Образно-стильовi особливості новел Григорія Косинки

     Відповідно  до світорозуміння й світовідчуття, Косинка не став слухняним ілюстратором вигаданих владою й критикою перемог  революційних ідей в п «жовтневій Україні. Він реально відтворював  події, ставився до правлячої ідеології  позицій народної історії і кожну  ідею «виводив» з душі конкретної особистості. Йдучи у своїх художніх узагальненнях від «малого» (деталі) до «великого», від психології на перший погляд незначного факту до його філософії, талановитий художник слова відкривав драми й трагедії, а не перемоги та тріумфи революції елементи психологізму, використовувані письменником, поглиблювали ті душевні злами, що відбувалися в людині. Як наслідок, через почування н думи окремої людини рельєфніше у новелах Г. Косинки поставала доля народу і краю, точніше вимальовувався шлях людства до істини.

     Новела  «Мати» в цьому плані є- унікальною к неповторною. V центрі уваги новеліста  – одна родина. Події, зображені у творі, відбуваються ввечері, вночі та вранці. У родині бідного селянина помирає мати. Надій на її порятунок мало. Однак син Андрій, як інші члени родини, не хоче змиритися з тим, щодо хати завітає смерть. Тому й лаштується привезти лікаря із Зеленозміївки, хоч надій на порятунок мало. До того ж довкола йдуть бої. Перед від'їздом Андрій просить у матері прощення: Простіть мене, мамо...

     Увесь сюжет новели побудовано в основному на діях, роздумах, певних вчинках юнака. І лаконічно реальні картини тієї ночі, ніби квітка у вінок, уплітаються внутрішні монологи, які переповнюють душу і серце. Андрій «гає учасником подій у польському війську, але це не хвилює його. Він думкою лине до хати, рідної хати, де «лежить розхристана мати, що рве з гарячки на собі сорочку». Він розуміє свій обов'язок перед ненькою. Не дивлячись ні на що, вірить, що встигне привезти лікаря. У лоні ночі – воєнні сутички: стріляють поляки, німці, більшовики. Багато смертей, але ті чужі люди, яких юнак сприймає як ворогів матері. У хлопця з'являється думка вбити «хоч одного з армії, хто носить житній комір пшениці». І не тому, що вій має іншу ідеологію, а тому, що заважає врятувати матір.

     У центрі уваги письменника – новеліста – діалектика душі людини, яка не перейнялася більшовицькою ідеєю. Для: Андрія мати – то найдорожче; то його власний біль. Такому сприйняттю великою мірою сприяють оповіді від першої особи, внутрішні монологи. Настрій хлопця поглиблюється динамічними пейзажами як засобами психологічної характеристики: «...на возі лежить засівний брезентом пожатий пирій, а в передку чорніє стара кирея»; «хмари заступили під лісом кавалерію», «у хаті стіл чорний, аж вилискується під лепом»... У лаконічних пейзажних картина* поєднані моторні й зорові образи: Андрій усе бачить і чує. При чому, помічає те, чого б, здавалося, за даних обставин можна і не помітити: «... а блискуча піч стоїть поколупана до цегли»; «... паляниця з дрібком солі...», «... вікна великі й малі»... Дієвість пейзажу, його активна роль досягається насамперед використанням барв: чорного кольору добирають зорові образи. Декілька разів апокаліптичність зображуваного автор подає через нагнітання двох кольорів: «...чорне сонце втикане багряно-червоними стрілами на вітер».

     Яскравим  психологічним мовностилістичним  засобом у новелі є епітети, метафори, порівняння, персоніфікація, нагромадження  дієслів. Епітети використано у  описі зовнішності матері, яка  символізує материнство, уособлює вічний спокій і стабільність; для характеристики поляків (їх шинелі мають житній колір), внутрішній стан Андрія передано персоніфікованою метафорою («...за селом стугонить  під копитами земля»). Пейзажний  живопис і психологічний аналіз тісно пов'язані між собою і  сприяють глибокому розкриттю образу одного з головних героїв, моральний  ідеал якого – у складному, суперечливому світі зберегти родину [29, c. 88].

       Важливу роль у новелі відіграє  внутрішній монолог, який автор  будує за допомогою риторичних  запитань, окликів, що бентежать  душу читача: «Хіба можна було  сказати цій потайній собаці  про смерть моєї матері? Хіба  можна?», «чому моя мати так  зціпила щільно губи, як і мертвий  солдат?». Одним з психологічних  засобів є діалог. Він рухає  сюжет новели, наближає бойові  дії, які є тлом для найголовнішого  для Андрія – тривоги за життя матері, до розуміння головної ідеї новели.. Використовуючи прості синтаксичні структури, автор досягає лаконічності розповіді. Майстерність Г. Косинки полягає в тому, що він на прикладі однієї родини розповів про трагічне життя українського селянства й дійшов висновку: тривалі душевні надломи знаходять свій вияв у винятково напружених подіях.

