Образно-стильовi особливості новел Григорія Косинки

     Новела  «На золотих богів» також оповідає про бій, але переможний. «Золоті  боги» – це та ж російська добровольча армія, що наступає на українське село Медвин. «Старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу... Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії «золотих богів». Гинуть найкращі, і серед них кулеметник Сенька, гинуть у підпаленій ворогами хаті трійко його малих братів. Наприкінці новели письменник передає горе матері за допомогою фрагментів народних пісень, і цей майстерно використаний художній прийом робить образ матері символічним образом «сторозтерзаної» України, чиї найкращі сини, чиє майбутнє втрачається на полях страшних воєн.

     Про страшні, криваві події Громадянської  війни оповідається також у новелах «Темна ніч», «Десять», «Місячний сміх» (зі збірки «На золотих богів»). Під час Громадянської війни, за розрухи і численних змін влади, коли селяни просто не могли зрозуміти, кому вірити, й тому не вірили нікому, набуло поширення явище отаманщини – стихійних озброєних загонів під проводом місцевих ватажків. У низці творів Косинки наявні спроби проаналізувати це складне явище, але автор жодним чином не нав'язує свого власного ставлення, дає читачеві можливість самому розібратися в тому, хто правий, а хто винен. Приміром, у новелі «Десять» ідеться про те, як загін отамана Божка перехопив комуніста Рубля, який направлявся «для організації комнезамів в район Черкаського повіту». Його могли б просто розстріляти, але Рубель зі страху ладен поступитися своїми «переконаннями», тому відбувається «десятьма шомполами». Такий образ комуніста не міг сподобатися критиці того часу. І це запам'ятовується Косинці надовго. Власне, саме такі твори, а також дещо пізніші («Постріл», «В житах», «Анархісти», «Голова ході») спричинили надзвичайно різку критику на адресу письменника. Але після книжки «На золотих богів» його новели, як би їх не оцінювала тодішня критика, почали користуватися надзвичайною популярністю в читачів. Одна за одною виходили нові книжки – «В житах» (1926 p.), «Політика» (1927 p.), «Вибрані оповідання» (1928 p., 1929 p.). Косинка став членом літературної організації «Ланка», яка була перейменована в «Марс» – «Майстерню революційного слова». Критики від цього лише побільшало, оскільки «Марс», нарівні з ВАПЛІТЕта «неокласиками», вважався партійним ортодоксом чи найголовнішим ворогом української літератури.

     У 1920-х pp. Косинка для заробітку пише в різноманітні видання, працює в редакціях журналів, відповідальним секретарем фотокіноуправління, сценаристом на Київській кінофабриці (утім, жоден його сценарій так і не був реалізований). Але головним залишається, звісно ж, література. Він активно розвиває жанр новели, лише мріючи колись створити більші за обсягом твори. Але зате в жанрі новели він досяг неабияких успіхів. Новелістика Косинки являє собою показовий взірець художніх шукань і знахідок, які засвідчували перехід української прози першої третини XX ст. від «старого» реалізму до модерних форм естетичного мислення. Найбільших успіхів тут досягли В, Стефаник і О. Кобилянська, В. Винниченко і В. Підмогильний та інші, серед яких і Г. Косинка. Форма його творів набувала реалістичної чистоти, а зміст їх, виростаючи з окремих життєвих мотивів, ставав всеохопним. Це особливо помітно в тих новелах, де на перший план виступала драма українців, які віддали себе на олтар комуністичної ідеї. Заглиблюючись в опис характерів сільських більшовиків, письменник показує, що мета в них ніби благородна – покінчити з бідністю й експлуатацією, але способи досягнення її чомусь ведуть не до гармонійності, а до нових кривавих репресій [31, c. 77].

     Пореволюційна доба зі своїми проблемами й селянин, який живе вірою у світле майбутнє – це те, на чому Косинка загострює свої шукання відповідей на питання про сенс життя та долю своїх літературних героїв. Правда життя, правда характеру селянина – стрижнева ознака доробку Григорія Косинки. Найбільшими здобутками новеліста нині визнані твори «Заквітчаний сон» (1923 p.), «Фавст» (1923 p.), «В житах» (1925 p.), «Мати» (1925 p.), «Політика» (1926 p.), «Серце» (1931 p.), «Гармонія» (1933 p.), у яких він, прагнучи актуалізувати загальнолюдські цінності – добро, мораль, справедливість, показав радощі, болі та прагнення українського народу.

