Образно-стильовi особливості новел Григорія Косинки

     На  опозиції "своїх" – і "чужих", "земляних" – і "прийшлих", "безгрунтян" побудовано цілий ряд Косинчиних новел: "Темна ніч", "Десять", "Сорочка", "На золотих богів", "Постріл", частково й "Троєкутний бій", "Мати" та "Політика". (Зауважу, що це стосується більше зрілої новелістики, названої опозиції немає у таких ранніх речах, як "На буряки", "За земельку", "Мент".)...

     ...Інакше  охарактеризовано точки зору  героїв, діалектику зближення й  протистояння цих точок зору  в новелі "Темна ніч", хоча  в основу твору покладено той  же трагедійний конфлікт, що і  в "Десятьох". Знов, як і в  попередній новелі, чітко окреслено  місце дії. Цього разу трагедія  розігрується в тісній селянській  хаті. Хоч у дядьківських очах  одбивалося "страшне слово – смерть", полоненого комуніста Байденка повстанці "посадили на покуті, як почесного гостя". Розмова за столом велася навіть добродушно:

     "А  наша партія, товаришу, "темна  ніч"... Але вечеряти просимо  і ворогів: знай нашу добрість  козацьку, – ти ж українець!..".

     ...Неповторна  особливість Косинчиної новели в тому, що ворогами тут часто постають люди з дуже близькими ціннісними установками, люди, які, власне, майже однаково сприймають навколишній світ. Жертв і переможців більше об'єднує, ніж розділяє, за інших обставин вони б легко знайшли спільну мову. Але попри все це примирення неможливе. Авторська ж точка зору здебільшого співчутливо-примирлива, безпристрасна, він не стає на бік жодної з ворогуючих сторін [64].

     Косинка рідко звертався до розповіді  від першої особи. У ранніх пробах пера ("На буряки", "Мент") форма оповіді від першої особи служила майже виключно фіксації зовнішніх вражень. У "згадці з дитячих літ" "На буряки" (перший друкований твір Косинки) точка зору оповідача ще проведена непослідовно, окремі уривки, описи не можуть сприйматися як побачені дитячими очима. На чергуванні спостережених епізодів – яскравих зорових вражень від літнього пейзажу і сірих деталей "канцелярського болота" – побудована новела "Мент". Тут автор уже пильніше дбає про дотримання єдиної точки зору. У монолозі героя – "крикові молодості, що тоне в болоті життя", – лише калейдоскопічно змінюються кадри буденної навколишньої обстановки. Скрупульозно нанизуються нудні подробиці: "Стіни підведені сірою фарбою, що од часу зробилась чорно-зелена, папки з паперами, щоти; біло-синя, трохи поколупана стеля нагадує про білі квітки...". Миттєва згадка про весняні проліски, і знов "сизо-синій димок легенько стелеться по паперах", "на столі розгардіяш, в очах бігають од переутоми жовто-сині вогники, а розлита гуміарабіка нервує і викликає іронічну посмішку". Із зіткнення двох кольорів – яскраво-сонячного й втомливо-сірого, двох настроїв – безпросвітної нудьги й поривної мрії – виникає зафіксований новелістом "мент" наростаючого протесту, прагнення боротьби за життя. Фінал новели насторожено-іронічний, сповнений сумнівів у спроможності перебороти засмоктуючу інерцію щодення. Кінець робочого дня – "це був мент, коли безнадійні рушали в простори синього неба". Ілюзорність такого визволення не може розвіяти гнітюче-сірого колориту твору [62].

     У цих ранніх речах, написаних від  імені оповідача, ще немає спроб  проникнення у сам перебіг  психічних процесів. У пізнішому "Пострілі" (1924) оповідач, дезертир Корній, стає свідком і, власне, співучасником  вбивства найближчого друга дитячих  літ комуніста Киянчука. Трагічний, вибуховий момент, коли близькі люди стають ворогами, чужими одне одному, тут побачено зсередини, очима не автора, а одного з дійових осіб. Новела починається спогадами Корнія про дружбу з Матвієм Киянчуком, про неповторний смак вкрадених ними у багатія Дзюби огірків як про символ самого дитинства. А згодом доля якось розвела їх у різні табори, і ось разом з іншими бандитами отамана Гострого Корній веде на розстріл комісара Киянчука. "Чи розстріляв би Матвій мене?" – з якимось внутрішнім подивом думає Корній. Його душа роздвоюється. Узи нерозривного товариства єднають друзів дитинства. І лише зовнішні, майже що незалежні від Корнієвої волі обставини змушують його стати співучасником вбивства...