     Письменник  настійно і послідовно розкривав процес зростання людської гідності в середовищі українських незаможників. Його герої сильні і вольові, багаті і красиві душею, завжди дійові й життєво правдиві, переконливі. Процеси, що тоді відбувалися на селі, не такі прості й однозначні, як нам до цього зображували в історичних працях. Справедливо зазначає М. Жулинський: «Григорій Косинка... ці складні не зрідка драматичні процеси на селі прагнув відтворити правдиво, з максимально можливим морально-психологічним «забезпеченням» характерів. А ці явища і процеси були складні, неоднозначні, симпатії письменника, звісно, були на боці бідних, безземельних». Все, про що писав Косинка, не видумане, а відібране, виношене, виважене, вкарбувалося у його свідомості. Він добре знав психологію заможних селян, бо самому довелося з дитячих літ поневірятися на чужих землях. Його герої – живі, пристрасні, колоритні фігури. Були вони страшними, часто жорстокими, немилосердними і цинічними, але не здатними протистояти руху часу. Такими виступають Андріян Кушнір у новелі «Політика», Кирило Смолянчук та штабс-капітан у «Гармонії» [47, c. 72]. 
 

     Висновки  до розділу 2 
 

     Розкривши питання проблематики новел Г. Косинки, варто відзначити:

     1. Герої новел Косинки – це селяни, які не можуть вийти за межі своїх уявлень про добре та погане. Ці люди позбавлені можливості обирати свій шлях. Вони або бідні й хочуть боротися за землю, або багаті й готові її відстоювати. Селяни Косинки і в побуті не можуть вийти за рамки вузьких інтересів, навіть весілля для них – це майнова угода між родинами. У новелі «За земельку» хмільні дядьки на весіллі без кінця нагадують, за що парубок дівку заміж узяв – за земельку. І така величезна туга, змішана з якоюсь аж надто гіркою іронією, постає з тих уривчастих рядків, що навіть у весільну музику, здається, вплітається цей настрій: «За земельку – долі не буде, – плаче-тужить скрипка з цимбалами і змішує цей плач з п'яними піснями весільними...» Але кого цікавить доля молодої?..

     Читаючи новели Григорія Косинки, можна тільки дивуватися, звідкіля цей сонцесяйний  талант, уміння проникати глибоко  в душу людини. Як невимушено легко  бринить кожне слово письменника, музикою пливе кожна його фраза, чи то розлога, широка, мов стен український, чи то коротка, наче обірвана, фрагментарна, як яскраві мазки на картині художника-імпресіоніста. Бо все йде від життя, від бачення головного, найважливішого, най трепетнішого – людського серця.

     2. Новели Косинки – це вихоплені невеличкі епізоди з життя села. Яскраві, промовисті, вагомі. Письменник уміє так будувати свою розповідь, що не тільки зримо бачиш, а й чуєш все, що відбувається довкола. Тут все живе, дихає, хвилюється, печалиться, радіє... Навіть небо не голе, байдуже тло, а співучасник, на все реагує, на все відгукується: «Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає, сміється ворожа артилерія, – а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум'я з селянських осель...»

     Так починає свою розповідь Г. Косинка  про трагічний бій незаможників за волю, за життя в новелі «На  золотих богів».

     Письменник  уміє дослухатись і почути душу селянську, почути і відтворити той біль, ту муку, те горе, яке волає впродовж віків до людського розуму і чуття.

     3. Загальнолюдські цінності: добро, мораль, справедливість… Саме прагнучи підняти їх, Гpигоpій Косинка у своїх новелах показав радощі, болі, прагнення українського народу, його страждання. Захист права особистості на щастя – це одна із основ гуманізму, це одна із проблем, яку намагається розв’язати письменник. Правда життя, правда характеру селянина – стрижнева ознака доробку Гpигоpія Косинки.

     Письменник  настійно і послідовно розкривав процес зростання людської гідності в середовищі українських незаможників. Його герої сильні і вольові, багаті і красиві душею, завжди дійові й життєво правдиві, переконливі. Процеси, що тоді відбувалися на селі, не такі прості й однозначні, як нам до цього зображували в історичних працях. Отже, новели Гpигоpія Косинки – то відтворення загальнолюдських проблем періоду громадянської війни. Письменник прагнув допомоги селянинові у розумінні цінності людського життя. Ні куркуль, ні бідняк у Косинки цього не збагнули, вони у пошуках. Драми, трагедії, сподівання і pозчаpування пізнають герої новел у автора. Моральні цінності не дали людям сподіваного блага. Малюючи кровопролиття, ворожнечу, людську ненависть – і підкреслюючи трагічність сподіяного, Косинка дає зрозуміти, що справжню цінність має становити згода, любов,, материнство, людське життя, сповнене злагоди і миру.