     «Заквітчаний  сон» – один із найбільш метафорично насичених творів Григорія Косинки, зрівнятися з ним в українській літературі може хіба що «Intermezzo» Михайла Коцюбинського. Внутрішній простір цієї новели побудований на межі сну й реальності. Немає жодної зовнішньої мотивації тієї чи іншої події. Наприклад, не зовсім зрозуміло, чому заарештовують Оленку, хоча внутрішньо ця подія сприймається як цілком логічна. Оленка втрачає головний зміст свого життя – Андрія, сум огортає її душу, отже, арешт не робить її горе більш глибоким. Він тільки підкреслює його. Світ у снах залишається гармонійним і чистим, натомість реальне життя наповнене стражданням, болем, несправедливістю. Незрозуміло, чи життя реальне, чи воно є сном, чи тим, що було в минулому, чи в теперішньому. Чіткої відповіді немає, як немає й чіткої грані між цими двома формами існування в новелі [35, c. 17].

     Новела  «Фавст» – це, за влучним визначення О. Хоменка, «текст-апокриф, текст-знак, текст-легенда», що міг бути опублікований лише по смерті письменника. Цей твір оповідає про один з епізодів стихійної селянсько-більшовицької війни 1921-1923 pp. «Подільський Фауст» – Прокіп Конюшина, як і персонаж Гете, зробив сенсом свого життя пошук істини. Ця істина – національна людяність, глибинна закоріненість у рідну землю, її правічну народну культуру. Вона не дозволяє гнутися перед агресивними зайдами, котрі керуються лише тваринним інстинктом «права грубої фізичної сили», а тим, хто не визнає такого права, перш за все намагаються зламати хребта. Конюшина гине, але своєю смертю він перемагає не просто якихось тимчасових зайд – він перемагає смерть. Крім того, це твір, у зв'язку з яким немає потреби окремо говорити про художні засоби, письменницьку майстерність й іншу суто естетичну атрибутику творчого мислення Косинки. Усе в ній на своїх місцях, навіть у незавершеному варіанті, і кожна деталь так званої форми так виразно «працює» на розкриття змісту, що цілковито розчиняється в ньому.

     Новела  «В житах» – один із найліричніших творів письменника, у якому передано надзвичайно тонкі душевні порухи, суголосні з глибинним відчуттям природи. Дезертир Корній випадково зустрічає «в житах» своє кохання – Уляну, котра за час його блукань і переховувань стала дружиною іншого. Цей твір Косинку чи не найчастіше просили читати на літературних вечорах, а письменник читав свої твори напам'ять із неабияким артистизмом, що мало величезний вплив на публіку.

     «Мати»  – один із вершинних здобутків усієї української прози, твір глибоко символічного звучання. Більшовицько-польська війна 1920 р. Окупанти ділять Україну між собою. Андрієві Романюку не до них, у нього є. значно важливіша справа – помирає мати. Він мусить прорватися крізь дві лінії фронту до зеленогаївської лікарні, аби привезти лікаря. Звісно ж, це йому не вдається. Мати померла. Україну знову поділено. Скрізь панує смерть...

     Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х pp. Косинку активніше звинувачують у «поетизації куркульства» й інших «смертних гріхах», хоча в його пізніх творах – «Політиці», «Серці», і, особливо, «Гармонії» – уже немає тієї безсторонності, що в новелах із перших книжок, де автор не дає «ідеологічної оцінки» вчинкам своїх персонажів, лише емотивно підводить читача до висновків, у суті своїй гуманістичних, а не ідеологічних. Тут уже комуністи – «правильні», куркулі – вороги і т. п.

     Показ безжальної правди двох боків барикад, на яких опинилися люди села, здійснений через героїв новели «Політика». На прикладі трагедії Мусія Швачки, прозваного в народі Політикою через паразитичне  вживання цього слова (а він і  справді намагається «робити  політику» – організовує «комнезам», відбирає землі в багатших селян), письменник показав трагедію народу, який губить одну з найголовніших моральних цінностей збереження роду. Дружина Швачки Мар'яна – дочка куркуля, але весь час, незважаючи на всі перипетії, як справжня українська жінка, підтримує свого чоловіка, хоча її родина дотримується інших «політичних» переконань. Акцентуючи увагу читача на художній деталі, Кочерга майстерними штрихами відтворює нагнітання тривоги, передчуття біди, що станеться в родині, розколотій ідеологічними розбіжностями, у різдвяну ніч. Суперечності настільки глибокі, злість настільки свіжа й гаряча (одного з родичів свого часу «комуна за Петлюру вбила»), нерви настільки напружені, що вечеря завершується вбивством. Український народ за років бездержавництва був ідеологічно, соціально та національно розрізнений, тому така розв'язка несе глибоке символічне навантаження. І хоч головний герой змальований автором нібито із симпатією, у читача з'являються думки не лише про «хороших комуністів» і «поганих куркулів» [20, c. 8].

     Так само й у новелі «Серце» прикордонник Трохименко «червоний» лише за формою. Він, не вагаючись, розстрілює знавіснілу польську шовіністку, котра на його очах ні за що вбиває дівчинку, він так  само розстріляв би й російську шовіністку чи будь-яку іншу за такий злочин, тому що, як він сам каже: «Хай буде кара, хай суд військовий... Серце... таке...»