     У ряді новел поняття "чужих", які  протистоять героям, намертво прив'язаним до своєї землі, набуває буквального  значення. Чужі – це окупанти, які прийшли завойовувати чиюсь землю і яким протистоять її господарі. Тут уже, на відміну від названих раніше творів, авторські симпатії виявити неважко. Особливо чітко це протиставлення бачиться у ранніх речах, зокрема "Перед світом" (1920), "На золотих богів" (1920), "Сорочка" (1923). Персонажі виступають представниками різних світів, різних способів життя, носіями різних моральних норм [55, c. 83].

     Новелу "На золотих богів" написано в  піднесено-пісенній манері, її стиль  разюче відрізняється від, скажімо, майже безсторонньо-фактографічного "Троєкутного бою". Проза 20-х років плекала цей своєрідний різновид героїко-легендарних, зі зверненням до фольклорної поетики, розповідей про революційні події як про визначний, переломний момент національної історії. У стильовому плані Косинчина новела змушує згадати "Легенду" Хвильового, окремі новели з "Вершників" Яновського. Прагнучи надати зображуваному масштабніших, узагальнено-символічних вимірів, письменник вдається до усталених народно-поетичних формул, постійних епітетів...

     ...На  важливе значення ліричних барв  у стильовій палітрі Гр. Косинки  вказувала й критика 20-х років. "Чільне місце в оповіданнях  Косинки належить ліриці, – писав Я. Савченко. – Вона завжди виконує композиційну функцію: урівноважує окремі частини оповідання, зв'язок їх, стає фоном, освітлює окремі психологічні моменти і т.д. І, мабуть, через те його лірика не викликає негативного рефлексу, чого не можна сказати про багатьох інших українських белетристів". Ліризм у Косинки врівноважується увагою до реальності, фіксацією безпосередніх вражень. Більше того, у нього чи не найсильніше з тогочасних новелістів помітне прагнення "звернути шию риториці" (П.Верлен)...[49, c. 77]

     Коли  в новелі "На золотих богів" героїка селянської волі ниці передана на рійні узагальнено-символічному, то "Сорочка" – зразок глибокого розкриття селянської психології, моменту наростання й утвердження віками притлумлюваної людської гідності і гордості. Тут майже немає символічних деталей, натомість засобом психологічної характеристики виступає діалог, передача внутрішнього мовлення, авторська іронія (вступний абзац з описом сорочки дано навіть з точки зору оповідача, від першої особи).

     "Сорочка"  – це один з тих творів, що визначають певну якісну межу в творчій еволюції Косинки. Ранні новели його будуються за законами імпресіоністичної поетики. Письменник максимально подрібнює дійсність, щоб в окремій її частинці відбити протиріччя великого світу. Особливо помітна ця "моментність" зображення в творах 1920-21 рр. ("Під брамою собору", "Мент", "За земельку", "Перед світом"). Згодом з'являються спроби дати розлогішу, психологічно місткішу новелу. Менш вдалими тут були "Місячний сміх" (1922), "Анархісти" (1923), цікавішими – "Сорочка" (1923). "Голова ході" (1923), особливо "Постріл" (1924). Десь починаючи з 1924 р. (хоча при надто короткому творчому шляху майже неможливе чітке розрізнення якихось етапів, періодів) у Косинчиній прозі міцнішає реалістичний струмінь. Ось як характеризував свого часу динаміку Косинчиного стилю Ол. Дорошкевич: "Це ліричний, уривчастий стиль типової імпресіоністичної новели, де Косинка виступає здібним учнем Стефаника, Коцюбинського, Винниченка: свій імпресіонізм Косинка в останніх творах поволі перемагає". Однак елементи імпресіоністичної поетики не зникають з його мистецької палітри.