розділ 3

Поетика новел Г. Косинки

     3.1 Еволюція художнього мислення Г. Косинки 
 

     З-поміж  новелістів 20-х років Григорій Косинка  був найглибше закорінений у  національну мистецьку традицію. Саме його можна, певне, вважати найпильнішим учнем Стефаника й Коцюбинського  і водночас одним із найбільш самобутніх представників лірико-імпресіоністичної  стильової течії в тогочасній прозі. (В "Автобіографії" письменник називав своїми вчителями Винниченка, Стефаника, Васильченка й Гамсуна). Причому, Косинчин імпресіоністичний стиль вибудовується на основі перш за все зорових, пластичних образів, вражень [50, c. 62].

     У ранній творчості Косинки утвердився своєрідний жанровий різновид лаконічної, ескізної новели, в основі якої якась одна драматична подія, одне – цілісне й сильне – враження, потрясіння. (Симптоматичною тут може бути назва новели "Мент".) Пізніше помітне виразне тяжіння письменника до Розлогіших прозових форм. Імпресіоністична ескізність, прагнення якнайточніше передати безпосереднє враження постулюється (чи принаймні доповнюється) розлогішими психологічними характеристиками. Зростає і роль сюжету. А відтак, закономірно, зміцнення одного рівня структури твору веде до послаблення ролі інших. Ощаднішими стають метафоти епітети, рідше використовуються інверсії, менше уваги віддається ритмічній організації твору. Зріла проза Косинки – строгіша, стриманіша, психологічно місткіша.

     Лише  упередженістю недалекоглядної  критики можна пояснити, що Косинчина творчість часто трактувалася як надто традиційна. Хоча в своїх художніх шуканнях письменник ішов власним шляхом, при пильнішому аналізі знаходимо у нього близькість з поетикою А.. Головка, М. Хвильового, Ю. Яновського. "При всій відмінності, – писав Ю.лавріненко, – у нього є справді чимало спільних із "Синіми етюдами" рис: орнаменталізм, контрастне поєднання тонкого ліризму із "брутальною метафорою", сміливий анатомічний розтин крізь нутрощі психіки людини революції"... Справді, психіку селянина-повстанця Косинка аналізує без страху перед будь-якими естетичними чи політичними табу [58, c. 79].

     Він однаково уважний і до розкриття  мотивів поведінки героїв з різних суспільних таборів, здебільшого представників  трьох основних протиборствуючих сил української революції. Місце дії у його новелістиці здебільшого граничило локалізоване: в житах, на обніжках, у сільській хаті. У цьому обмеженому просторі й розігруються трагедійні епізоди революційного дійства. З цим хронотопом пов'язаний і вибір та оцінка персонажів. Вони здебільшого діляться на два табори: на своїх, "земляних", закорінених у рідний ґрунт (майже буквально – в той конкретний, зображениїй у творі обніжок чи смужку) – і чужих, прийшлих. Важить тут не так політична орієнтація, як зрідненість з землею, а чи відірваність від неї. Герої-супротивники не можуть ужитися в трагедійному просторі Косинчиної новели, боротьба неминуче веде до кривавої розв'язки. Селянам-повстанцям, борцям за споконвічні "обніжки" протистоять тут часом прийшлі безгрунтяни, ніяк не зв'язані з цією землею (як Кость в "Анархістах" чи Горват-Божечко в "Сорочці"), а часом – сини цієї ж таки землі. Як раз в останньому випадку конфлікт у Косинки найтрагічніший. У цих творах немає правих і винуватих. Кожен, і з того і з іншого табору, має свою правду, і готовий за неї вмерти. Критики 20-х років по-своєму мали рацію, коли закидали Косинці невизначеність класових симпатій. Якщо чужинцем, ворогом виступає такий же селянин, з такими ж інтересами й системою цінностей, тільки з сусіднього повіту, то ціннісні позиції, скажімо, комуніста Байденка, і "бандитів"-повстанців ("Темна ніч") фіксуються автором як однаково актуальні, кожен з них відстоює власну істину. І автор не приєднується до чиєїсь однієї оцінки, не підсилює її за рахунок іншої своїм власним авторитетом, хоча герої – непримиренні, смертельні вороги. Це смертельне ворогування постає як трагедія народу, нації, де обидві сторони виявляються жертвами [61].