Образно-стильовi особливості новел Григорія Косинки

     Твори Г. Косинки оперті на народну мораль. Письменник добре знав життя, побут, мову і психологію людини, умів не тільки спостерігати, аналізувати, а й співпереживати. Образи, як правило, розкриваються немов  зсередини – в роздумах, спостереженнях, внутрішніх суперечках. 
 

     2.2 Проблема дезертирства 
 

     Ім'я  Григорія Косинки належить до імен митців так званого "розстріляного  відродження", чий талант розквітнув у 20-х роках XX століття, але йому не довелося розвиватися, оскільки він  був придушений радянською тоталітарною системою. Г. Косинку було заарештовано й розстріляно як "ворога народу" у 1934 році. Не стало одного, без перебільшення, з найкращих новелістів свого  часу. Саме його Василь Стефаник назвав "своїм сином з Дівич-гори", саме він був гідним продовжувачем  традицій класичної української  літератури, які зумів вдало поєднати з модерними спрямуваннями [30, c. 42].

     Новела "В житах" – другий твір Григорія Косинки, один із його найулюбленіших. Саме його автор найчастіше читав перед слухачами. Це пройнятий оптимізмом, вихоплений із життя епізод, світлий промінь серед похмурої дійсності. Корній – дезертир, що переховується вже другий рік. Серед природи, де він знаходить короткий відпочинок, немає горя і крові. Дезертир прислухається до "пісні поля", спостерігає за різнобарв'ям степу, розмовляє із сонцем. Важке існування, сповнене небезпек наче десь далеко, ніщо не віщує лиха. І тільки душа в якомусь чеканні, в передчутті перемін. Кульмінація твору – зустріч героя із "загубленою в житах своєю долею", коханою Уляною. Це реальне життя нагадує про себе. Але Корній "п'яний сьогодні в житах", він ловить коротку мить радості, ловить мить життя, яке, можливо, завтра обірветься. Думаю, що ідея новели – пошук життєвої гармонії, до якої кожен прагне по-своєму [28, c. 35].

     Новела  “В житах” Г.Косинки заглиблена у драматичну ситуацію, де внутрішня глибина ліричного “я” з надлишком покриває зовнішнє своє життя; прагнення житии повноцінно, без страху, спонукає Корнія прийняти остаточне рішення про повернення в село. Герой не має внутрішнього спокою, оскільки розуміє, що з дезертирським життям рано чи пізно прийдеться розпрощатися. Його психічне напруження сягає межі, коли він зустрічає у степу гнилищанського багача Дзюбу, егоїстично-ненажерливу людину, що заради свого матеріального благополуччя колись допомагала таким, як Корній, а тепер доносить на них новій владі: “Сіра смуга піску, білий копит коня, а за ними непереможне бажання вистрілити, але пам’ятаю наказ атамана Гострого: “Не вилазь і не стріляй” [27, c. 115].

     Корній  тверезо оцінює ситуацію, яка принципово утруднюється суперечністю між внутрішньою  свободою самовизначення і зовнішньою небезпекою. Однак внутрішня соціальність людини, згідно з художньою концепцією драматизму, є ширшою за її зовнішнє співіснування з іншими. Відтак момент самоактуалізації героя новели пов’язаний із моментом виходу “я” за свої рамки, пошуком шляху із теперішнього в майбутнє.

     Письменник  показує особистість у реальній психологічній складності. Незважаючи на, здавалось би, безвихідне становище, Корній продовжує жити надією на кращі  зміни у своєму житті. Прагнення  героя жити є критерієм особистості, імпульсом самоактуалізації внутрішнього “я”. Поставивши за мету відтворити настрій молодої людини, яка шукає себе, своє місце в суспільному житті, Григорій Косинка використовує художні деталі. Так, вітер символізує в авторському тексті рух, динаміку, зміни; червоний колір хустки Уляни передає радість, нові почуття і трепетний настрій любові, викликані зустріччю Корнія з коханою.

     Внутрішньо  відсторонюючись від життя дезертира  як неадекватного його особистості (“коли згадую своє дезертирське життя… мені хочеться плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість, а я ще хочу співати! [27, c. 137]”), герой разом з тим не заперечує власну причетність до зовнішнього бутя й особисту відповідальність за нього (“Питаєте про Матвія Киянчука? Розкажу, але не зараз, бо в житах загубилася моя доля” [27, c. 137]). Драматична надмірність існування (“П’яні жита розступіться! Плювать на смерть Гострого, я співать хочу, чуєш, степе?!” [27, c. 137]) подібна до трагічної, але між ними є принципова відмінність: драматичне “я” самоцінне своїм протистоянням не світоустрою, а іншому “я”. Корній переборює страх в собі і повертається в село, де вже панує влада більшовиків.