     Отже, новели Григорія Косинки – відтворення загальнолюдських проблем періоду Громадянської війни. Письменник прагнув допомогти селянинові в розумінні цінності людського життя. Ні куркуль, ні бідняк у Косинки цього не збагнули, вони в пошуках. Герої його новел пізнають драми, трагедії, сподівання й розчарування. Моральні цінності не дали людям сподіваного блага. Малюючи кровопролиття, ворожнечу, людську ненависть і підкреслюючи трагічність сподіяного, Косинка допомагає зрозуміти, що справжню цінність має становити згода, любов, материнство, людське життя, сповнене злагоди й миру. Навіть останній твір письменника – зовсім уже ідеологічно витримана «Гармонія», герой якої не бажає працювати на панів, краде панські снопи, відбуває покарання в денікінській тюрмі й нарешті вирішує вступити до більшовицького війська, – сповнений жиеого розуміння селянської психології й виконаний надзвичайно талановито. Але зовсім не талант і навіть не лояльність були потрібні сталінському режиму. Цькування письменника лише посилюються.

     4 листопада 1934 р. Григорія Косинку  заарештовують. Звинувачення, як  на той час, – типове: нібито приналежність до нібито організації, яка нібито готувала нібито терористичні акти проти керівників партії й уряду. Разом з Косинкою по справі проходять Олекса Близько, Дмитро Фальківський, батько й син – Антін та Іван Крушельницькі. Українські письменники для російсько-більшовицького режиму були не ким іншим, як «терористами». Мучили їх у лук'янівській в'язниці недовго – уже 18 грудня газети повідомили про те, що «терористів» розстріляли.

     Смерть  Григорія Косинки стала справжньою втратою для української літератури: практично урвався в українській  прозі художній напрям суто реалістичного, драматичного осмислення життя. Його відродження  почнеться лише через три десятиліття  у творчості окремих прозаїків (насамперед – Григора Тютюнника) [5, c. 32].

     Тільки 19 жовтня 1957 р. ім'я Григорія Косинки-Стрільця було посмертно реабілітовано. Час  довів, що головним «злочином», який привів Григорія Косинку на лаву підсудних, був його талант, який не дозволяв йому стати слухняним ілюстратором вигаданих  владою та критикою перемог революційних ідей у пожовтневій Україні, а  змушував об'єктивно писати про дуже суперечливе насильницьке їх утілення в життя.

     За  часів «хрущовської відлиги» було видано 14 його новел, що за змістом здалися  видавцям достатньо «нейтральними». У 1970-х pp. поступово побачили світ «Троєкутний бій», «Анкета», «Темна ніч». І лише в 1988 р. друком вийшли всі твори письменника. Так Григорій Косинка повернувся до читача. Тоді ж почався процес поступового осмислення ролі й місця творів письменника у становленні української та світової літератури.

     З висоти літ можна тільки ще раз  із гіркотою пошкодувати, який могутній талант в особі Григорія Косинки  втратила українська проза. Почасти  втішає те, що його «стефанівську» естафету в новелістиці свого часу підхопив Г. Тютюнник, а не за горами, мабуть, уже той час, коли з'явиться на нашій землі ще молодший їхній побратим. Бо ж не даремно повторював Прокіп Конюшина: «Сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби». 
 

     1.2 Синкретизм художніх образів Г. Косинки у ранніх новелах 
 

     Новелістика Косинки являє собою показовий  взірець художніх шукань і знахідок, які засвідчували перехід української  прози першої третини XX ст. від «старого»  реалізму до модерних форм естетичного  мислення. Форма творів Г.Косинки  набувала реалістичної чистоти, а зміст  їх, виростаючи з окремих життєвих мотивів, ставав всеохопним. Це особливо помітно в тих новелах, де на перший план виступала драма українців, які віддали себе на олтар комуністичної ідеї. Заглиблюючись в опис характерів сільських більшовиків, письменник показує, що мета в них ніби благородна – покінчити з бідністю й експлуатацією, але способи досягнення її чомусь ведуть не до гармонійності, а до нових кривавих репресій.

     Питання про члени речення є, як відомо, одним із актуальних і в той  же час традиційно складних у синтаксичній теорії. Саме в основній синтаксичній одиниці- реченні – найпоказовіше виявляється спосіб організації семантики і процес її втілення у формально-граматичній структурі. Визнання за реченням багатоплановості дозволяє вивчати його в різних аспектах: структурному, семантичному, комунікативному, номінативному, соціолінгвістичному, емоційному, стилістичному тощо.

     Традиційне  визначення членів речення ґрунтується  на одночасному врахуванні їх формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних ознак, що нерідко руйнує єдині виміри класифікації і веде до об'єднання в одному ряду не однопорядкових величин. Тому опрацювання критеріїв розмежування членів речення стало актуальним завданням сучасного мовознавства. Розв'язання цієї проблеми сприяє передусім розгляду речення як багатоаспектної синтаксичної одиниці [40, c. 33].