     У ранніх речах Косинка фіксував здебільшого  лише зовнішні прояви внутрішнього життя  своїх персонажів – вираз очей, жест, рух тощо. Пізніше психологічний аналіз поглиблюється, письменник охочіше звертається до невласне прямої мови, внутрішніх монологів Косинка вже намагається показати зудар двох ворожих таборів так, щоб і всередині кожного з них розрізнити певні нюанси, мотиви поведінки. Увага зосереджується не лише на розвитку зовнішнього конфлікту (як в "Темній ночі", "На золотих богів", "Перед світом"), але й на неоднозначній позиції кожного персонажа. А відтак бачимо закономірне ускладнення новелістичної структури, збільшення кількості персонажів, посилення ролі сюжету. При Цьому послаблюється ліричний струмінь. Ці нові якості Косинчиної новелістики виразно помітні в "Фавсті" (1923), а особливо в пізніших: "Політиці" (1926), "Матері" (1925), "Змовинах" (1930) [63].

     Чи  не найтрагічніша постать з-поміж  Косинчиних героїв, принаймні в тому сенсі, що його самопожертва була цілком свідомою, – це Прокіп Конюшина з незавершеної новели "Фавст". Косинка часто наголошував стихійність селянського повстанства. У "Фавсті" цей мотив виникає через видряпані кимось на карцерній стіні поетичні рядки:

     Сліпе село лютує,

     А Україна кров'ю харка...

     Але цій ідеологічно-ціннісній позиції  протиставлена інша. ("Фавст" загалом один з найбільш "ідеологічних'' Косинчиних творів, в тому сенсі, що для героїв тут стає важливим осмислення й відстоювання якраз, свого політичного статусу, своєї громадянської позиції як приналежності до якогось з протиборствуючих таборів.) Косинчин герой – представник уже іншої формації українства. "Подільський Фавст" Конюшина тільки вдає з себе "незрячого гречкосія". Він – освічений, переконаний селянський ватажок, лицар своєї ідеї, правоту якої стверджує навіть перед ворогом. Співмешканців по камері сивий, схожий на Фауста з оперної вистави Конюшина вражає благородстом і спокійною гідністю, але й водночас непокорою. Його очі раз у раз спалахували ненавистю до тюремників. Співкамерники "найбільше боялися цієї хвилини сказу: ми були глибоко переконані, що Фавст, хоч і виснажений до краю, відповів би на удар, більше того, він готовий був перекусити горлянку". Оцінка оповідача тут адекватна авторській. Погляд на героя збоку, точка зору рівного йому, близького й водночас захопленого оповідача збагачує інтонаційну структуру твору порівняно з тим, як це могло б бути за умови звернення до об'єктивної манери...[15, c. 42]

     ...Основна  думка таких зрілих речей Косинки,  як "В житах", "Політика", "Мати", – це ствердження недосконалості, трагічної дисгармонійності світобудови. Світ розколотий на ворогуючі табори, кожен готовий пожертвувати не лише власним, а й чужим життям, щоб утвердити вищість своєї правди, своїх переконань. І нема кінця цій виснажливій боротьбі, кривавому круговороту смерті. До такого трагічного висновку підводив уже пам'ятний діалог комуніста-китайця з селянським отаманом у "Голові ході" (1923): "Чуєш, хлопці, "патрон єсть – свобод єсть! Мой умірай за свобод". А ми за що вмираємо?" Ніхто з ворогуючих сторін не здатен змінити світ на краще, ніхто не володіє остаточною істиною. Косинка пробує шукати її в якихось інших вимірах, над протиборством. Авторська ціннісна позиція здебільшого не є позицією, близькою до точки зору якоїсь з ворогуючих сторін. (Втім, незалежно від характеру політичного протистояння, можна зауважити, що авторське співчуття, коли воно якось виражене, все ж завжди на боці жертви.) Правда кожного табору показана як по-своєму ілюзорна. І авторське бачення – це не схвалення чи осуд, а якраз розкриття цієї ілюзорності.