     Мстив громадянської війни звучить  і в оповіданні "Фавст". Український народ одержимо, як Фауст із трагедії Й. В. Гете, шукав життєвої істини на кривавих шляхах революції. Європейський Фауст, як відомо, не знайшов тієї істини, але залишив людям спрагу шукань. Таким постає в новелі "Фавст з Поділля" – Прокіп Конюшина, шукання істини якого закінчується божевіллям і смертю в більшовицьких застінках.

     На  мою думку, у творі порушено дві  важливі проблеми. Перша – це "муравйовщина" – одна з найбільш кривавих сторінок в історії України. Програми, що впроваджувалися радянською владою, дуже дорого коштували українському народові. "Більшовицька політика – це тюрма для людей", – до такого висновку повинен дійти читач новели.

     Друга проблема виражена в згаданому в  новелі рядку: "Сліпе село лютує, а Україна кров'ю харка". Дійсно, люди часто були "сліпими", бо не бачили чітких орієнтирів, ставали до боротьби стихійно, що призводило до трагічних наслідків. Фінал твору символічний: герой гине в більшовицькій в'язниці, так само вмирає нація, потрапивши в "пастку" поневолювачів.

     Тривалий  час твори Григорія Косинки вважалися "ворожими", оскільки кидали відверті звинувачення радянській системі, утверджували право людини бути Особистістю, а  народу – незалежним.

     Ми  по-людському повинні зрозуміти  й Петра Рудика, який, як бачимо, чесно  працював, з труднощами розжився, поставив на ноги власне господарство, а тепер мусить всього позбутися. І письменник тут при гостро конфронтаційному конфлікті віднаходить той ракурс, який дозволяє нам бачити життя багатогранно і об'єктивно. В цьому – сила його таланту.

     Новели  Косинки – це вихоплені невеличкі епізоди з життя села. Яскраві, промовисті, вагомі. Письменник уміє так будувати свою розповідь, що не тільки зримо бачиш, а й чуєш все, що відбувається довкола. Тут все живе, дихає, хвилюється, печалиться, радіє... Навіть небо не голе, байдуже тло, а співучасник, на все реагує, на все відгукується: «Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає, сміється ворожа артилерія, – а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум'я з селянських осель...» [26, c. 63]

     Так починає свою розповідь Г. Косинка  про трагічний бій незаможників за волю, за життя в новелі «На  золотих богів».

     Малює зримо, епічно. На кількох сторінках  – ціла панорама, де б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обміжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії «золотих богів».

     Ось відважний сільський хлопець Сенька-кулеметник «летить сонячною курявою... і строчить умілою рукою по ворожих лавах. Ось уже пішли до бою з вилами, сокирами, а ворог – стіною-муром налягає, щоб розбить селянські ряди...» Все прийшло в рух. Все ожило, все діє...

     «Сіра курява пронизалась свистом куль...»

     «Затремтіла під сонцем стеблом зомліла гречка...»

     «Креше  полум'ям, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом  тополі, попелом припалі, жовта, язиката  змія блискавкою прорізала дим...».

     Бій дійшов найвищої напруги. «Сонце здивоване  стало: похитнулись вороги».

     А коли закінчився переможно бій, «тоді: озолотило сонце похмурі хмари  на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем...»

     Кожна деталь, кожний образ підпорядковані зображуваній дії, і тому зримо постають перед нами важкий бій, перемога, яка нелегко далася цим селянам, що піднялися всім селом проти «золотих богів», білогвардійців.

     А заради чого ця кров, ця жорстокість, цей  бій?

     «Хто  зрозуміє їх вічне rope-журбу, хто загляне в їх золотії душі?» – запитує письменник. «Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають», – журиться-печалиться стара жінка, в якої згоріла оселя, згоріло троє дітей і старшенького Сенька-кулеметника забито. «І сама стерялася... Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно, нелюдським голосом заспівала коло дітей...» [23, c. 29]

     Так сильно міг писати хіба В. Стефаник. Так умів писати і Г. Косинка. Вихопити один епізод, а відтворити цілу епохальну картину, яка не лишає нікого байдужим, яка пробуджує думку і ставить одвічне запитання: «Хто зрозуміє їх вічне rope-журбу? Хто?»

