процесу й сформулював завдання соціального пізнання: зробити вчення про суспільство (“соціологію” - термін уперше ввів О.Конт) такою ж “позитивною” наукою як і природничі - математика, механіка, - з використанням “точних”, математично-експериментальних методів і без усяких умоглядних гіпотез.

Багато ідей О.Конта, насамперед його позитивістські установки щодо використання у філософії даних природничих наук, а також його уявлення про суспільство як про цілісний соціальний організм продовжив англійський мислитель Герберт Спенсер (1820-1903), який вважається засновником органіцизму.

Суть органічної теорії полягає в тому, що суспільств розглядається як єдина система взаємодії природних, насамперед біологічних і соціальних факторів. Відповідно до цієї теорії, всі сторони громадського життя органічно зв'язані між собою й не можуть функціонувати одна без одної. Тільки в межах цілісного соціально-природного організму виявляється справжнє значення будь-якого соціального інституту й соціальна роль кожного суб'єкта.

Спенсер розглядав суспільство як організм, що розвивається за природними, головним чином біологічними законами, обґрунтовуючи такий підхід за допомогою наступних доказів: 1) як живі організми, так і будь-які суспільства в процесі їхнього росту й розвитку збільшуються у своїй масі; 2) ті й інші ускладнюються; 3) їхні частини приходять до все більшої залежності одна від одної; 4) ті й інші продовжують жити як одне ціле, хоча їхні складові одиниці (наприклад, люди в суспільстві й клітини в живому організмі) постійно з'являються й зникають.

На відміну Конта та Герберта Спенсера, Джеймс Мілль (1773-1836) вважав, що емпірична індукція не приводити до законів науки.

Мілль намагався вирішити цю проблему в межах логіки, яку вважав єдиним шляхом розвитку науки. Всяка наука для нього складається з деяких даних і висновків, виведених на підставі цих даних, з доказів і з того, що вони доводять. Усе, що відомо про предмет стає наукою тільки тоді, коли відношення між загальними принципами й частковостями цілком зрозуміле. При цьому початок усякого дослідження полягає у збиранні не аналізованих фактів і  нагромадженні узагальнень.