     Зріла Косинчика проза дихає певністю в тому, що злом не побороти зло. Це те ж тичининське зрозпачене попередження про "навіки обідніле" людське серце, про необхідність партії, де на людину дивляться, "як на скарб світовий". Мусій Швачка і його родичі – вороги змушують згадати Косинчину "Темну ніч". Це, власне, той же комуніст Байденко і його супротивники – повстанці, той же конфлікт, перенесений в інший час. Нічого не змінилося й після громадянської війни. Кожен зостався при своїй правді, і знову мирне застілля дихає смертю. Не стали господарями повстанці, які вмирали, здавалося, за свободу, не встановили на землі обіцяної справедливості й миру Байденки та Швачки. В обох творах авторське співчуття на боці жертви. Але ж жертви ці не безвинні.

     Косинка все ж пробує шукати ідеалів, які  могли б примирити ворогуючих. Цим ідеалом для письменника  стає образ матері, материнської любові й всепрощення. (Зауважу, що де в чому подібну еволюцію у пошуках ідеалу пройшов і неоромантик Хвильовий. Він побачив порятунок від невпинної ескалації зневіри і зла в образі Богоматері, вселюблячої Марії. У Косинки голос земної матері, української жінки часом пробує примирити криваві пристрасті.) [10, c. 62]

     Письменник  впродовж всієї своєї творчості  ніколи не піддавався жодним романтичним  ілюзіям. Відтворюючи лише сприйняту  реальність і лише такою, як вона сприйнята, імпресіоністи відмовлялися від  будь-яких умоглядних її трактувань, від  конструювання якогось вимріяного, позачуттєвого світу.

     Навіть  в найідилічніших Косинчиних творах звучать і тривожні нотки, нагадування про нетривалість цієї повнокровної краси, схопленої зором художника. Але водночас усвідомлення минущості надає зображуваному ще більшої принадності, вияскравлює барви і форми. Яскрава, радісна тональність новели "В житах" твориться перш за все з допомогою багатої і вишуканої кольорової гами. Зустріч дезертира Корнія зі своєю юнацькою любов'ю, "загубленою в житах" долею-Уляною відбувається на тлі чудового ранкового пейзажу. Тут кожній спостереженій барві відповідає певний нюанс настрою, душа героя навдивовижу співзвучна з навколишнім світом. Негадане побачення – як чарівне інтермеццо в нелегкому, "дикому, вовчому" дезертирському житті. (Про специфіку саме такого, умовно названого "інтермеццовим", хронотопу, характерного саме для імпресіоністичної прози, йтиметься в спеціальному розділі) [2, c. 42].

     Несподіваність  того, що відбувається, загострює сприймання героя-оповідача (а саме його і лише його очима побачене все зображуване  в творі), допомагає вирізнити  й закарбувати в пам'яті безліч деталей, які в буденній обстановці зосталися б поза увагою. (Можна висловити гадку про безпосередній вплив "Intermeсco" Коцюбинського на задум цього Косинчиного твору.) "В житах" – це розповідь золотих, синіх, рожевих і червоних барв, "крайкована синіми льонами плахта з вівса, ячменю і п'яних гречок". Напоєність сонячним сяйвом, яке змішує у мінливій грі відтінки барв, оповиває землю тремким заколисуючим маревом, "тліючим" мерехтінням, – риса, що надає імпресіоністичним пейзажам Косинки та Коцюбинського близького колориту й емоційного звучання, сприйманні, всі оцінки – вияв піднесеного душевного стану героя. І це суб'єктивне сприймання відмінне від буденних вражень обох персонажів. Спалах пристрасті змітає всі умовності Та безхмарне, ідилічне щастя у Косинки може бути лише миттєвим Дійсність одразу ж нагадує про себе, і в сприйманні героїв тьмяніють барви дня: "Тихо поцілувала, рвонула льону горстку, й очі були сині-сині, мов льон, а хустка гасла. Це була лише святкова мить, і, сповідується герой, яскравий спогад "горить переді мною ще й досі" [1, c. 31].