     «Легко  повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу  матері і, здавалось, сам плакав над потолоченою кіньми пшеницею...»

     Письменник  уміє дослухатись і почути душу селянську, почути і відтворити той біль, ту муку, те горе, яке волає впродовж віків до людського розуму і чуття. 
 

     2.3 Проблема духовності 
 

     Загальнолюдські цінності: добро, мораль, справедливість…  Саме прагнучи підняти їх, Гpигоpій Косинка у своїх новелах показав радощі, болі, прагнення українського народу, його страждання. Захист права особистості на щастя – це одна із основ гуманізму, це одна із проблем, яку намагається розв’язати письменник. Правда життя, правда характеру селянина – стрижнева ознака доробку Гpигоpія Косинки.

     Пореволюційна доба зі своїми проблемами і селянин, який живе вірою в світле майбутнє – це те, на чому загострює свої шукання  відповідей на питання про сенс життя  і долю своїх літературних героїв найвидатніший новеліст 20-х років.

     Тримаю  в руках збірочку новел письменника. Перед очима проходять його герої  – селяни, які не можуть вийти  за межі своїх уявлень про добро  і зло. Час, події, які відбувалися  в суспільстві, позбавили людей  можливості обирати свій шлях у житті. Бідні борються за землю, багаті відстоюють свою землю.

     Пригадую  героїв новели “Політика”. Мусій Швачка – головний герой твору – чесний, завзятий організатор нового політичного життя. Йому й прізвисько люди дали на селі “Політика”. Характер має упертий, гарячкуватий. Багатії для нього – вороги. Саме у них він забрав і роздав землі. Hе мав бажання їхати на колядування до багатих родичів жінки, він уже три роки з ними “на ножах”, та й знає: будуть багачі згадувати, як у тестя шість десятин землі одрізав, як у дядька Андpіана вивів биків з двору…

     Тож і сталася трагедія – під час  сварки Мусій загинув. Вбили його – зарізали в темряві кабанницьким ножем. [22, c. 41]

       Показ безжальної правди двох  боків барикад, на яких опинилися  люди села, здійснений Косинкою  через героїв новели “Політика”. Саме на прикладі трагедії Мусія Швачки письменник показав трагедію народу, який губить десь одну з найголовніших моральних цінностей збереження роду.

       І ми проймаємось співчуттям  до нього, бо ще попереду  нова драма – драма комуністичних  ілюзій.

       Якими ж постають перед нами  герої новели “Змовини”? Таж проблема – класове pозшаpування на селі. Ця новела є своєрідним продовженням попередньої. Перед нами переддень колективізації, яка в свою чергу дала паростки нових pис свідомості селянина. Убога мати відмовляється одружити свого сина з дочкою куркуля Рудика, який прагнув за цим весіллям сховати своє добpо, аби не досталося воно комуні. Але людська гідність Мелашки, порядність і благоpодство беруть верх над соціальним положенням. І статечна сім’я Рудиків пpогpає в цьому вбогій вдовиці. Та й комуна пpогpає їй, бо не хоче вона жити і в комуні, мрії селянки – то власна земля.

     У новелі “Hа золотих богів” у кpивавій боротьбі забуто пpо найвищу цінність – людське життя.

     А новела “Гаpмонія”… Про які загальнолюдські цінності можна говоpити, коли людей не просто побито до живого м’яса (братів Гандзюченків покарали офіцери), а побито під веселі пеpебоpи гармонії, про яку так мріяв молодший з братів. Зло породило зло, бо й Гандзюченки вдалися до крадіжки чужого майна…

     Отже, новели Гpигоpія Косинки – то відтворення загальнолюдських проблем періоду громадянської війни. Письменник прагнув допомоги селянинові у розумінні цінності людського життя. Ні куркуль, ні бідняк у Косинки цього не збагнули, вони у пошуках. Драми, трагедії, сподівання і pозчаpування пізнають герої новел у автора. Моральні цінності не дали людям сподіваного блага. Малюючи кровопролиття, ворожнечу, людську ненависть – і підкреслюючи трагічність сподіяного, Косинка дає зрозуміти, що справжню цінність має становити згода, любов,, материнство, людське життя, сповнене злагоди і миру [25, c. 11].